«Наша музика — це 60-70% імпровізації». Інтервʼю супергурту Sigmund Friends

Sigmund Friends — це супергурт, до якого входять три музиканти, які грають у двох, певне, найбільших гуртах України. Це Денис Дудко, бас-гітарист гурту Океан Ельзи. А також Олександр Люлякін і Павло Литвиненко — барабанщик та клавішник гурту Бумбокс. 

Усіх трьох обʼєднала любов до джазу. Музиканти вже перетиналися раніше по різних проєктах, зокрема Денис, Павло й Олександр грали у супергурті Maru, в якому співала Оля Лукачова. Утім, музика Sigmund Friends має мало спільного як і з Maru, так і зі звучанням ОЕ та Бумбокса.

На цей момент гурт дав лише три концерти — один в барі «Алхімік» та два в київському джаз-клубі 32 Jazz Club. Заплановано ще один, масштабніший — в Origin Stage 23 квітня. 

Напередодні концерту Олексій Бондаренко зустрівся з музикантами на студії в Олександра Люлякіна. Поговорили про любов до джазу, ревність з боку музикантів з основних гуртів й ігрову майстерність.

---

Придбати квитки на Sigmund Friends 23 квітня 2025

---

– Як зʼявилася ідея зробити цей гурт?

Денис Дудко (Д.Д.): Три місяці тому ми відзначали день народження Саші тут, на цій студії. Я прихопив бас-гітару і ми вирішили поджемити. Врешті грали всю ніч.

Олександр Люлякін (О.Л.): Дусік (так друзі називають Дениса Дудко – прим.ред.) взяв бас-гітару і ми грали рок. Тоді я сказав: «А нафіг нам той рок, бери контрабас, давай грати джаз». І воно якось усіх зачепило.  

Д.Д.: Через пару днів я набрав Пашу і запропонував зіграти концерт втрьох. Так ми зіграли в «Алхіміку», а потім зʼявилася ідея зіграти в «32». Так воно й пішло. 

Спочатку назва була «ЛСД». Литвиненко… Саша, Дудко. Врешті ми вирішили, що хочемо назву зі словом Friends. Але зрозуміли, що у видачі гугла Friends явно програє іншим запитам і була би асоціація з серіалом. Тож одного ранку я листав інтернет і побачив імʼя Зігмунд Фрейд. Подумав, що це зізвучно із Зігмунд Френдс, так ми й назвалися. 

– Хотів запитати про джазовий бекграунд. Я знаю, що у Дениса був джазовий квінтет і секстет. А от про Павла й Олександра я дізнався вже з Бумбокса. Знаю, що Олександр їздив грати на кораблях?

О.Л.: Так, я грав на круїзних лайнерах. На той момент я був фанатом трушних джазменів, які заради музики відмовлялися від усього іншого. Таких як Колтрейна, Гаррета, Марсаліса. Намагався імітувати Елвіна Джонса, Роя Гейнса і тд. 

Звичайно, на круїзних лайнерах ти граєш джазові вечори. Я й досі дуже люблю і слухаю багато джазу. Тож досвід у мене був, хоча й не такий як у хлопців. Вони для мене взагалі джазові зірки. 

Павло Литвиненко (П.Л.): Я займаюся джазом років 20. Я був резидентом клубу “44” 10 років у стейдж-бенді. Я, коли переїхав у Київ, поступив у консерваторію. Почав ходити на концерти, і побачив як Денис грає у групі “Схід-Side”. Захопився джазом і поступив у Глієра. Вчився, зокрема, з Деннисом Аду. 

О.Л.: У той час я пересікся з Пашею, ми грали в одної співачки. І тоді він запропонував зробити спільний джаз-проєкт. Так ми створити гурт Trip Hop Shop з Деннисом Аду і Костянтином Іоненком.

П.Л.: Після того я на кілька років відійшов від джазу. Був зайнятий Бумбоксом й іншими проєктами, плюс, мені набридло грати джазові стандарти. Хотілося грати свою музику. Тож ми створили проєкт PLT — Pavlo Lytvynenko Trio, там були різні склади. В основному зі мною грав Яків Цветінський та Дмитро Литвиненко. І це був проєкт без басиста. Мені подобалося самому грати бас, це дає багато свободи. 

Д.Д.: Ну да, що хочеш, те й граєш.

У мене теж історія схожа на Пашину. Коли я пішов в Океан Ельзи, у мене в джазі була якась криза. Мені теж набридли джазові стандарти. Мені теж хотілося грати авторську музику. Років пʼять у мене була пауза, а потім я зібрав квінтет, секстет. Тут важливо додати, що це були склади без фортепіано і бас-гітари: контрабас, барабани й духові. Не було жодного інструменту, який грає гармонію. Тож ми почали грати з Пашею і я знову відчув це задоволення, коли граєш з роялем. 

Я не фанат джазової гітари, гітара для мене — це рок-музика. А от рояль — це кайф. 

П.Л.: Два роки тому ми зібрали імпровізований секстет з Денисом (Дудко – прим.ред.), а потім всі поїхали в свої тури. І от цього року ми зібралися в тріо і весь січень репетирували в Будинку Звукозапису. 

– Ви плануєте записувати свою музику?

Д.Д.: Ми хочемо записати лайв, який буде в Origin. 

– Яка доля імпровізації у вас під час концертів?

Д.Д.: Відсотків 60-70%. 

– І це принципово відрізняється від гри у ваших рок-гуртах? Там не буває імпровізації?

Д.Д.: Буває, але там інші правила гри. Тут уся суть в тому, що ти не знаєш, що буде через хвилину.  

О.Л.: В цьому і є весь джаз. 

Д.Д.: Джаз — це подорож. Ти просто пливеш і не знаєш, куди припливеш. Це ризик, але він виправданий. 

– Де подобається грати більше: в маленьких клубах чи на величезних аренах?

П.Л.: Звісно, це по-різному відчувається. Як на мене, в клубах, там де люди дуже близько, відчувається звʼязок. На стадіонах відчувається масштаб і енергетика. А є сидячі зали, наприклад театри, і там буває складно грати. Воно і не масштабно, і люди сидять. 

– Наскільки вам хотілося б привносити джаз у ваші основні гурти?

Д.Д.: У цьому немає сенсу. І не хочеться. Це дуже різні жанри. 

П.Л.: Насправді, Sigmund Friends — це не тільки джаз. Ми намагаємося перенести сюди досвід всієї музики навколо: яку ми граємо і яку ми пишемо. 

– Існує упередження, що людям, які професійно займаються джазовою музикою, втрачають інтерес до написання “простішої” музики. Чи це дійсно так?

Д.Д.: У мене такого нема. У нас нещодавно був джем, де ми грали один акорд. І грали довго, і нічого не змінювали. І я дуже люблю такий мінімалізм. 

– Чи ревнують вас у ваших гуртах до сольних проєктів?

О.Л. Це треба в них запитати, може вони як розумні люди просто цього не показують (сміється).

Д.Д.: Славік (Святослав Вакарчук — прим.ред.) підтримує. Він був на нашому концерті в 32 і йому дуже сподобалося. 

П.Л.: Насправді, вони нас підтримують. Я нещодавно грав сольний концерт у 32 взагалі без підготовки. І Андрій Хливнюк запостив його. Тож підтримують. 

– Денисе, питання до тебе. Ти написав пісню “Обійми”, яка стала однією з найпопулярніших в історії України. Чи не буває тобі сумно через те, що твої джазові композиції не стають такими популярними?

Д.Д.: Мені дуже приємно, що «Обійми» так вистрілила. А що стосується іншого… Та ні, зовсім ні. Це нормально. 

– Просто я знаю, що у багатьох артистів є відчуття, що вони роблять щось дуже класне, а їх недостатньо слухають. У вас не так?

Д.Д.: Я думаю ми трохи подорослішали і переросли це.

П.Л.: У житті задоволення приносить коли ти робиш те, що ти хочеш так, як ти хочеш. 

О.Л.: Я не помічав, щоб і в ОЕ, і у нас в Бумбоксі хтось робив шаблонну конвеєрну музику. Бумбокс — це той самий джем. Ніхто не хоче робити по шаблону і спеціально робити так, щоб воно працювало на широку аудиторію. Ми робимо те, що нам подобається.

– Звучить як мрія артиста. Робити те, що подобається і щоб воно ще й було популярним. 

П.Л.: Я памʼятаю, я попав у Бумбокс, щоб підсилити гурт на концерт 10-річчя в Палаці Спорту. Ми почали пробувати писати музику. І дуже скоро народилася пісня «Люди».

– Ви віртуозно граєте на своїх інструментах. Мені цікаво, як ви знаходите щось нове в них? Я, наприклад, коли чогось не розумію, іду грати кавера. А як у вас відбувається?

О.Л.: Слухаємо багато музики. 

– І намагаєтеся переграти?

О.Л.: А це вже не обовʼязково. Якщо щось прям сильно зачепило, можна спробувати зняти. Але я вважаю, що слухати музику — це теж заняття. Бо потім, несвідомо, якісь фрази будуть проникати в твою гру. У мене такого дуже багато. 

Д.Д.: Я коли граю на контрабасі спеціально про гру не думаю. Коли я займаюся, я намагаюся просто грати. Можу запамʼятати класні чотири-пʼять нот. 

П.Л.: Можу розкласти це питання. Якщо ти все життя займаєшся музикою, ти володієш інструментом настільки, що вже не задумуєшся, що зіграти. Особливо, якщо ти займаєшся джазовою та іншою імпровізаційною музикою. Ти доходиш до такого рівня, що можеш зіграти те, що чуєш в голові. 

А музику всередині тебе розвиває те, що ти слухаєш. Як дитина вчить мову, слухаючи слова, так і музикант вчить музику. Зараз я можу зіграти все що завгодно, навіть просто почувши десь. Тож тепер це питання вибору: що саме зіграти. 

– Ви слухаєте нову українську музику? Якщо так, то хто сподобався?

О.Л.: Мені подобається Циферблат. Особливо перші треки, такі як «Вночі». 

Д.Д.: Мені теж подобається Циферблат! А ще, ми були на вашому Підсумковому Зорепаді Релізів і відкрили для себе доволі багато нових імен. Також YakTak, Shumei, усі вони зʼявилися вже після початку повномасштабного вторгнення. 

П.Л.: Мені подобається Tember Blanche, є цікаві пісні. Також SadSvit, наприклад. 

– Загалом, за останні роки українська музична індустрія стала краща чи гірша?

П.Л.: Мені здається стало краще. Стало багато цікавих гуртів навіть попри всі складнощі. Та й технології дозволяють робити музику зараз набагато легше.