Від театру до донбаського блюзу: хто такі ці ваші Hliborob

Хлібороб — людина, яка займається хліборобством, рільництвом. А Hliborob — український гурт, який одразу запам’ятовується своїм донбаським блюзом та театралізованими виступами. Їхню нуарність вже зацінили відвідувачі нещодавнього концерту The Unsleeping, де Hliborob виступили на розігріві. 

А може ви чули їх раніше? А слухали вже альбом, який ось вийшов 7 травня? Попереду у цього квінтету сольний концерт — 15 травня в київському Mezzanine, тож цим матеріалом знайомимо вас з Hliborob ближче і закликаємо подивитися на них наживо.

Відповідають Ілля (соліст) та Валерій (басист)

Як ви прийшли до театру? Коли це сталося і з чого почався ваш досвід?

Іван: Дуже обхідним шляхом — через кіно і через вступ в КНУТКІ імені Карпенка-Карого. У 16 років я вступав на режисуру художнього кіно, і коли на консультаціях треба було прочитати віршика, і я читав, як будь-яка людина, яка не викупає в тому, що відбувається в українському актуальному мистецтві та літературі… А саме Ліну Костенко «Крила».

У мене тремтів голос і було дуже стрьомно, тож після вступу я вирішив, що мені треба позайматися театром для того, щоб здолати страх сцени.

І тому пішов у Маріуполі в такий колектив «Театроманія». Працював як актор театру і навчався на актора театру ляльок.

Core-четвірка, з якої починався гурт, ми всі були з одного курсу Карпенка. Троє з нас були акторами, одна — Дар’я Катюх — режисеркою.

Валерій: Із першого класу я займався театром на позашкільних заняттях. Мені дуже подобалося, і, зі слів інших, наче виходило.

Першими ролями були Барвінок і Пан Крижан з «Лісової школи». Друга роль — досі моя найулюбленіша. 

У підлітковому віці я грав у виставі в державному театрі (дипломна вистава мого, на той час, майстра), а вже у віці 22 років працював у державному театрі звукорежисером. Маю профільну освіту: дипломований актор театру ляльок.

Як відбувся ваш перехід від театру до музики? Чому врешті обрали саме цю форму мистецтва?

Іван: Це відбулось досить органічно. Я і до театру займався музикою: писав, знімав кіно, писав музику, зокрема до цих коротких метрів. Я з 12 років граю на гітарі, активно слухаю музику, намагаюся в ній розібратися, експериментую.

У мене навіть у 15 років був гурт з однокласником: я грав на акустичній гітарі, в яку поставив звукознімач і під’єднав до комп’ютера (навіть без аудіокарти). Накручував перевантаження, а мій однокласник грав на відрі барабанними паличками.

Як ваш театральний бекграунд впливає на музику, яку ви створюєте? Це може відчуватися в наративі, сторітелінгу чи подачі — а як ви самі це для себе формулюєте?

Іван: Мені здається, передусім це впливає на відбір ідей. Для мене це, напевно, найголовніше в житті — знаходити ідеї, які мене будоражать. Театральна діяльність теж до цього спонукає, хоча в театрі часто доводиться втілювати не найцікавіші речі.

Чи відчуваєте ви, що працюєте з музикою як із театральною формою — через образи, драматургію, сценічність?

Валерій: Особисто я зважаю на ці речі увагу, але не в процесі створення. Тобто, послуговуючись театральною термінологією (Дякую, Руслане Валентиновичу!) йду методом «Зомбі», де первинна форма. Я придумую качовий лайн/риф, а емоції, образи, сценічні моменти у ньому потім знаходяться самі собою

Іван: На початку наш підхід був дуже продиктований догмами класичного наративного театру. Ми намагалися зберігати спільну естетику, розповідати цілісну історію, тримати ідентику. Ми часто говорили, що «Хлібороб» — це ліричний герой, і ми розповідаємо різні історії його життя. Але зараз ми так не працюємо.

Зазвичай я працюю образно. Знаходжу форму, яка мені подобається, і мене не завжди цікавить її ідейно-тематичний аналіз — мені цікаво, як я з нею взаємодію. Так само і в музиці: не вигадую ідею наперед, а знаходжу образи, які мене наповнюють. А вже потім дивлюсь, про що це вийшло.

Я б сказав, що я формаліст — і в театрі, і в музиці. При цьому театральний досвід точно впливає на сценічність. Я почуваюся на сцені досить вільно, і це завдяки театру. 

У пісні «Неро» ви описуєте спогад про театр і Маріуполь, а сама назва відсилає до однойменної гранд-опери, в якій брав участь Ілля. Як народжувався цей трек?

Іван: Ідея була давно — зробити омаж гранд-опері та конкретному її фрагменту. Текст поступово зібрався, я зрозумів, як це має звучати. Ми багато разів збиралися, уточнювали деталі, додали саксофон, переробили барабани, з’явилися ритмічні зміщення, яких не було в демці.

Це був довгий, але цікавий процес. Як на мене, трек вдався: він виразний, емоційно сильний, хоча важко пояснити, чим саме чіпляє….

Чи відрізняється театральна культура і спільнота Маріуполя та Києва? У чому ці відмінності найбільше відчутні?

Іван: Так, відрізняється. У Маріуполі спільнота бідніша і більш меншовартісна. У Києві теж є це відчуття, але меншою мірою.У Маріуполі всі знали одне одного. У Києві здається, що теж, але це не так.

У Маріуполі менше можливостей: є державний театр із доволі низькою середньою якістю вистав. Мені, як молодому митцю, там не хотілося працювати.

Була альтернатива — ЦСМ «Готель Континенталь», але це не повноцінна зайнятість. Тому я поїхав. У Києві теж не було багато грошей ще кілька років тому, але зараз театр став модним. 

Порадьте виставу або театральний досвід для ваших слухачів: для тих, хто вже добре знайомий із театром, і для тих, хто тільки починає відкривати його для себе.

Валерій: І тим, і тим, раджу «Кураж» у ТЮГ’у.

Іван: Я зараз не дуже в контексті, але знаю, що в травні в Молодому театрі буде прем’єра «Офелія та Полоній зустрічаються з самархаусом», для якої я пишу музику. Рекомендую всім.

Чи плануєте ви інтегрувати свій театральний досвід у живі виступи (наприклад, через сценічні рішення, драматургію)?

Валерій: Можливо, не виключаю, але дуже частково (індивідуально для себе, спираючись на досвід театру я радше можу сказати як НЕ ТРЕБА і як я робити НЕ БУДУ, аніж додаватиму чогось театрального).

Іван: Грати сценки — точно не будемо. Але хочеться використовувати вміння дивувати глядача — це ключове завдання театру.

Зараз ми готуємо кілька цікавих речей до сольного концерту 15 травня в Mezzanine. 

До речі, про нього. Чого загалом очікувати глядачам від вашого лайву?

Іван: Енергії, краси та здивування.

Валерій: Унікального кайфового досвіду.

---

Читайте також: Фактично Самі згадують свої найбожевільніші виступи