Tramhaus: «Музика не падає людям у руки — її треба штовхати самому»

1 липня нідерландський гурт Tramhaus вперше зіграє в Україні — у львівському Нижньому залі (квитки у продажу). Вечір відкриє український гурт левко, під час концерту відбудеться благодійний аукціон із лотами від Tramhaus, а 100% прибутку від концерту передадуть у фонди Musicians Defend Ukraine та Music Saves Ukraine. Для самих Tramhaus ця дата багато важить: музиканти розуміють, куди їдуть, включили Україну до маршруту як жест солідарності, відмовилися від гонорару й готують особливий концерт.

Музичний критик Сергій Кейн поговорив із барабанщиком Tramhaus Джимом Ляйтеном (це він балансує на стільці на першому фото) по Zoom — про те, як гурт вирішив їхати в Україну, як тури змінюють музику й тіло та чому роль менеджера в гурті часто переоцінена.

Tramhaus сформувалися в Роттердамі у 2020 році й за кілька років перетворилися на один із найактивніших гуртів європейської незалежної сцени. Їхня репутація виросла передусім із концертів: лише у 2024 році Tramhaus зіграли 125 шоу, зокрема 94 — у 22 країнах.

Їхній дебютний альбом The First Exit вийшов у вересні 2024-го. Він триває трохи більше пів години й складається лише з дев’яти пісень, але Tramhaus використовують цей час на повну.

Альбом звучить гостро, пружно й зібрано: гурт спирається на класичний постпанковий нерв, але постійно виштовхує його за жанрові межі — у бік панку, нойзу й шугейзової розмитості. Дві гітари тут не ділять між собою звичні ролі ритму й соло, а ведуть діалог — то гармонійний, то напружений: відповідають одна одній, сперечаються, розходяться й знову сходяться в спільному русі. За цією гучною, фізичною музикою стоїть особистіший шар — тексти про ідентичність, ізоляцію та спробу зрозуміти себе в середовищі, яке постійно тисне й змінюється.

Платівка отримала максимальні оцінки від провідних нідерландських газет і музичних медіа, пісні з неї потрапили в ротацію BBC 6 Music та KEXP.

Тепер Tramhaus готуються до виходу другого альбому Blister який побачить світ 9 жовтня 2026 року. Перший сингл Plovdiv — похмуріший, пробивний, безперечний концертний бойовик, частково написаний в однойменному болгарському місті під час туру. Ода людям і місцям, які гурт зустрічає на гастролях, і водночас історія про те, як зберігати себе в постійній інтенсивності турового життя.

Тож Львів опиняється в самому центрі туру, який веде гурт до нового етапу.

«Іноді ми робимо так, щоб музика ніби розвалювалася»

У дебютному альбомі Tramhaus, за всім натиском, шумом і криками, я почув багато вразливості й оптимізму. Очевидно, це є в текстах, у тому, що фронтмен Лукас приносить у гурт — але також і в самому звучанні…

Так, абсолютно!

…Ви в гурті якось проговорювали це на початку чи настрій просто виник з енергії в кімнаті?

Думаю, ми ніколи насправді не обговорювали, який саме звук хочемо мати. Коли ми пишемо нові пісні, ми майже завжди всі разом у репетиційній кімнаті — уп’ятьох, іноді вчотирьох, але здебільшого саме вп’ятьох. Хтось приносить риф, або я починаю з барабанного біту, і якщо нам подобається, ми просто продовжуємо. Перекидаємося ідеями одне з одним, поки не відчуємо, що щось працює.

Щодо оптимізму у звучанні — мені здається, [на репетиціях] ми часто вже уявляємо, як ця частина звучатиме перед публікою. Думаємо: «О, цей момент наживо буде класний, давайте його додамо».

Ми багато працюємо з енергією: не намагаємося «бити» слухача в обличчя, а радше рухаємося хвилями. Відступаємо, повільно повертаємося, набираємо напругу, або ніби намагаємося все розламати, щоб здавалося, ніби зараз усе розвалиться — але врешті все завжди склеюється докупи.

Чи справедливо сказати, що твої барабани відіграють ключову роль у тому, щоб усе це не розвалилося?

Думаю, так. Я завжди намагаюся тримати всіх разом. Якщо хтось випадає, він ніби шукає: де пульс, куди йде Джим? І тоді тримається за мене.

Це дуже цікава частина ролі барабанщика. Ти не зовсім пишеш мелодії, але ти диригуєш тим, куди рухається енергія. Я можу почати трохи «розкриватися» — і інші це відчують. Люди часто забувають, скільки сили має барабанщик. Ти справді можеш вести гурт.

Наприклад, підштовхувати всіх вперед до межі…

Так, саме так.

«Мені цікаво приносити м’якість у гучний гурт»

До речі, ти досі паралельно граєш із гуртом Nagasaki Swim?

Ні. Кілька років тому я пішов із гурту. Вони хотіли знову їхати в тур, а я вже не міг, бо був дедалі більше зайнятий із Tramhaus. Дуже шкода, але для Tramhaus це, звісно, на краще.

А для тебе?

Думаю, так. Тоді я наче мав дві роботи. Але стало зрозуміло: Tramhaus займає все більше місця, тож мені треба звільнитися, піти з іншого гурту. Для мене це мало сенс і зробило життя спокійнішим. Але я досі часто бачуся з Яспером, фронтменом Nagasaki Swim, майже щотижня. Ми в добрих стосунках.

Я згадав Nagasaki Swim, бо ми з тобою говорили про натиск у звучанні, а цей проєкт дуже відрізняється від Tramhaus — він делікатніший, інтимніший. Це різні сторони твого характеру чи все-таки десь це ти, а десь це певний звуковий світ, у який ти пірнаєш?

Не те щоб в одному гурті я грав одну сторону себе, а в іншому — іншу. У цьому сенсі я — великий, гучний хлопець. Та мені завжди цікаво: як перекласти себе на щось м’якше? Як принести власний колорит у таку музику?

З Яспером із Nagasaki Swim це завжди було дуже весело. Він часто дивувався тому, що я приносив у музику, бо я прийшов із більш хардкор-панкового середовища в його інді-фолковий світ. І завжди було цікаво шукати, як це може працювати.

А тепер із Tramhaus, який є гучнішим гуртом, мені цікаво приносити м’який бік, який я виніс із тієї музики. Мені подобається переносити щось з одного звукового світу в інший.

«Я майже довів себе до вигорання»

Tramhaus почалися під час нескінченних ковідних локдаунів, а потім ви провели 18 місяців у інтенсивних турах. Як такі насичені гастролі змінили тебе ментально й фізично?

Ментально мені довелося багато чого навчитися. До Tramhaus я грав у гуртах, але найдовший тур, який мав раніше, тривав, здається, чотири дні. А тут раптом — десять днів, два тижні, три тижні за раз. Мені довелося навчитися бути далеко від дому.

І ще — навчитися проводити час, коли я повертаюся додому. Бо хочеться і відпочити, і побачити друзів, і побути з родиною. Раніше я повертався з туру й одразу йшов у бар або на вечірку. Я просто продовжував рухатися без зупинки й майже довів себе до вигорання.

Зараз я вже краще це розумію. Коли повертаюся додому, я беру кілька днів на відпочинок. Потім думаю, кого давно не бачив, і поступово складаю план. Це стало набагато здоровішим.

Фізично я теж дуже змінився, бо грати на барабанах щовечора — це майже як тренування у спортзалі. Думаю, зараз я в найкращій фізичній формі за все життя. Це хороший бік: я став сильнішим, витривалішим, фізично все йде доволі добре.

Чи значить це, що тепер ти можеш називати себе професійним музикантом? Чи відчуваєш ти себе професійним музикантом?

Так, відчуваю. Хоча це трохи дивний термін. Бо коли люди кажуть «професійний музикант», вони часто мають на увазі, що ти заробляєш музикою. А це зовсім не так. Я досі маю іншу роботу — працюю в музичному клубі. І в усіх нас є підробітки.

Але нам дуже пощастило, що ми можемо поєднувати це з турами. І я б усе ж назвав нас професійними музикантами. Не тому, що ми живемо тільки з музики, а тому, що ми знаємо, як усе працює.

Ми не маємо великої команди. У нас немає турменеджерів і великого штату людей. Є наша маленька команда на звук, часто це друзі. Наш менеджер Кун — теж людина, яку ми знали зі сцени, хороший друг. Ми просто сказали: «Хочеш бути нашим менеджером? Ми тобі довіряємо». Так усе й будувалося.

Більшість речей ми все одно робимо самі. Я займаюся фінансами, узгодженнями перед концертами, багато чого навчився. Думаю, ми професійні в тому сенсі, що знаємо, як усе працює і поза сценою, і на сцені.

«Слово “менеджер” іноді переоцінене»

Багато молодих гуртів, які ще не мають великої аудиторії, часто кажуть, що вони неуспішні, бо не мають менеджера. Що ти про це думаєш?

Як на мене, саме слово «менеджер» іноді переоцінене.

Бачиш деякі гурти, які щойно почали, зіграли чотири концерти — і вже кажуть: «Ось мій менеджер». Приходять зі своїм менеджером, а це просто найкращий друг вокаліста. І я думаю: чи маєш ти взагалі якийсь досвід у цій сфері? Бо ти ставиш питання, які не мають сенсу, а речі, які у вас мають бути в порядку, не в порядку.

Ми [в Tramhaus], особливо Лукас, у цьому сенсі дуже DIY. Коли ми тільки стартували, він уже сам писав листи, дивився концертні афіші, шукав контакти майданчиків в Антверпені чи Німеччині, намагався будувати тури.

Це дуже багато змінює. Ти починаєш розуміти, як працює музичний світ, коли пробуєш робити це сам. А не просто кажеш: «Нам потрібен менеджер, він організує концерти, а ми будемо чекати, бо ми граємо музику». Музика не падає людям у руки. Треба працювати й самому її штовхати.

«Тепер ми плануємо альбом за два роки наперед»

Як тури змінили те, як ви пишете й записуєте музику?

Коли ми починали під час ковіду, то мали купу часу. Роттердам — друге місто в Нідерландах, але музична сцена там досить маленька. Можливо, це приблизно сто людей, які постійно присутні в локальній сцені. Зазвичай новому гурту не так складно отримати перший концерт: «О, ви створили гурт? У нас є шоу, зіграйте на розігріві».

Але тоді через ковід ми не могли грати концерти перші дев’ять місяців. Ми репетирували щотижня і мали багато часу, щоб писати пісні. У результаті в нас був 40-хвилинний сет ще до перших концертів. Для нового гурту це доволі особливо.

А потім почалися тури. І ми зрозуміли: якщо хочемо писати альбом, треба дивитися в календар. У нас є два вільні тижні тут — блокуємо. Ще один тиждень там — блокуємо. А потім студійний час — ось тоді.

Тобто нам довелося планувати, як саме ми пишемо альбом. Після виходу першої платівки ми знову багато гастролювали. І стало зрозуміло: якщо хочемо випустити другий альбом, треба планувати за рік наперед. А якщо хочемо його написати — треба планувати за два роки наперед.

У цьому є певний тиск, але тиск може приносити хороші речі. Це дуже відрізняється від початку, коли ми мали весь час світу й могли просто гратися з ідеями. Тепер ми знаємо: ось цей час нам справді потрібен, і в цей час ми справді маємо писати.

Тобто дедлайни допомагають вам завершувати ідеї.

Так, я теж так думаю. Такі червоні лінії можуть бути дуже здоровим явищем. Бо інакше можна нескінченно колупатися в деталях: додати дрібне нашарування тут, змінити щось там, ще раз переробити.

Коли є дедлайн, ти думаєш: «Нам треба це завершити зараз». І це може дати музиці природніше, сиріше звучання. Ти не фокусуєшся на кожній дрібниці, а розумієш: основа хороша, пісня є — давайте йти з нею далі. А якщо буде час, тоді вже додамо маленькі деталі.

«Пісні дорослішають — і це допомагає не втрачати інтерес»

Після запису пісні все одно продовжують змінюватися наживо. Як ти відчуваєш, що відбувається з піснями Tramhaus у турі? Вони стають агресивнішими, точнішими, дивнішими — чи змінюються якось інакше?

Коли ми почали грати пісні з The First Exit, нам треба було дуже зосереджуватися на тому, як саме їх виконувати. Особливо в плані витривалості. Перші рази граєш нову пісню й думаєш: «Вау, це складно».

Потім починаєш розуміти, які частини можна підняти, які можна розтягнути. Наприклад, у пісні Ffleur Hari є маленька інструментальна частина, де вокал зникає і ми просто джемимо. Спочатку ми були такі типу: нам треба рахувати, рахувати, рахувати, і знову, і знову. А тепер Міша (гітара, бек-вокал – прим.) може експериментувати з педаллю, робити дивні шуми, а ми з Юлією (бас, бек-вокал – прим.) просто граємо разом із ним, поки він майже не закінчить. Далі я кидаю погляд на них — типу, погнали — і ми разом влітаємо назад.

Це те, чого ми навчилися після двох років гри цих пісень. Спочатку все було дуже сфокусовано: наступна частина, наступна частина, наступна частина. Але пісні стають кращими наживо — і що довше ти їх граєш, то краще розумієш, де в них найсильніші місця, а що хочеться змінити. Пісня дорослішає разом із тобою як музикантом.

І це допомагає не втрачати інтерес, коли граєш її знову і знову.

Так, саме так. З першими піснями, які ми написали, вже під час концертів я іноді думав: так, це класно, але занадто довго. Давайте виріжемо цю частину — тоді пісня стане коротшою, компактнішою і нам самим буде цікавіше її грати. І для аудиторії це теж виходить цікавіше, замість того, щоб просто звучала по колу одна й та сама проста річ.

Цікаво, адже більшість гуртів радше розтягують концертні версії пісень.

Із Ffleur Hari ми справді зробили розширену версію. Але в деяких старих піснях навпаки прибрали цілий куплет або частину в кінці, яка вже здавалася занадто довгою. У якийсь момент ми такі: ні, це вже просто безглуздо. Нам не хочеться знову й знову повторювати одне й те саме. І це теж видно по обличчю, коли ти вже не граєш це чесно, з повною віддачею.

Якщо мені щось справді подобається, я можу повністю в це вкластися. І, думаю, для публіки це теж цікавіше — коли вони бачать, що ми реально вриваємося, а не граємо зі складними мінами.

«”Blister” найкраще вперше слухати в машині»

Ви готуєте новий альбом «Blister», який вийде 9 жовтня. Я не хочу питати, чого від нього очікувати, бо розумію, що у вас свій промоплан; до того ж думаю, слухачам і слухачкам цікавіше бути здивованими. Натомість запитаю так: яким, на твою думку, було б ідеальне середовище, щоб уперше його послухати?

Вау, це дуже класне питання. Адже середовище може бути таке різне. Для нас один із найцікавіших моментів — коли ми отримуємо мастери й слухаємо їх, перевіряємо мікс, щось змінюємо. Тоді ти дуже зосереджений, часто слухаєш у навушниках.

Автомобільні колонки зазвичай не найкращі, і це теж весело: ти не чуєш усіх дрібниць, не ловиш кожну маленьку деталь. Це майже «оголена» версія альбому. Але ти можеш справді насолодитися нею.

Бо коли ти вдома, можеш встати, кудись піти, взяти склянку води, відволіктися. А в машині ти сидиш на місці, дивишся навколо й слухаєш. Я сам так роблю з альбомами інших гуртів: зберігаю новий запис для довгої поїздки й слухаю його в дорозі.

А вже наступного разу, коли послухаєш на хорошій акустиці, почуєш багато нових речей, яких не помітив у машині.

«Ми не хотіли приїхати в Україну як західний гурт і забрати гроші»

Поговорімо про ваш візит в Україну. Як ви вперше дізналися про можливість зіграти тут? Якою була перша реакція? Що ви мали зважити, перш ніж погодитися? І як взагалі, на вашу думку, іноземний гурт має підходити до таких концертів?

Наш менеджер Кун багато їздить на шоукейс-фестивалі й спілкується з локальними експортними агенціями. У кожної країни є організації, які намагаються просувати своїх музикантів за кордоном. І український музичний експорт досі дуже активний, навіть попри те, що у вас війна. Це справді круто, що ви продовжуєте просувати українську культуру на європейських фестивалях.

Кун вийшов із ними на контакт. Виникла розмова: чи в Україні взагалі знову організовують концерти? Виявилося, що так. Потім ми отримали повідомлення: «Чи хочете ви це зробити? Є люди, які можуть усе організувати».

Ми подумали, що це дуже особлива можливість. Звісно, у нас були певні занепокоєння. Бо йдеться про країну, де триває війна. Але Львів досить далеко від фронту. Ми багато це обговорювали: чи безпечно це для нас? І водночас — не хочу, щоб це прозвучало неправильно, — але ви ж там живете. Ваше повсякденне життя триває в цих умовах. Тож ми подумали: якщо це організовують, значить, це має бути достатньо безпечно, інакше вони б цього не робили.

Ще в колеги моєї дівчини дружина з України, і вони щороку їздять до Львова. Моя дівчина сказала: «Мій колега щороку їздить туди на три тижні — думаю, все буде нормально, якщо ти поїдеш». Це теж мене трохи заспокоїло.

У кожного з нас були різні переживання. Ми говорили з партнерами, чи всі окей із тим, що ми це робимо. Але мені здається, це буде особлива ніч — і для нас, і, сподіваюся, для вас. Можливо, це буде можливість на мить перемикнутися.

А ще для нас це можливість поговорити з людьми, обмінятися думками й культурою.

Які розмови ти хотів би мати з людьми у Львові?

Мені цікаво дізнатися більше про Україну. Особливо — як люди справляються з повсякденним життям.

У Нідерландах ми живемо в дуже іншій ситуації. Нам можуть казати, що ми теж певною мірою залучені у війну, бо Європейський Союз залучений у все це. Але ми не живемо в країні, де війна відбувається всередині самої країни.

Я не можу уявити, як це — жити в місці, де літають дрони, де є повітряні тривоги. Мені дуже цікаво почути досвід людей: як вони живуть, як залишаються позитивними, як продовжують зустрічатися з друзями й жити своє життя. Думаю, це може бути дуже важко. І мені справді важливо почути, як люди з цим живуть.

Ми справді дуже чекаємо на цей концерт і дякуємо вам за цю можливість. Це досі складно усвідомити.

Останні кілька років ми щодня бачимо в новинах: це відбувається в Україні, те відбувається в Україні. У Нідерландах, у Роттердамі, люди досі дуже солідарні. Я бачу багато українських прапорів у місті. Але не думаю, що багато людей справді уявляють, як українці продовжують жити своє життя. Ми просто бачимо новини. Тому для нас дуже особливо мати можливість приїхати й відчути. Ми справді вдячні.

---

Читайте також: Святковий Дантест: як добре ви знаєте Володимира Дантеса