«Сімейний альбом». Як українська документалістика показує генезу російського геноциду

Наприкінці листопада в український прокат виходить документальний фільм Марини Ткачук «Сімейний альбом». Прем’єра кіно відбулась на Варшавському кінофестивалі. 

Чому стрічка виходить в прокат до Дня пам’яті жертв Голодомору та як вона «римує» українську історію — розповідає кінокритик Ігор Кромф. 

Назва фільму «Сімейний альбом» має викликати якісь теплі спогади про минуле. У кожного є такий великий фотопис з різнокаліберними світлинами за кілька десятиліть існування власної родини. Однак у фільмі Марини Ткачук феномен сімейного альбому набуває зовсім неочікуваної оптики – це історія свідчення про геноцид чужого народу. 

Австрійський інженер-хімік Александер Вінербергер працював у роки сталінської індустріалізації на підприємствах Харкова. Однак в історію Вінербергер увійшов не завдяки технічним винаходам чи науковим відкриттям. У 1932-33 роках він на свою любительську фотокамеру Leica зафіксував найбільшу трагедію українського народу – Голодомор. Свій фотоархів та докладний щоденник з буднями геноциду Вінербергер вдало вивіз до Відня і завдяки цьому світ має не лише усноісторичні, а й фотодокументальні докази Голодомору. Більшість фото з Голодомору, які доводилось бачити – це робота Вінербергера. 

З тієї події минуло 90 років і от правнучка Вінерберга — Самара Пірс — їде в Україну. Вона живе у Британії та займається вуличною фотографією. Однак її відвідини Харківщини змушують переосмислити не лише подвиг її прадіда, а й власне заняття фотографією. 

Ткачук розгортає ідею «сімейного альбому» — не лише як архіву родинних радощів та бід, а як унікальний меморіальний простір, який зберігає свідчення про чужий біль, який стає своїм через призму часу та поколінь. 

«Сімейний альбом» працює з дуже тонкими історичним паралелями, щоб говорити про те, як російська агресія не змінюється століттями, де поруч з документуванням війни стоять розгорнуті коментарі наукових співробітників Національного музею Голодомору-геноциду про те, яким насправді був Голодомор та його передумови. 

Картина Ткачук більшою мірою про сучасну війну на Харківщині. Це, мабуть, найбільш детальний документальний фільм про бойові дії та окупації у цьому регіоні. В оптиці камери Ткачук правозахисники Харківської групи, які документують воєнні злочини, бійців підрозділу «Кракен», який складався з харківських ультрас, а також люди, які пережили окупацію. Зв’язок між Харковом та камерою Ткачук робить саме Самара Пірс, яка намагається зафіксувати на камеру історію ще одного геноциду на Харківщині. 

У своїй основі «Сімейний  альбом» має досить простий, але дієвий інструмент. Режисерка «заримовує» події Голодомору 1932-33 років та свавілля російської агресії в Україні під час повномасштабного вторгнення. Події Голодомору глядачеві розповідають фото та щоденникові записи Александра Вінербергера, які начитуються за кадром. А подорож його правнучки Харківщиною створює цю трагічну риму сьогодення. 

Деякі з «рим» вражають своєю художньою довершеністю і від цього страшною реальністю. Наприклад, коли очевидець описує процеси поховання жертв окупації в Ізюмі, які напрочуд схожі з описами поховань жертв Голодомору. Або ж коли фермер розповідає про те, як розграбовували його ферму, що ідеально паралелиться з описами розкуркулення з щоденника Вінербергера. 

Найстрашніший, а від того найкращий ігровий фільм про Голодомор 1932-33 років – це «Голод-33» Олеся Янчука, за книгою Василя Барки «Жовтий князь». Всі інші спроби зняти щось про Голодомор в ігровому кіно завжди видавились невдалими або погано прорефлексованими. Водночас хороших документальних фільмів про більшовицький геноцид більш ніж достатньо – від французького «Голодомор. Забутий геноцид» Бенедікт Бане до українського кінохронікальної класики «33-й, свідчення очевидців» Миколи Лактіонова. «Сімейному альбому» Марини Ткачук судилась доля стати не просто фільмом про Голодомор, а стрічкою, яка показує — геноцид завжди може повторитись.

Оцінка критика: варто подивитись