Крізь терни до жінки. Рецензія на український сайфай «Ти — космос»

Науково-фантастичний фільм Павла Острікова «Ти — космос» завершує рейси міжнародними кінофестивалями та нарешті швартується в українських кінозалах. Українська прем’єра відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка здобула головний приз — Гран-прі, а також спеціальну згадку Міжнародного журі. Тепер фільм показали в межах Київського тижня критики. У прокат же фільм очікується з 20 листопада.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як Остріков знімає український сайфай, за який не соромно.

Андрюха (Володимир Кравчук) працює космічним далекобійником. Робота проста — два роки летиш на супутник Юпітера Каллісто, розвантажуєш туди ядерні відходи і потім ще два роки летиш додому, на Землю. Комусь така довга розлука з домом може здатися складним випробуванням, але Андрюсі — нормально. На Землі його не так, щоб хтось чекав. Аж раптом Земля і з нею «за компанію» людство самознищуються, і тепер Андрюха, який залишився в космосі, стає останнім живим чоловіком. А де є останній живий чоловік — має бути остання жива жінка, об’єднатися з якою і є місією життя Андрюхи.

Ідею фільму «Ти — космос» Павло Остріков виношував ще зі студентських років, коли створив репризу про подружжя в космосі на фестиваль «Студвесна» в НАУ. Роками ідея змінювалася, а Остріков ставав усе більш досвідченим режисером, досліджуючи у своїх короткометрівках («Голден Лав» та «Випуск ‘97») тему самотності та страху першого кроку в стосунках через призму іронії та абсурду. Врешті, через роки важкого продакшену та постпродакшену, Остріков випустив свій повний метр, який уже на рівні жанру стає викликом для української кіноіндустрії, адже це драмеді в науково-фантастичному сеттингу.

Український кінематограф, який отримав друге життя після 2014 року, намагався працювати переважно з камерними темами. Однією з очевидних причин були невеликі бюджети кіно, які не дозволяли якісно працювати з більш епічними сюжетами та жанрами. Тому сайфай-тематика взагалі обходила українське кіно. Остріков береться за таку сміливу, у жанровому сенсі, тему і досить вигадливим способом зображує наше майбутнє так, щоб воно не виглядало як дешева бутафорія пересувного театру.

Більшість подій фільму відбувається всередині зорельота «Обрій», який художник-постановник Владлен Одуденко створює в стилі ретро-фантастики з перших частин «Зоряного шляху». Тумблери та цифрові екрани, кнопки та шкіряні крісла, металеві бокси й робот, що рухається рейками та оперує рукою-маніпулятором. Є в цьому дизайні щось від «Чужого» Рідлі Скотта чи рукотворності Крістофера Нолана з «Інтерстеллар». Багато в чому така ретро-стилістика диктується бюджетними обмеженнями, але при цьому вона виглядає досить реалістично та атмосферно — наче ілюстрації до старих видань Айзека Азімова, Станіслава Лема чи Рея Бредбері. Доповнюється ця ретро-стилістика розвішаними вінілами, які колекціонує Андрюха, та українською естрадою, що звучить на придуманому головним героєм останньому у світі радіо.

Однак Остріков не хитрує у своїй режисурі, сховавшися лише за миловидною ретро-естетикою всередині зорельота, адже тоді науково-фантастична жанровість стрічки втратила б сенс. Тому він знімає сцени у відкритому космосі, які, можливо, технічно не рівня «Інтерстеллара» Крістофера Нолана, але виглядають як цілком достойне зображення нашого всесвіту поза атмосферою Землі з явними посиланнями до «Космічної одіссеї» Стенлі Кубрика та «Місяця 2112» Данкана Джонса.

Розуміючи, що спецефекти у фільмі мають свою технічну та бюджетну межу, Остріков вибудовує розмовне драмеді, де герой Володимира Кравчука спілкується голосовими повідомленнями з француженкою, що застрягла на науковій станції на орбіті Сатурна. Як людина, що багато працювала сценаристом комедійних проєктів, Остріков ловко наповнює фільм гумором, який точно витримує грань, щоб не бути надто простим, але при цьому не звучати як реприза з телевізійного гумористичного шоу. Водночас рухаючи сюжет розмовами, Остріков не спускається в нескінченний мамблкор, де глядач вимушений продиратися крізь нетрі беззмістовної балаканини та жартів, щоб знайти хоч якийсь сюжетний рух. «Ти — космос» рухається досить жваво сюжетом, маючи свої розвішані в кадрі «рушниці», які «вистрілять» до кінця стрічки, а також, можливо, і трохи очікуваний, але досить цікавий плот-твіст, який закручує кульмінацію сюжету.

Володимир Кравчук — зірка українського театру. Він грає в Театрі на Лівому березі та Дикому театрі в п’єсах Мартіна Макдони та Петера Зеленки. Однак з кіно йому не щастило — актор переважно грав у крінж-комедіях на кшталт «Бурштинових копів». Проте «Ти — космос» стає його великим кінобенефісом. Актор отримує можливість розкрити всі свої таланти, про які бачили до цього лише київські театрали, на великому екрані. Павло Остріков родом із Красилова Хмельницької області, а сам Кравчук — з Кам’янця-Подільського, який також на Хмельниччині. І актор, і режисер чудово розуміють, як має говорити, як себе поводити, про що думати звичайний хмельницький далекобійник, навіть якщо він ганяє не фурою в Європу, а зорельотом на Каллісто. Опираючися на подкасти, які пише француженка Катрін, і репліки робота Макса, Володимир Кравчук створює унікальний для українського кіно перформанс моноспектаклю, де герой проходить різні стадії існування в кадрі: нормалізованої втоми, відчуття екзистенційного страху, прийняття неминучого, зародження закоханості, сентиментальної ностальгії та відчайдушного пориву. При цьому всі ці почуття Кравчук відігрує, існуючи в амплуа звичайного чоловіка — не дуже начитаного, не так щоб схильного до вияву емоцій, але при цьому з глибокою душею та готовністю жертвувати собою. І весь цей спектр зіграний з великою кількістю жартів та гумору.

«Ти — космос» — це все ж не зовсім класичний сайфай. Це драмеді, де гумор приховує сором’язливість драми та нівелює пафос насправді сміливого вчинку ринутися крізь сотні тисяч кілометрів за коханням, якого не бачив. Однак сеттинг наукової фантастики перетворює цю стрічку на досить унікальне явище в українському кіно. Наступна робота Острікова буде про професора-антикознавця, який, подібно Орфею, має пройти царство Аїда за померлою дружиною. Режисер таким чином окреслює особливість своєї творчості як подачу звичайної людини у незвичайних обставинах, виводячи на передній план головну проблему: щоб не бути самотнім, потрібно зробити перший крок, навіть якщо це крок у невідомість.

Оцінка критики: 9/10

Читайте також: Небайдужість в об’єктиві. Рецензія на документальний байопік «Глядєлов»