«Мила, ти склеїла такого дурня!»: хто такий Дзенкінг?

Інтернет безмежний, легко щось загубити чи чогось не знайти. Але іноді на берег виносить перлинки. Як-от Дзенкінга і його Скотч!

Ця пісня дуже розсмішила нашу редакторку Яну Ільків. Смішна вона не тим, що це жарт заради жарту. А тим, вона просякнута легкістю у ставленні до життєвої драми й прийняття вразливості як норми. І якби Яні дали завдання написати твір на тему «Що мав на увазі автор?», вона все одно написала б не про закладені сенси, а про те, як ця пісня відчувається нею. І звучало б це приблизно так:

«Усі ми хоч раз “вляпувалися” в щось під назвою “почуття”. Але дах зносить усім по-різному. У пісні вайб, у якому я найчастіше проживаю свої драми. Трохи страждань, зліпити уламки, назвати це артінсталяцією і тягнути прікол по типу “ми з тобой так схожі, ніби рідні в восьмому коліні”. Самоіронія — топ навичка».

Але в автора Яна все ж трохи розпитала про що його музика і чим він займається поза нею. Короткий бліц із Даниїлом Зенкіним (він же Дзенкінг) — читайте нижче.

Даниїїл Зенкін — митець широкого профілю. Художній керівник театрального бюро «Тіньова», головний редактор газети «Театральна Халепа», лялькар і тіняр, працює з дивними приладами на кшталт кодоскопу. І серед цього всього знайшлося місце й музиці. 

Як так сталося, що ти почав займатися музикою?

Все почалося у 2020 році. Тоді я жив в гуртожитку Карпенка, разом з Іллею Чопоровим. Ми називали одне одного невимушеними друзями та були тоді дуже близькі, він вчився на драмі, а я на ляльках. І тоді він скачав собі FL Studio на телефон, бо ноутбуків у нас не було. Ми натикали якусь композицію й одразу ж вона зʼявилася в телеграмі. Нашому здивуванню не було меж, бо виявилося, що це настільки просто. Ілля почав писати музику для вистав, а я поїхав в Харків на час ковіду. Там робити не було що, тільки пити каву і дивитися «Твін пікс», тому я написав невеличкий жартівливий альбом Вкуснятіна (тоді ще російською мовою) про університет і театральний світ. Потім трохи писав для вистав і моя подруга Юля Ліннік замовила написати щось «українське». Це для мене проблемою не виявилося і так я написав пісню Кривий. Потім з музикою була пауза: ставив вистави, працював на проєктах, займався бюро. Але в один день придумав фразу «Я такий немовби то подільський дух, бо такий мій шлях, що лежить в пітьму». В мене тоді діагностували біполярний розлад і депресію, тож я був в розпачі, не прийшов на захист диплома, сидів вдома і дивився в стіну. Якось виклав відео з цією піснею, тоді мені написала Алія (акторка та виконавиця, — прим.ред.) і ми з нею створили альбом Між, для якого я написав музику і більшу частину текстів. А зараз я випустив два сингли, а наприкінці вересня планую випустити альбом Продовжити?.

Що у процесі створення пісень тебе найбільше дивує? 

Найбільше — як завдяки простим, навіть примітивним ходам, можна досягнути неймовірної виразності. Я завжди казав, що найкраща музика — саундтреки з ігор на Сегу. Мінімум засобів, максимум виразності й любов.

Яку емоцію тобі найважче перетворити на музику?

Мабуть, це радше не емоція, а вайб. Я не розумію, як можна писати музику на серйозних щах. Навіть коли ти сумуєш, тобі погано, все це дуже серйозно, але саме музика перетворює це на модель, аби ти зміг піднятися над. Це все відкрито, щиро, смішно, іронічно. Серйозність — це для наляканих підлітків, а щирість і вразливість — це для дорослих.

Що б ти хотів, аби слухачі забирали із собою після твоїх пісень?

Перевикуп, сміх і неочікуване розуміння того, що може бути інакше.

Що спільного у роботі з музикою і тінями?

Думаю, що все мистецтво — це практика філософії. Філософія наука безтілесна, тому мистецтво є її тілом, втіленням. Тому, власне, і тіні, і музика — це моделі, такі явища в ігрових просторах із різними законами та особливостями.

Як уживаються всі твої проєкти в одній голові та скільки справ просто зараз ти ведеш?

Що спільного між усім, чим ти займаєшся, окрім тебе? 

Я думаю, це все витівки та авантюри, інакше мені цим займатися нецікаво. Коли результат невідомий, коли процес неконвенційний, а в серці є кмітливість і загалом по життю тобі смішно — ти займаєшся витівками. Витівки потрібні аби люди не забували, що вони живі, а багато хто забуває. Я і сам часом забуваю, але друзі обовʼязково щось утнуть і нагадають. Так ми будемо нагадувати одне одному про життя до самого його кінця, аби не забути про найважливіше, в цьому я переконаний.

Що в найближчих планах, окрім дуракаваляння?

Армія. Я не йду на небезпечну посаду, тому переживати за мене не слід. Але що я точно знаю — Росія працювала над культурою як зброєю сотнями років. А у нас все стихійно, я це дуже добре знаю. Така витівка — переломити таку сильну культуру, де люди не думають, де воля є абстрактним кастрованим поняттям, а головним принципом виживання є мімікрія та мовчання. І сил не вистачить на те, щоб крикнути гучніше за них. Ми всі маємо бути хоробрими кравчиками, як в старій німецькій казці, нас мають боятися велетні та королі, але це не дається просто так — потрібно спочатку відчути, що неможливе поруч.

Щоб ще ти хотів сказати, але я не запитала?

Я б хотів залишити слова зі своєї пісні:

Скільки вже років 
Та чим це міряти?
І хто це обрав за мірило роки?
Перші кроки найважчі.
Та хто вам це вигадав?
А той, хто тільки їх і зробив.

---

Читайте також: Як батьківська лінь виводить в топ «Машу і Ведмедя»