«Ми ще досі не усвідомили, як нас змінює війна». Розмова з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною

Гран-прі 53-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» здобув фільм «Медовий місяць» Жанни Озірної. Це камерна історія про молоде подружжя, яке стало бранцями власної квартири через повномасштабне вторгнення.

Світова прем’єра стрічки відбулась на Венеційському кінофестивалі, а українська – на фестивалі «Молодість». «Медовий місяць» став унікальною стрічкою для українського кіно, адже був знятий повністю на грант Biennale College Cinema – програми підтримки молодих кінематографістів від Венеційського кінофестивалю. 

Кінокритик Ігор Кромф поговорив з режисеркою Жанною Озірною напередодні української прем’єри стрічки про ретравматизацію війни в кіно, важливість постмодерної філософії та феномен мономіста, якому присвячений наступний фільм. 

Міжнародна прем’єра фільму була на Венеційському фестивалі, тепер буде українська прем’єра на фестивалі «Молодість». Але між ними були ще спеціальні покази на Київському тижні критики, тобто український глядач бачив фільм до офіційної прем’єри. Як публіка сприймає ваш фільм? Тому що мені він видається орієнтованим більше на західного глядача, адже для українців це часто не просто відома історія, а навіть особиста.

Мені, до речі, не вперше вже говорять саме цю фразу. Я не дуже розумію, що очікують кінокритики чи українські глядачі побачити у цьому фільмі? Звісно, український глядач знає, це ж українська історія. Я не можу розказати йому чогось, чого він не знає. 

Але досвід сприйняття в іноземної аудиторії та української все ж мав би різнитись? 

Так, вони дивляться фільм так чи інакше про власний досвід. Це частково, можливо, навіть є викликом для мене особисто і для цього фільму, тому що всі дивляться крізь призму власного досвіду. Хтось каже, що в нього було все не так. Дивуються, чому герої якісь беземоційні. Запитують, чому так рано солдати прийшли.

Дуже багато якихось таких речей, про які я, в принципі, і хвилювалася. Адже мені здавалося, що конкретно це — наявність особистого досвіду кожного глядача — буде певним чином відривати від фільму як такого. Воно частково так і відбувається, але я з цим нічого не можу зробити.

Це нормально. Я до цього була готова. Тому можу сказати, що глядач український значно живіше дивиться цей фільм, бо вони зчитують якісь жарти, які незрозумілі західній публіці. Тобто ця історія про «в мене є 500 євро однією купюрою, що ми з ними зробимо» – це зрозуміло тільки нам по факту.

Мені дуже приємно було сидіти в залі та чути реакцію на речі, які мені були важливі. Бо в Венеції це було скоріше так: всі готувалися подивитися «фільм про війну» і, можливо, навіть певною мірою відчували, що може якось не дуже коректно занадто емоційно реагувати чи десь там сміятися. Там була така більш чемна реакція, але відгуків було набагато більше. В Україні я відгуків майже не бачила.

Звук у вашому фільмі відіграє надто важливе значення, адже він фактично створює цей сетинг війни. Розкажіть більше про роботу зі звуком. 

Ми знімали це все в павільйоні, відповідно звуку в робочому матеріалі не було ніякого, крім діалогів. Я точно не опишу специфіку роботи зі звуком краще, ніж наш звукооператор Сергій Степанський. Але можу сказати, що такий підхід був зумовленим двома факторами: банальним та творчим.

Банальний – це, звісно, про бюджет. Хоча, чесно кажучи, навіть ще до появи цієї можливості фінансування я просто писала тритмент, і вже тоді це рішення було. Тобто від самого початку я хотіла, щоб ми не бачили нічого, і все це зло за стіною було саме у вигляді звуку. З багатьох причин, тому що для мене було важливо знеособити зло і зробити його таким, як знаєте є ця фраза «love is in the air» (любов ширяє у повітрі – ред). Але мені хотілося, щоб було відчуття того, що зло в повітрі. Його не видно, і через те, що його не видно, воно стає ще більш небезпечним.

До речі, про українські відгуки. На Letterbox ваш фільм дуже хвалять, але й говорять, що він про ретравматизацію. Мені здається, що «Медовий місяць» — це про те, як делікатно говорити про війну, що триває. Останнім часом я бачив кілька фільмів про вторгнення та окупацію, де героїнь або намагались зґвалтувати, або ґвалтували. Страшно сказати, але це вже починають перетворювати на кінотроп і це, як на мене, жахливо. Розкажіть більше про те, як ви визначали етичну межу роботи над цим фільмом.

Етичні питання були найпершими при роботі над цим фільмом. Ще на стадії кастингу ми серйозно проговорювали з кастинг-директоркою Аллою Самойленко, чи варто залучати до знімань акторів, які жили в окупації. У нас було кілька таких кандидатур.

Це було не так легко, це було реально дуже складно. Щодо ретравматизації: мені здається, що людина, яка знімає кіно зі сценами жорсткості, перебуваючи в країні, де триває війна, має поставити собі питання: «Окей, а навіщо це робити? Є якесь адекватне пояснення?»

В одній рецензії я прочитала, що жодна сцена «Медового місяця» не доводить глядача до якоїсь супердраматичної кульмінації. Цей плин досить монотонний. Він ніби нормалізує ситуацію, хоч ти розумієш, що це жестякова ситуація сама по собі. Мені цього ефекту хотілося досягти, тому що ось цей контраст нормальності ситуації, хоча насправді вона жахлива, він значно важливіший з мистецького погляду, ніж жесть заради жесті.

Ще один важливий, як на мене, у цьому фільмі момент – це те, що «Медовий місяць» — це поколіннєва драма. Адже фільм починається з зустрічі друзів на святкуванні. Все це — представники покоління міленіалів, яким трохи за 30. І фільм міг би розгортатись далі в якихось поколіннєвих проблемах, але починається війна, яка все відводить на другий план. Це таке собі зображення того, що війна фактично перекреслила плани на життя. І от як, на вашу думку, зміниться це покоління міленіалів, які певною мірою є основою держави?

Це складне питання. Ми коли починали кастинг, мені Алла Самойленко скинула прізвище людини. Цього чоловіка вона хотіла порадити в першу чергу на роль Тараса, але він загинув. 

Мені здається, що попри те, що вже три роки повномасштабного вторгнення, ми ще досі не усвідомили, як нас змінює війна, і не уявляємо, як ці зміни будуть комунікувати між собою. Ми в такому застиглому стані. 

Я пам’ятаю, коли я писала сценарій, то дуже хотіла цю першу сцену. У в мене було багато різних менторів на цій венеційській програмі, які ще з першого драфту сценарію казали, що тут занадто довгий діалог. Типу давай починай одразу з війни. 

Я ще тоді подумала, що це дуже цікавий такий симптом ставлення європейців до нас, як до цього покоління. Ми — те покоління, яке мусить зараз будувати країну. Вони нас не бачать як людей, які можуть сидіти ввечері та обговорювати Дерріда чи шпалери, так само як вони. Хоча мені здається, що ми вже навіть набагато краще, бо в нас є цей екзистенційний досвід  виживання тут і тепер.

Але чесно, я не знаю, як на ваше питання відповісти, тому що мені на нього трохи страшно відповідати, бо мені здається, що відповідь може бути не дуже приємна.

До речі, ваші герої обговорюють так звану «примару» Дерріда. Цей концепт з його праці «Примари Маркса» був створений для опису комунізму, який він описував, як голос, що приходить з минулого і відображається в нинішньому. Чи можна сказати, що для ось цих людей війна стала такою «примарою» Дерріда, адже вона теж вісім років існувала десь далеко на Сході та раптом виникла у них під вікнами?

Так саме це я й мала на увазі. Навіть, щоб підсилити цю лінію, продовжити її — там у героїні є фраза, що в наших книжках не писали про таку реальність. Мені здається, що до початку повномасштабного вторгнення ми жили в усіх цих примарних теоріях, які мало рефлексували. 

Зараз же дуже багато вже перекладають, якісь базові праці з деколонізації, наприклад «Трубадури імперії» Еви Томпсон. У цій праці зазначають, що російській літературі мало уваги, якої вона заслуговує. Зокрема деконструкцій цієї літератури. 

Мені видається, що весь цей величезний пласт інтелектуальної думки насправді виявився досить імпотентним. Ми трохи були зачаровані ним, і поки не почалася війна, грубо кажучи, ніхто так не критикував «трубадурів імперії», як зараз.

Це дійсно прикро, але це життя. Мені хотілося б про це поговорити, що ми ніби цих людей читали, все це також знаємо, але розуміємо цінність або від’ємну цінність цих книжок.

«Медовий місяць» ваш дебютний повнометражний фільм, але я знаю, що до того довгий час готувався інший ваш фільм «Нижній горизонт». Яка історія зараз з цим фільмом? Тому що в останніх інтерв’ю, які виходили чотири роки тому, ви говорили, що ви переписуєте сценарій. 

«Медовий місяць» я написала за місяць, а «Нижній горизонт» пишу п’ять років. Таке буває. З ним насправді краще, ніж здається. Ми ж отримали фінансування, ну на папері отримали фінансування, від Держкіно в жовтні 2021 року. Також ми отримали два досить великі development-гранти.

На початку листопада я ще на двох фестивалях представлятиму «Медовий місяць», а потім залишаюся до кінця року в Парижі. Бо у фільмі ж є українська і французька частини. І ця французька частина трохи провалюється, бо мені недостатньо цього локального досвіду розуміння французького контексту, тому ми вирішили що треба французький співсценарист.

Ти у своєму фільмі завжди мусиш знати три важливі речі: зовнішній, внутрішній і філософський конфлікт. Це три лінії, без яких взагалі складно писати історію і мотивацію персонажів. Раніше цей фільм був про ідентичність і про колективну пам’ять, але війна додала якихось глибшого розуміння. Звісно, фільм залишиться в тому самому довоєнному часі, але сценарій точно зміниться під впливом війни. 

Звідки виникла ідея говорити про феномен мономіста? 

Я родом із моноіндустріального міста. Горішній Плавні – це вже місто-мем. Але чому воно стало мемом? Тому що раніше це був Комсомольськ. І це одне з небагатьох міст, які відмовилося добровільно перейменовуватися. Його довелося перейменуватися з гучним скандалом. Але питання інше: а чому воно відмовлялося перейменовуватися?

Питання колективної пам’яті дуже складне. Я б сказала, що це тема мого життя. Це тема, яку важко пояснити, тому що мало хто розуміє контексти процесів конструювання радянської людини.

Моноіндустріальне місто — це теж не випадкова локація, тому що вони ж засновувалися способом переселення людей з інших міст. Тобто це, по факту, міста, де живуть люди без коріння. Вони себе сприймають як першопрохідців на цій землі. Більшість людей, які живуть в колишньому місті Комсомольськ, реально щиро вірять, що до того моменту, як в 1960-му році вони приїхали з різних куточків Радянського Союзу, тут нічого не існувало. Насправді там був хутір Горішні Плавні, який спалили в 1943 році, тому що там були маневри до форсування Дніпра. І от це невеликий часовий проміжок між 1943 і 1960, коли приїхали «першопрохідці», виявилось досить, щоб повністю стерти минуле. 

Був один дуже комічний випадок. Я є в фейсбук-групі «Комсомольськ-на-Днепре». Вони там регулярно постять суперностальгійні фоточки 1960-70-х років. А якось один проукраїнський краєзнавець запостив фото хутора Горішні Плавні. Довкола цього фото здійнявся такий хейт, бо підписники були впевнені, що це фотошоп. Уявіть, наскільки люди бояться втратити цей статус першопроходця, що навіть історичне фото заставляє їх здригнутись. Мені здається, що це якийсь неймовірний феномен, що вартує дослідження.