Читаємо уривок «Помсти» Євгена Стеблівського: роман про тіньовий спротив і український МОССАД

У романі «Помста» Євген Стеблівський занурює читача в напружену оповідь, що поєднує вигаданий сюжет із реаліями сучасності. Автор створює паралельну реальність, де Україна має свою таємну спецструктуру — аналог ізраїльського МОССАДу — спецслужби, відомої своєю ефективністю у боротьбі з ворогами держави.

Перша версія рукопису була завершена 14 лютого 2022 року — за 10 днів до повномасштабного вторгнення. За словами автора, у перші місяці війни він майже забув про роман, бо здавалося, що той втратив актуальність. Але з часом побачив, як описані ним події — зокрема атентати — починають справджуватись.

«Після двох років великої війни я раптом зрозумів, що рукопис “Помсти” зовсім не втратив актуальності. Просто в ньому відчутно змістилися акценти. І ті яскраві й динамічні епізоди атентатів, описані ще у 2021-му році,  раптом почали збуватися прямо на очах — аж до конкретних географічних назв у Підмосков’ї. От, яскравий приклад — атентат російського пілота в селі Супонєво. Цей нелюд був причетний до ракетного удару по ТЦ “Амстор” у Кремечузі у червні 2022 року, коли загинуло 22 людини — і в листопаді 2024 року його настигла українська помста навіть у невеличкому російському селі, де він сховався. Так от — у розділі “Помсти” так і написано: “Супонєво”, хоча рукопис пішов на редагування ще за пів року до того драматичного листопада. Інколи у мене від таких “вангувань” бувають “мурашки по спині”», — розповідає автор.

Попередні романи Стеблівського, зокрема «Генерал» і «Звенигора», базуються на ретельному вивченні історичних джерел. Для «Помсти» він проаналізував сотні відкритих матеріалів про діяльність МОССАДу, ІРА, УПА, сучасних українських розвідок, використовуючи факти як будівельний матеріал для уявного світу. Ідея «українського МОССАДу» — це не відображення реальних подій, а літературна гіпотеза, народжена з тривожних відчуттів, які стали очевидними ще до 2022 року. 

«Події, які вже колись відбулися, можуть відбутися знову. І вони відбуваються. Але це не документ, не репортаж — це художня версія того, як би могла розвиватися історія. Це — літературна модель дії».

Письменник не приховує: його твір — це також громадянська заява, відповідь на питання «чому?» і «а що, якби?..». За основу було взято реальні загрози, які почали проявлятися ще до війни — повернення проросійських діячів, тиск на волонтерів, ветеранів.

Роман має дві сюжетні лінії: одна — вигадана, пов’язана з таємною організацією, інша — майже документальна, заснована на волонтерському досвіді автора, який сам переганяв автомобілі на фронт, ночував у розташуваннях під Костянтинівкою, був у Краматорську за день до загибелі Вікторії Амеліної. Цей досвід оживив наратив і надав тексту щирості.

«Наші військові, наші волонтери — це герої. І я хотів, щоб у книзі це було видно. Щоб читач відчув: ми здатні тримати цю землю. І ми вже її тримаємо».

Пропонуємо для читання уривок із роману «Помста» Євгена Стеблівського.

---

Розділ 3
АТЕНТАТ «МАГАДАНА»

Після замаху на чергового російського пілота доповідач офіційно заявив, що Україна притягне до відповідальності усіх російських військових, що скоїли злочини в Україні. Після цієї сенсаційної заяви один із журналістів звернувся до спікера:
— Ви вже пів року працюєте, як ізраїльський «Моссад»…
— Ні, ми працюємо краще! — випередив його питання спікер.

З українських мережевих ЗМІ

Росіяни невиліковно хворі на «вєлічіє». Тож вони повинні якомога швидше усвідомити, що ця хвороба є для них смертельною! — зауважив Провідник. — І ми їм у цьому допоможемо. Продовжуйте доповідь! Генерал втомлено потер скроню. Розробка операції тривала вже другу добу.

— Отже, база «Маркс-2» — одна з найбільших баз ПКС у Європейській частині. Із цієї бази регулярно стартують бомбардувальники Ту-160 і Ту-95МС, здійснюючи ракетні атаки по нашій території. База розташована на Волзі, при- близно за 860 кілометрів на північний схід від Харкова…

(*Атентат (від нім. Attentat) — замах з метою усунення однієї або декількох відомих осіб із політичних, військових, злочинних, особистісних чи інших причин.
*ПКС — Повітряно-космічні сили російської армії.)

Доповідач, керівник аналітичної групи, рухнув пультом, на екрані з’явилася синя сторінка розширеної бази даних. — Розвідка встановила імена, адреси, номери страхових полісів і адреси електронної пошти сімдесяти трьох командирів, пілотів, інженерів і техніків бази. А також адреси, телефони, сторінки в соцмережах їхніх дружин, дітей, батьків та інших родичів. Ціль №5 — Бортнічєв Олег Анатолійович, пілот стратегічного бомбардувальни- ка ТУ-95МС «Магадан». Причетний до ракетного обстрілу житлових будинків на Київщині, під час якого загинули і були поранені шістнадцять цивільних людей.

— Дані підтверджені?

— У кожного з бомбардувальників ТУ-95МС у ПКС є власне ім’я. Наприклад, «Красноярськ», «Мурманськ», «Ізборськ» тощо. У більшості — назви російських міст. Інколи назва стає позивним пілота. У цього — «Магадан». Реєстраційний номер літака: ZF-83016 і бортовий: ХХ. За- фіксований радарами спостереження під час пуску ракет Х-101/Х-555/Х-55 по українських містах.

— Що ще відомо про нього?

— У нас є верифіковані дані його причетності до ракетних ударів. Пуски «Магадан» здійснював особисто, хвалився цим у своєму оточенні. І ще має слабкість, що спрощує і пришвидшує підготовку операції. Його дружина полюбляє старовинні золоті вироби, а сам Бортнічєв цікавиться скіфським золотом, колекціонує. Не гребує «контрабасом» і скупкою від «чорних» копачів. У Саратовській області справді є певна кількість скіфських курганів; водночас переважна більшість артефактів сьогодні завозиться з окупованої території України. Йдеться про вкрадене росіянами з музеїв і приватних колекцій. За російським законодавством, подібні археологічні коштовності мають бути негайно передані державі з виплатою певної винагороди — так само, як це робилося за часів Радянського Союзу. Але Бортнічєв це ігнорує. У листопаді він за грубі гроші викупив в анонімного колекціонера масивні золоті скіфські серги. Отримав премію за бойові вильоти — мабуть, і за Київщину також…

— То що, «на підсадного»?

— Само напрошується. Найпростіший варіант. Гроші, жінки, алкоголь, наркотики. Або скіфське золото, як у цьому випадку. Під час підготовки нас консультуватиме відомий археолог, професор. Тому з погляду легенди про походження «товару» — стовідсоткова гарантія.

— Що з особистого?

— Постійно вихваляється в цивільному оточенні своїми «подвигами» в Сирії та Україні. Поціновувач витриманого віскі.

— Присуд?

— Найвища міра покарання.

— Що ж, підтверджую.
Провідник оглянув присутніх у затіненому кабінеті.

— Він сам вибрав фінал свого паскудного життя. Ці люди, попри всі слова про те, що вони нібито лише виконують накази вищого командування,— злочинці. І командири бомбардувальників, і члени екіпажів. І вони самі це добре знають. Що ж — ми зробимо все, щоби кожен причетний довіку жив у тваринному страху…

•••

Чорний «Land Cruiser» зупинився у засніженому тупичку за автостоянкою. Справи з «контрабасом» завжди потребують найвищого ступеня обережності. Місце водієві джипа не сподобалося — підозрілий закуток, один-єдиний вхід-вихід, темрява навколо. За нормальних умов ніхто би не став би затримуватися в такому місці довше хвилини. Але куди подітися — куди призначать, туди і їхатимеш. Місце і час обирає власник товару — бо він і ризикує найбільше.

А втім, ризикував і «Магадан». Але хто не ризикує, той, як відомо, і не п’є. Ні шампанського, ні чогось міцнішого. Хіба воду. Бо на інше йому бракує грошей.

Ризикував Олег Бортнічєв не вперше. Дружина завжди раділа таким золотим дрібничкам. І знаходила в інтернеті все нові. Та й підзаробити на перепродажу можна — інколи навіть гарно. Нещодавно продала рідкісну підвіску-рибку дружині полковника, наварилися майже вдвічі.

Якось Бортнічєва ледь не схопили під час передачі золотої каблучки покупцеві, та виручило посвідчення пілота — авжеж, герой Сирії! Під командуванням самого «м’ясника» Дворнікова. Що там робили? Та так, пусте. Міста бомбували напалмом? Та ні начебто. І хто його знає, чим. Згори нічого не видно — самі піски до обрію. Пустеля. Як там взагалі люди живуть — невідомо. Та хіба то люди? Чурки одні — так кажуть про них росіяни! А те, що дітей контейнерами із хлором потравили — так самі місцеві й винні. Не треба було бойовикам до міст заходити. У чистому полі треба битися! Як руські витязі за минулих часів!

Отже, до ризику Бортнічєву не звикати. Місяць тому авіабазу атакували безпілотними, пошкодили кілька літаків. Загинули троє військових, ще четверо затрьохсотилися. За тиждень — новий удар, і знову загиблі. Сам він тоді дивом не опинився на чергуванні — хворів.

Скільки пілотів було серед загиблих, йому достеменно відомо. Але це секретні дані, таємна інформація. Росія тому й велична, що ніхто не в змозі знищити її пілотів стратегічної авіації. Особливо якась там Україна — держава, якої, як відомо, взагалі немає. Путін у своїх виступах так прямо й каже, а йому брехати ні до чого.

Цього разу дружині хтось надіслав фото браслета у вигляді важкої золотої спіралі. Крайні витки спіралі утворювали тонкий орнамент — переплетення дивовижних звірів і птахів. Дружина аж застрибала: «Хочу, хочу!» І справді — браслет був вишуканим, в очницях звірів світилися рідкісні для скіфських прикрас смарагди.

— А кто ето пріслал? — підозріло спитав Бортнічєв.

— Я нє знаю, я рассилала запроси, навєрно, кто-то атазвался.

Запопадливий Бортнічєв вирішив, як завжди робив, перевірити автентичність артефакта. Знавця — поважного вченого — підказав йому знайомий пітерський «чорний археолог», який зі своєю командою промишляв в окупованому Донбасі. «Ми там уже всьо, что било, раскопалі!» — вихвалявся він під час телефонної розмови.

Професор вийшов на зв’язок у месенджері. Бортнічєв надіслав йому фото браслета, а під час розмови сховав обличчя під медичною маскою та окулярами. Експерт довго вивчав світлину, збільшував масштаб, роздивлявся деталі орнаменту.

— Рідкісна річ, — нарешті схвально зітхнув він.— Цілком імовірно, що оригінал, приблизно четверте століття до нашої ери. Про це свідчать характерні насічки на обрисах міфічних звірів. Епоха «царських скіфів», час розквіту так званого «звіриного стилю». Я, звісно, не можу надати стовідсоткову гарантію — у цьому разі не завадила би реальна експертиза. Але для того, щоби створити настільки якісну підробку, потрібно мати настільки ж якісний оригінал. Чесно кажучи, подібного оригінала я ще жодного разу не бачив.

— О, спасібо огромное! — зрадів Бортнічєв.— То єсть єслі даже і поддєлка — то отлічіть єє будєт нєпросто?

— Можна вважати і так.

—Скажітє, куда мнє пєрєчісліть вознаграждєніє за консультацію?

— Я надішлю вам номер картки.
Професор якусь мить помовчав, ніби вагаючись.

— А вам відомо, молодий чоловіче, що скіфські кургани поширені в Саратовській, Курській, Ростовській області, у Краснодарському краї, на Кубані — а також на всій території Південної й Центральної України?

— Н-ну… доводілось слишать.

— А ви не задумувалися — чому?
Бортнічєв здивовано затнувся.

— Нєт, нє задумивался. Вєчно нє хватаєт врємені.

— А річ у тім, що всі великі ріки від Дону аж до Дунаю і сьогодні носять скіфські назви. Чули, що слово «Дон» скіфською означає «ріка»?

— Как-то нє пріходілось…

— Тобто Дон для скіфів був просто «рікою», рікою взагалі. «Дон Іпр», або ж Дніпро,— «велика ріка». Дон Істр, він же Дністер — «південно-східна ріка». Дон Унья, себто Дунай — «швидка ріка». На всій цій величезній території тисячоліттями мешкав єдиний народ, який звідти нікуди й не пішов. У лісовій зоні — анти, у степовій — скіфи. Подумайте над цим, молодий чоловіче. Якщо у вас для цього знайдеться зайва година…

Бортнічєв спантеличено втупився в екран монітора. Експерт вийшов із чату.

Від останніх слів професора в «Магадана» раптом захолола спина. Наче позаду хтось відчинив двері в морозяну порожнечу…

Тим часом у провулку з’явилася темна, доволі висока постать. Бортнічєв напружився. Але потім, у світлі підфарників, розгледів її краще й полегшено видихнув. То була струнка дівчина в теплому, щільно облягаючому фігуру гірськолижному костюмі. На її плечі погойдувалася довгаста спортивна сумка. Бортнічєв мимоволі зазначив, що в незнайомки дуже зграбне, вочевидь треноване тіло та гарні очі. Нижня частина її обличчя була захована дорогим шарфом — мороз же, та й конспірація, куди ж без неї? Скупка «контрабасу» зазвичай потребує спілкування з різними підозрілими типами всіх можливих статей.

Дівчина без вагань наблизилася до водійського вікна джипа. Бортнічєв опустив скло.

— Я від Владлена Михайловича.

У її голосі Бортнічєв раптом відчув якусь небезпеку. Він ще не усвідомлював, звідки це відчуття,— може ледь помітний акцент, вимова, надмірна сила чи вправні рухи дівчини. Хай там як, але сигнал мав місце і виходив аж із глибини підсвідомості.

Дівчина раптом посвітила ліхтариком просто йому в обличчя. Бортнічєв незадоволено зморщився.

— Вибачайте, я мушу пересвідчитися, що це ви — сказала вона.

«Дивно, чому би це? Я ж не показував свого обличчя в чаті»,— подумав Бортнічєв. Але незнайомка не залишила йому часу на міркування.

— Гроші у вас із собою? — спитала вона й потягнулася до «молнії» сумки.

— Дєньгі здєсь! — Бортнічєв поплескав себе по нагрудній кишені.— А как там с браслєтіком?

— І він тут. А ще Владлен Михайлович просив передати вам подарунок: пляшку непоганого віскі. Витриманий «Макаллен».

— О-о, ето очєнь пріятно! Не ожидал…
Пілот розслабився. Усе начебто йде за планом. Дівчина пересунула сумку на живіт, розстебнула і двома швидкими рухами дістала з неї довгастий предмет. Останньої миті «Магадан» упізнав у напівтемряві характерні обриси — замість коробки із пляшкою руки дівчини стискали улюблений ствол ізраїльського «Кідона» — «узіміні» із глушником зі скорострільністю 15 пострілів за секунду…

Коло замкнулося.

(*«Кідон» — ізраїльський спецпідрозділ, що входить до складу «Мецади» — відділу силових операцій «Моссада». Цей підрозділ призначений для ліквідації чи викрадення посадових осіб про- тивника за кордоном.)

•••

О 21:35 до відділку поліції зателефонував житель одного з районів міста з повідомленням, що неподалік від автостоянки стоїть чорний джип «Toyota Land Cruiser» з увімкненим двигуном, із прошитими на решето обома передніми дверцятами, бризками крові на боковому склі й мертвим тілом водія за кермом.

За годину місце події щільно оточила поліція, до автівки не підпускали навіть родичів, а журналістам наступного дня правоохоронці відмовилися надавати будь-яку інформацію щодо вбивства.

За кілька днів після смерті Бортнічєва на будинках, у яких мешкали сім’ї військовослужбовців авіабази «Маркс-2», з’явилися написи: «Тут живе сім’я вбивці!». Дружини пілотів із дітьми почали масово виїжджати з міста.

•••

Наприкінці чергової прес-конференції спікер попросив слова.

— Отже, підбиваючи підсумки, згадаймо деякі гучні події останнього часу.
Російський пропагандист Владлен Татарский — убитий.

Пропагандист Захар Прилєпін — тяжко поранений, дивом уникнув смерті.

Капітан підводного човна, що обстрілював ракетами Вінницю,— застрелений на ранковій про- біжці.

Інформація про знищення Бортнічєва розлетілася по спільноті російських пілотів і викликала справжню істерику. Психологічна настанова: «Ми працюємо на велику державу, і вона нас захищає!» — більше не працює. Держава захистити їх не здатна!

Коли був знищений у Петербурзі зрадник і колабораціоніст Татарський, росблогери казали: українці могли найняти звичайного кіллера й це усунення не є спецоперацією. Гаразд, не будемо заперечувати: це не спецоперація, хоча вона упішно досягла своєї мети.

Але після Бортнічєва всі ті, кому належало, отримали адресоване їм повідомлення. Віднині пілоти, які брали участь у руйнуванні українських міст, жодної хвилини не почуватимуться у безпеці.

Сучасні технології дозволяють бачити кожний крок, чути кожне слово. Ці люди «на прицілі» в українських спецслужб, відстежується місце перебування їхніх сімей, стан банківських карт, платіжні документи, особисті справи — ба навіть улюблені місця, де вони замовляють піцу. І навіть тоді, коли пілот звільниться за станом здоров’я або вийде на пенсію — він усе одно приречений. Із ним у будь-який момент може статися «нещасний випадок»: на дорозі, на відпочинку, не кажучи вже про полювання чи риболовлю. Вкоротив собі життя, втопившись зі зв’язаними руками — ну, буває. Або поїхав відпочивати на Балі — і там зник безвісти…

І в цьому питанні до Головного управління розвідки сьогодні долучаються й інші, досить потужні сили. 

---

Читайте також: Читацький клуб. Як нас усіх змінила війна: про що роман Софії Андрухович «Катананхе»