Велика розмова про український стендап: Антон Тимошенко

Стендап — це вже частина української культури, і настав час про нього поговорити. Ми вирішили почати з самого початку, і з’ясувалося, що навіть інформацію про те, як і коли зародився стендап в Україні, треба збирати, не кажучи вже про те, як він розвивався і дійшов до своєї нинішньої популярності. І маємо гарну можливість та нагоду дізнатись про це все з перших вуст, ВАУ!

Цим циклом ми хочемо розказати більше про цю галузь і вже трошки індустрію, а ще познайомити людей більше з коміками та їхнім досвідом. Першим нашим співрозмовником став Антон Тимошенко, стендап-комік і волонтер.

Хто такий Антон Тимошенко

Антон Тимошенко народився в 1994 році в селі Приміське Нікопольського району Запорізької області. Почав займатись стендапом вже в Києві у 2015 році. Станом на 2026 рік — резидент клубу «Підпільний стендап», найбільший сольний концерт — виступ в «Палаці Україна» в грудні 2024 року. Регулярно їздить у всеукраїнські та закордонні благодійні стендап-тури.

За твоїми відчуттями, як і коли почався стендап в Україні?

Якщо дивитися хронологічно, то перші стендап-виступи, напевно, почалися років 15 тому. Коли з’явилися перші відкриті мікрофони — у барі «Банка», в клубі «Інтонація» на КПІ, коли Шабанов робив своє Stand-Up Show. Це були такі перші початки стендап-виступів в Україні.

Але назвати це початком саме українського стендапу складно. Майже ніхто не виступав українською, натомість було багато коміків із Білорусі. Швидше, тоді просто почав розвиватися стендап як жанр, і всім, хто ним цікавився, хотілося стати його частиною.

Щоб стендап уже став повноцінною культурною одиницею, напевно, цього ще й досі не сталося. Він уже дуже популярний, звичайно, але багато людей приходять, які вперше чують про цей жанр, і ти їм пояснюєш ці правила.

Мені здається, що український стендап перебуває в процесі свого становлення. Він уже став елементом ринку, став частиною сучасної культури. У нас уже є не один комік, який збирає великі зали, і це добре, але все-таки це ще не індустрія. Бо у нас немає такої платформи, щоб ти прийшов, смішно виступив та став популярним коміком.

Тобто готової індустрії поки що немає, але вона поступово створюється й вибудовується. І є всі шанси, що вона буде існувати, що з’явиться певна система, за якою ти можеш прийти й стати відомим коміком.

Мені здається, коли в нас в Україні буде так: ти написав смішний матеріал, маєш якийсь мінімальний талант, і при цьому існує зрозуміла модель, за якою через рік чи два ти зможеш стати не те щоб суперпопулярним, але знайти свою аудиторію, — от коли така інфраструктура для коміка існуватиме, тоді можна буде сказати, що в нас стендап-індустрія справді існує й працює.

До цього це все більше соцмережевий рандомайзер: залетів чи не залетів — усе вирішує алгоритм.

А як стендап почався для тебе?

Мій стендап почався ще в університеті, коли я натрапив на відео Джорджа Карліна, Дага Стенгоупа та Луї Сі Кея. Я тоді подумав: «Ого, оце можна казати людям прям зі сцени і люди будуть сміятися, а не кидати в тебе речі? Клас, мені подобається, я теж так хочу».

Потім я взяв участь у конкурсі талантів в університеті. Треба було показати якийсь талант, а я, як мені тоді здавалося, нічого не вмів, окрім як писати приколи. Написав жарти — і вони спрацювали.

Тоді й почалися хронологічно мої кроки у цьому напрямку. Але так, щоб я вже справді відчув, що пишу саме стендап, розумію, плюс-мінус, навіщо я це роблю і як, — таке усвідомлення прийшло, мабуть, років чотири тому. Хоча займаюся цим близько дванадцяти років.

Розкажи про свою участь у телевізійних проєктах як стендап-коміка. Що було вдалим кроком, а що — не дуже? Та й загалом, чому, на твою думку, стендап не став телевізійним форматом в Україні у 2010-х?

Звичайно, найвідомішим став жарт: «Я зроблю вас на крок ближче до успіху». Саме цей образ, який я тоді будував, багатьом людям запам’ятався. І досі часто підходять і кажуть: «Це наш улюблений ваш жарт зі стендапу». А я завжди відповідаю: «Минуло вже десять років, у мене ж є кращі. Будь ласка, подивіться».

Але «Розсміши коміка» став для мене дуже важливим і цінним трампліном. З’явилася впевненість у собі, розуміння, що ти можеш бути смішним і заробляти цим гроші. Я ніколи не забуду цей дзвінок батькам після «Розсміши коміка», коли я сказав, що виграв 50 000 гривень на своїх приколах.

До цього батьки часто казали: «Ну ти займаєшся КВК, пишеш якийсь гумор… Можливо, не варто витрачати на це стільки часу». Але 50 000 гривень — це завжди дуже хороший аргумент у розмові з будь-якими батьками.

На українському телебаченні редактори й директори каналів постійно намагаються перетворити стендап на якесь гібридне комедійне шоу, де обов’язково мають бути зірки, умовно Оля Полякова, де теми мають бути дуже обережними або має бути тематичність. 

Безліч було проєктів. Було Stand-Up Show Шабанова на «Новому каналі» і відкинуло стендап на пару років назад. Коміки тоді були ще молоді, та і шоу було зарано зроблено, напевно, все-таки. Треба було більше часу на підготовку і більше коміків зібрати. Але було і було. 

Були спроби у «Кварталу», тоді пілот вийшов і не вийшло. Було шоу «Комік на мільйон» на ICTV, де поруч зі стендап-коміками були пародисти, музиканти й інші артисти. «Коміка на мільйон» виграв Олександр Сас. Де він зараз — можете самі подивитися. Ось що іноді роблять телевізійні формати з українськими коміками: починають сходити з розуму і бити собі татуювання на лобі.

Ще не так давно на Суспільному виходив стендап. Я не брав у цьому участі, хоча багато погодився, бо це для багатьох молодих коміків була можливість у гарній якості записати свій матеріал і ще й отримати за це гроші. Але я одразу зрозумів, що Суспільне виставить низку умов і обмежень щодо твого матеріалу, через що він перестане бути смішним, цікавим і провокативним. А саме в цьому і є його суть.

Проблема, як на мене, у тому, що люди, які приймають рішення на телебаченні, не довіряють молодим, свіжим та цікавим форматам і не готові дати їм достатньо свободи. Якщо подивитися на американське телебачення, на яке всі люблять орієнтуватися, то складається враження, що в нас копіюють більше форму, аніж зміст.

Крім того, безліч разів у мене й у моїх колег було так: ти приходиш на якийсь формат чи телеканал, підписуєшся робити гумористичний контент, і тобі обіцяють купу свободи. Мовляв, ми сучасні, ми по-новому дивимося на світ, не приймаємо старе, ми тільки за нове, клас, ми круті.

Тому я не думаю, що найближчим часом стендап засяє на українському телебаченні. Не тому, що він не працює, а тому, що до нього поки не готові люди, які ухвалюють рішення.

Є, звичайно, формати схожі на стендап, які існують на нашому телебаченні, бо якісь його елементи були і в «Кварталі», і в «Дизель Шоу», і в інших проєктах. Але як правило це вже зовсім інший формат, і все одно не той стендап, який ми любимо.

Та й узагалі телебачення зараз поступово втрачає свій вплив, а весь контент переходить на стримінгові платформи та в інтернет. Тому мені взагалі незрозуміло, чому телебачення не використовує шанс повернути до себе увагу, створюючи справді сміливі й цікаві формати. Але, як і раніше, усе впирається в людей, які приймають рішення.

Якими були твої перші стендап-спільноти?

Моя перша стендап-альма-матер — це Stand Up Time. Тоді Роман Лозко, Денис Дума, Олег Киянов і Сергій Ліпко організували цю історію і звали мене, бо побачили мій виступ на відкритому мікрофоні в «Інтонації» на КПІ. Виступ, чесно кажучи, був не дуже, але досвідчені організатори помітили якесь зерно таланту й запросили мене до себе виступати на вечірках Stand Up Time, які ми робили десь на Петрівці, здається, у ресторані «Укроп». Це були перші вечірки, квитки на які коштували по 50 гривень. Але саме відчуття того, що ми самі все організовуємо, що можемо продати цю вечірку… Для нас тоді навіть 60 глядачів здавалися цілим стадіоном, нашим Вемблі.

Ну і «Підпільний стендап», звичайно, який тоді теж паралельно існував. Свят Загайкевич робив вечірки десь у квартирах, де коміків могло бути двадцять, а глядачів — двоє, і ви виступаєте босоніж. Дуже атмосферно було.

Ці два клуби — це саме ті клуби, завдяки яким я мав змогу регулярно виступати.

І неважливо, що поруч хтось курить кальян, хтось паралельно грає в боулінг, хтось святкує день народження. Ти все одно розповідаєш свої жарти крізь цей шум, удари кеглів і розмови людей — і щасливий уже тому, що тебе хоча б троє слухають.

Якими були твої перші сцени для виступів? Може, згадаєш епізод, який найкраще характеризував виступи в ті часи?

Здебільшого ніяких сцен тоді й не було як таких. Якщо говорити про атмосферу тих перших виступів, то її найкраще характеризує дим від кальянів — те, що ми, коміки, ненавиділи найбільше.

Пам’ятаю клуб «Максимум» на Позняках чи Харківській. Ти виступаєш у залі, а в сусідньому приміщенні працює боулінг. І постійно: бум! В ідеалі треба було розрахувати панч так, щоб він збігався з моментом, коли хтось мʼячем потрапляє в кеглі. Щоб і панч, і кеглі, і сміх. Ти сміхом тоді примішуєш цю атмосферу боулінгу на фоні. Але виходило це далеко не завжди.

Іноді люди просто могли вибігти на сцену, щось крикнути й втекти назад. В Сергія Ліпка одного разу просто жбурнув грошима якийсь п’яний чоловік і одразу втік. Це приємно, звичайно, таке нечасто було. Ми його тому і досі згадуємо. 

Більшість локацій — це були такі заклади, де нам просто виділяли якийсь куточок. Думаю, всі ті ресторани, де ми виступали, розглядали нас приблизно так: «Ну, поставимо ще цих хлопців і дівчат, вони там щось у мікрофон порозказують, може, якісь люди на них і прийдуть».

Найбільшим досягненням у ті часи було відчуття, коли ти стоїш неважливо де — на сцені, на підлозі чи взагалі на якомусь люку — і раптом розумієш, що більше не чути дзвону виделок, тарілок і чашок. Люди перестали їсти й почали слухати тебе. Це був момент найбільшого визнання.

Ну і, звичайно, окрема любов усіх коміків — бармени, які саме в кульмінацію твоєї історії починають дробити лід для коктейлів. Ти розповідаєш матеріал, вже підводиш людей до кульмінації і вже от-от буде панчлайн… і в цей момент починається цей характерний звук. Думаєш: «Ну дякую». Таке траплялося незліченну кількість разів.

Діти пробігають під сценою, хтось там із собакою заходить — чого тільки не було. Була дуже насичена стендап-сцена, на ній бували… різні люди. І тварини.  

Неможливо не згадати клуб Heaven, звичайно. Неймовірне місце. Для «Підпільного стендапу» це була одна з головних локацій у певний період. І це в центрі міста, ти виступаєш і думаєш: «Ну, я в центрі Києва виступаю». 

Але це така локація, де, як розповідали колеги, вони приходять готуватися до виступу, а в туалетах якась біла дивна пилюка на дзеркалі. І лише з часом ми зрозуміли, що це був зовсім не пил.

Так що розвивався стендап у максимально «трушних» умовах.

Багато тоді потрібно було ходити на open mic, щоб обкатати матеріал. І я, здається, жодного мікрофона не виграв за свій час. Можливо, один чи два із п’ятдесяти або навіть ста, на яких виступав. Часто це були вечірки, де треба було привести своїх друзів, щоб вони за тебе голосно кричали наприкінці та ти вигравав мікрофон. А я щось соромився, друзів не набирав і хотів виграти по-чесному, що було дуже важко.

Це був дуже крутий час. Ми всі одночасно вчилися робити стендап, підглядали одне за одним, дивилися на відомих і невідомих коміків, а потім поступово ставали собою.

Коли ти відчув свою популярність як стендап-коміка? І коли твоя мама зрозуміла, що це не дивне хобі її дитини, а щось серйозніше?

У моєї мами досі є сумніви, чи це справді хороша робота. Хоча зараз мені вже важко уявити себе в якійсь іншій професії. Але ці маленькі сумніви в неї залишаються. І щоразу, коли в мене з’являвся підробіток, якийсь більш стабільний, наприклад, коли на радіо працював, вона дуже раділа. 

Думаю, переломним моментом став «Розсміши коміка». Коли я виграв, зателефонував батькам, вони не зрозуміли, що сталося, я їм пояснив, і вони такі: «А, ну якщо аж так в нього виходить, то напевно нехай займається і цим. Але про справжню роботу теж не забуває». Тому я завжди комбінував.

Вдень я сидів писав статті про те, чому потрібно купити саме ці автомобільні шини, тому що я працював копірайтером і мав в статті всі ключові слова за семантичним ядром поставити, щоб люди купили шини в Києві. Зимові, літні, скандинавський тип протектора… Я, до речі, тоді навіть машину не водив і в шинах особливо не розбирався. Але начитався статей і це була моя робота, мій копірайтинг.

Популярність, як стендап-коміка, я відчув тоді, коли люди почали бажати мені всього «найкращого» в соцмережах. Бо насправді лайки й репости — це ще не визнання. Визнання — це коли українці масово бажають тобі пекла за твої жарти. Оце вже підносить тебе на новий рівень.

А якщо серйозно, вперше я по-справжньому відчув популярність під час свого першого стендап-туру. Це було всього чотири міста, і я взагалі не знав, чи мене там хтось знає. Хотілося перевірити, чи можуть люди прийти не лише в Києві.

Я приїхав у Дніпро, тільки зійшов із потяга — і мене одразу впізнали на вокзалі. Я подумав: «Вау. Все. Тепер я зірка. Так буде завжди». Наступного разу мене впізнали десь через три місяці. Але те відчуття, коли ти тільки сходиш із потяга, а тобі одразу: «Антоне, це ви?» і ти такий: «Боже мій, невже цей час настав», — його я пам’ятаю досі.

Насправді дуже важко виміряти власну популярність. Я не дуже розумію іноді, яка вона. Був один момент у Львові: я зайшов у заклад, поснідав, попросив рахунок і мені сказали: «Нічого не треба. Ви дуже смішний», і я такий: «Вау». Коли мене безкоштовно годують, то дуже сильно відчуваю, що я відома людина. 

На твою думку, простіше починати стендап-комікам тоді, коли про стендап мало хто знав, чи зараз, коли це вже доволі відомий жанр?

Хороше питання. Важко на нього відповісти однозначно.

Ми часто обговорюємо це з коміками. Обговорюємо культуру стендапу у нас чи в Америці, наприклад, і очевидно, що в США дуже багато можливостей для розвитку стендап-кар’єри. Ти можеш піти на Late Night-шоу, вистрілити ще на якомусь форматі, яких там безліч, на кшталт Kill Tony тощо.

З цього погляду ніби легше стати світовою зіркою через Америку, але там і конкуренція величезна. Щоб пробитися на цей мікрофон чи шоу, потрібно дуже багато виступати, ходити, світитися, працювати, вибудовувати собі ці сходинки.

Я був в американському турі й виступав у Comedy Store. І то дуже складними шляхами, дуже пощастило, що зміг потрапити на open mic spot, де було десь двадцять коміків. Я думаю: вау, Comedy Store — Мекка стендапу, зараз там розвалю людей на майку, три хвилини моєї мрії. А на мікрофон прийшло людей вісім. В Україні й то більше бувало приходило. І ти виступаєш у тишу, в кашель, якісь там смішки трьох людей — і це Comedy Store, столиця комедії на West Coast. І це Америка.

Тому в Україні без конкуренції легше пробитися, але, оскільки немає ринку, ти маєш сам його збудувати. І ти, коли пробився, починаєш вкладати вже в сам ринок, у розуміння того, що таке стендап, щоб люди розуміли, що це за жанр, і щоб на нього ходили. І це непросто. Тому з одного боку це набагато легше в Україні, а з іншого — не так легко.

Я насправді не знаю, де, якби обирав, я б хотів почати. Я, звичайно, завжди мріяв прикольно почати в Америці, займатися стендапом. Уявіть собі, що ти всі ці клуби проходиш, а потім спілкуєшся з коміками-кумирами, на яких ти орієнтувався. Але коли я в тому Comedy Store виступив, ще більше почав любити українську стендап-сцену. За ті можливості, які вона давала, і за ті низькі критерії входу.

Тому загалом я думаю, що в Україні почати займатися стендапом легше, ніж за кордоном. Але багато чого залежить від того, який у тебе стиль гумору. Бо в Америці, де аудиторія, звичайно, сильно звикла до стендапу, можна собі щось більше дозволити. В Україні якісь речі люди взагалі можуть не зрозуміти. І тому ти маєш теж якось комбінувати, експериментувати і думати, що тобі важливіше: велика аудиторія і великі гроші одразу чи якась мистецька історія стендапу. Хоча, я думаю, у нас зарано все-таки говорити про мистецьку історію, якщо навіть не сформувався ринок нормально. Або просто будуть у нас голі митці, так би мовити.

Тому найкраща порада коміку-початківцю — спочатку стати айтішником, а вже потім займатися стендапом. Це найкраща порада, яку я можу дати.

Згадай свій улюблений жарт, написаний вже під час повномасштабного вторгнення. Можна жарт, з якого найбільше сміялись військові :)

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Антон Тимошенко (@anton_tymoshenko)

Улюблений жарт про правила війни.

У музикантів постійно є дилема: мати нормальну роботу і творче хобі чи присвятити себе творчості повністю і сподіватися, що вона колись почне тебе годувати. У тебе було так?

Мені завжди хотілося мати роботу і хобі. І думав, що це будуть різні речі. Я спочатку не сприймав стендап як щось, що може приносити гроші. Мені дуже хотілося цим займатися, я міг виступати безкоштовно, і паралельно в мене завжди були різні роботи, бо я не розглядав стендап як джерело заробітку.

Коли в якийсь момент зрозумів, що це може приносити гроші, я такий: «Вау». Перший час ти радієш, а потім приходить усвідомлення, що твоє улюблене хобі стало роботою — і це вже працює інакше. Це вже не так сильно приносить тобі радість. 

Я не люблю фразу, що найкраща робота — це високооплачуване хобі. Бо воно цінне саме тим, що це хобі, а не робота. Після роботи ти відпочиваєш, займаючись тим, що любиш просто так. А коли хобі стає роботою, воно в першу чергу стає роботою, і всі романтичні творчі мотиви поступово зникають, розʼїдаються необхідністю постійно, як завод приколів, виробляти контент. Тим паче у нашому світі потрібно виробити безліч контенту, щоб продати квитки чи зацікавити собою людину, у якої є купа варіантів, що погортати та в якій соцмережі.

Є ця романтична фраза про те, що хороший художник — голодний художник. Але, як на мене, голодний художник — це часто злий, роздратований і виснажений художник. І не факт, що він буде хорошим через це. Я за те, щоб у коміків було що поїсти. Та й індустрія розвивалася б швидше, якби у них була якась фінансова подушка.

Сто відсотків буде момент, коли ти думаєш: «Творчість починає мене годувати, але от ця творчість мене годує трошки краще, ніж ця творчість», і ти вже починаєш ловити дилеми. Бути комерційно успішним артистом, коміком, творцем і заробляти багато грошей, але трохи, так би мовити, розмазувати своє мистецтво, чи гнатися за новою формою, створювати нові рішення, комбінувати, задавати складні екзистенційні питання своєю творчістю — це теж можна робити, і це дуже підсилює розуміння своєї роботи та сенсів. Але це може перестати тебе годувати, і доведеться балансувати.

Я вважаю, що я балансую. Іноді мені це подобається, іноді мені це не подобається. Очевидно, що в мене були випадки, коли я підлаштовувався під аудиторію і писав якийсь матеріал, який точно зайде. Але це набридає, і так довго не вийде. Тому краща порада — це писати те, що подобається, і намагатися монетизувати те, що ти любиш. Бо запити людей не завжди правильні.

Є одна проста золота думка: люди насправді не знають, чого вони хочуть. Люди заходять у YouTube чи соцмережі не за конкретною ідеєю — вони просто хочуть добре провести час. І дуже часто вони самі не можуть чітко сформулювати, що саме їм сподобається.

Ти можеш робити те, що хочеш, а не думати, що людині сподобається. Людина сама не знає.

Куди український стендап рухається прямо зараз і що з ним буде через 5–10 років?

Український стендап зараз рухається в усіх напрямках. Він уже є і в армії, і за кордоном, у нас президент — колишній комік, тому гумор і стендап в Україні розвиваються дуже нетипово.

Важко сказати, куди саме це все рухатиметься, особливо через війну. Очевидно, що стендап уже став частиною української культури і, на щастя, нікуди з неї не зникне. Але його масовість залежить від безлічі факторів: як коміки будуть писати, чи не вигорять, чи з’являться гроші в українському стендапі, чи з’явиться ще якийсь спонсор із легалізованими коштами і це допоможе зробити ривок, чи буде якийсь новий флагманський проєкт на телебаченні чи в інтернеті, чи не випишуться коміки.

Зараз мені здається, ситуація виглядає так, ніби багато стендапу, але є певна стагнація по темах. І взагалі дуже багато іншого контенту, а також розвиток AI. Мені взагалі важко давати якісь прогнози, тому що діджитал-світ дуже змінився, перегенерувався.

Чесно, не знаю, де українці зараз беруть сили щось робити. Багато людей вигоріли, і думаю, що ще проявляться наслідки стресу. Зараз ми в режимі мобілізації, зібраності, а потім, коли суспільство трохи видихне, почнуться нові цікаві процеси.

Мені також здається, що для будь-якої стендап-сцени важливо мати «середній клас» коміків — не тільки зірок і не тільки початківців. Якщо буде перекіс, наприклад 5-10 відомих коміків і далі велика порожнеча, то індустрія не зможе нормально розвиватися. Для цього має існувати жива екосистема.

Але я також радий, що зараз цього ще немає в повному вигляді. Бо поки що стендап залишається доволі вільним жанром, і більшість коміків — фактично самі собі продюсери. Так, це створює багато нюансів і додаткової роботи, яку не завжди хочеться робити, і яка іноді вбиває творчість. Але з іншого боку — ти отримуєш свободу.

А ціна свободи, як показує багато байопіків артистів, яких я дивився, завжди висока. Але для творчості вона, мабуть, найважливіша.

Як думаєш, яке найбільше досягнення українського стендапу зараз?

Я думаю, що найбільше досягнення українського стендапу зараз це те, що він взагалі досі існує. І це відбувається завдяки Силам оборони України.

Враховуючи те, що сьогодні справді важливо, то найбільше досягнення — це те, що стендап збирає великі кошти з благодійних концертів. Багато коміків зараз їздять із благодійними турами, проводять події, і цим реально підтримують Сили оборони. І мені здається, це зараз найважливіше.

І водночас я думаю, що в українського стендапу точно вже з’явився свій голос. Ми переживаємо дуже складний досвід війни, і це впливає на гумор, на світосприйняття людей, на теми, про які ми говоримо.

Я виступав англійською, дивився інші сцени, і відчувається, що українські коміки ще доволі молоді, але вже зараз вони підіймають дуже складні теми, на які навіть досвідчені коміки з багаторічною кар’єрою не завжди наважуються говорити.

Тому з цього погляду мені здається, що український стендап гарно розвивається і його головне досягнення — це те, що він уже має свій власний голос.

З яким коміком чи комікесою нам поговорити наступним?

Звичайно, варто поговорити з Байдаком, Зухвалою, Кочегурою, Чирковим, Ліпком. Обов’язково поговоріть із Немонежиною Світланою, Богданом Вахничем.

Також — із Бродячим стендапом: з Аллою Волковою, з Бережком, з Пінчуком. У нас дуже багато коміків, з якими можна поговорити та обрати. Всі вони доволі медійні, але кожен має свій унікальний голос і підхід. З якомога більшою кількістю коміків я прошу вас поговорити, щоб у нас ця кількість зростала, а не зменшувалась.

І ще бачив афішу: Євген Клопотенко робить кулінарний стендап в Америці — його теж можна запитати, що таке «кулінарний стендап» і чому він вирішив зайти в такий формат.

---

Читайте також: Що-куди-коли? Путівник по Faine Misto 2026 від команди Лірум