Світова прем’єра дебютного фільму Єгора Олесова, трилера про події у Бучі під час російської окупації, відбулася на Варшавському кінофестивалі. В Україні стрічку «Донька» вперше показали на Київському тижні критики й цей фільм став найбільш неоднозначною та суперечливою роботою на фестивалі.
В чому полягає неоднозначність та суперечливість «Доньки» розповідає кінокритик Ігор Кромф.
Сюжет фільму до банальності простий, але в цій своїй банальності страшний. Початок повномасштабного вторгнення. 17-річна майже глуха Оля потрапляє в другу родину свого батька, де її не люблять. Сімейство планує виїжджати з Бучі до Львова, але через підлітковий вибрик Ольги застрягає у Бучі, в яку вже повним ходом зайшли російські окупанти. Родина потрапляє в полон у власному величезному будинку. На цій стадії глядача очікує майже година психологічного насилля й очікування, хто з героїв таки вибереться живим з цієї западні.
Єгор Олесов — успішний український кінопродюсер. У 2010 роках він почав працювати з російськими проєктами, пов’язаними з тематикою Другої світової, зокрема з відверто пропагандистським російським фільмом «Матч», який демонстрував міф про футбольний «матч смерті» між київськими та німецькими футболістами та зображав українців як німецьких колаборантів.
Після 2014 року Олесов почав активно працювати з українським кіно, яке насамперед розраховувалося на того самого «масового глядача». З найбільш успішних проєктів можна згадати спортивну драму «Пульс» про легкоатлетку-паралімпійку Оксану Ботурчук та анімаційну фентезі-казку «Мавка».
Перш ніж говорити про сенсуальну частину фільму, яка виглядає більш дискусійною, хочеться поговорити про візуальну складову.
Творці позиціюють фільм, як такий що знятий одним кадром, без монтажних склейок. Так знімався «Бердмен» Алехандро Гонсалеса Іньярітту, «1917» Сема Мендеса та «Вікторія» Себастьяна Шиппера.
Питання, чи дійсно знята «Донька» повністю одним кадром без монтажних склейок, досить суперечливе, однак не принципове.
Принципове те, що на відміну від трьох інших згаданих фільмів, стрічка Олесова немає жодного творчого виклику, для якого потрібно застосовувати зйомку одним кадром. У Мендеса та Шиппера, наприклад, фільми — це велика подорож, яку режисер хоче передати як єдине ціле, щоб глядач став не просто пасивним споглядачем, а відчував себе також учасником руху. Яке творче завдання виконує зйомка одним кадром у фільмі Олесова — незрозуміло. Нескінченні метання сходами з підвалу (де тримають бранців) до будинку та довга сцена втечі через посадку під якийсь жвавий роксаунд могли легко обійтися без такого операторського прийому. Адже увага глядача і так занурена у саспенс, що ні на мить не збавляє обертів, і оцінити красу стабільності операторського потоку вже немає сил.
Створюючи свій режисерський дебют, Олесов не відходить від кліше масового телевізійного кінопродукту і це, мабуть, найгірша помилка, яку він робить як режисер. Бо «Донька» виглядає як дешевенький горор про людей, які потрапили у замкнутий простір з психопатом.
При цьому фільм не з вигаданим чи умовним сеттингом, а, хоч і художньо домислений, все ж епізод реально акту геноциду, що відбувся буквально два роки тому. Можна багато говорити про реалістичність сцен, коли Оля при спробі її зґвалтування набуває бійцівських якостей Джона Віка і розкидає російських солдатів, про неочікуваний сюжетний твіст з Ахтемом Сеїтаблаєвим, що виглядає сценою з російських телевізійних бойовиків 2000-х, чи про те, що глухота головної героїні, окрім однієї сцени прощання, взагалі ніяк не обігрується, а сама акторка місцями забуває, що грає глуху і починає говорити з братом, хоча у попередній сцені їй зламали слуховий апарат.
Але хвилює у цьому фільмі інше. Наскільки взагалі етично знімати навіть і лайт-версію тортур-порно про реальний акт геноциду, коли частина жертв досі перебуває на реабілітації після пережитого? Що глядачеві дає фільм з купою сцен спроб зґвалтування неповнолітньої російськими солдатами, катування та вбивствами цивільних? Яку цінність він має, якщо все це загорнуто в сценарну фабулу горору категорії В? Невже єдиний спосіб, щоб розповісти історії геноцидного акту під час повномасштабного вторгнення в кіно — це телевізійний горор?
Не хочеться вдаватися в напускне моралізаторство та духоту про етичність та маніпулятивність. Особливо, коли в жанрі скрінлайф-трилера вийшов фільм «Лишайся онлайн» Єви Стрельникової, який з саспенсом та, можливо, теж неідеальним сюжетом, але досить коректно рефлексує на той жах, що відбувався на півночі Київщини на початку вторгнення. «Донька» ж це відверто кітчева та трешова спроба зняти чи то трилер, чи то горор з елементами тортур-порно про реальний геноцид в Бучі. Жодного осмислення ситуації він не дає — це чиста експлуатація теми геноциду до телевізійного формату.
Єдиний, мабуть, позитивний момент у «Доньці» — це акторська гра Анастасії Карпенко, яка, певно, у будь-якому проєкті здатна давати гру рівня Меріл Стріп та Френсіс Макдорманд. Щоправда, для чого долучатися до таких відверто жахливих проєктів — ще одне радше риторичне питання до цього фільму.
Оцінка критика: 2/10
Читайте також: В пошуках степового бабака. Рецензія на драмеді «Редакція» Романа Бондарчука
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: