Досить шукати «хороших» росіян, поки ми втрачаємо найкращих українців

Навесні 2022 року я написав колонку, в якій закликав перестати говорити з росіянами, намагатися достукатися до них — бо в цьому немає жодного сенсу. Минуло чотири з половиною роки, і мене не перестає вражати, як подорослішало українське суспільство, як продовжує перевинаходити свою українськість, розвивати культуру.

Але поки наша нація вигризає своє право на існування у країни, яка його заперечує століттями, деякі українці продовжують шукати «не таких» росіян та навіть героїзувати їх за опозиційними ознаками.

Так, 5 серпня російський музикант, фронтмен гурту Ногу Свело! Максім Покровскій записав відеопривітання з Києва, а згодом виклав пост із Майдану Незалежності. Потім — на фоні легендарної стели на в’їзді в Донецьку область. Він також побував у Слов’янську та Ізюмі, щоб, за його словами, «засвідчити», зняти документальний фільм I’m Here to Witness та кліп на англомовну версію хіта гурту Наши юные смешные голоса (Наші юні смішні голоси — прим. ред.).

І в цьому мене не стільки дивує те, що Максіма загалом пустили до України, враховуючи, що у 2015–2016 роках він давав концерти в окупованому Криму (за що пізніше публічно вибачався). Мене дивує, що ми продовжуємо давати платформу росіянам, кличемо їх до себе, щоб ті буквально піарили себе на крові.

У 2019 році Ногу Свело! перебралися до США. У росії за їхню антивоєнну позицію вони тепер іноагенти. У США вони Nogu Svelo! — англомовний проєкт із протестними нотками й гордим підписом Banned in Russia. Сам Покровскій послідовно підтримує Україну після повномасштабного вторгнення, засуджує росію, збирає донати на якісь місцеві українські фонди і навіть у 2023 році зібрав половину коштів на авто швидкої, яку передали в Україну.

Виглядає як адекватна позиція людини, яка є союзником України. У своїх постах у Telegram Максім дуже часто згадує Україну, бажає нам перемоги. У 2022 році Ногу Свело! навіть присвятили пісню Україні російською та українською. У ній він співчуває нашій трагедії та засуджує дії росії. Але якщо трохи відійти вбік та глянути на цю затяту українофільську діяльність ширше, то вона перестає бути такою однозначною.

Наприклад, у 2023 році Ногу Свело! випустили трек Поколение Z, у якому звернулися до росіян. Це типовий антивоєнний маніфест. Але зверніть увагу, на чому саме фокусується Максім:

Він не апелює до росіян з погляду вчинення ними геноциду. Він каже, що його співвітчизників стирає війна, нелюдські умови в російській армії. І це насправді не так далеко від тез російської опозиції у вигнанні, від якої Максім відмежовується в різних інтерв’ю. Але при цьому, так само як і опозиція, він не готовий визнавати свою відповідальність за дії путіна. 

І в цьому корінь проблеми. Максім із тих «хороших» росіян, які, можливо, і не зламаються на питанні про Крим (він уже вивчив, що це Україна), але обов’язково зламаються на питанні колективної відповідальності. Бо в його підтримці України є так багато «Я» і так мало реальної України. І тут варто знову повернутися до причини приїзду. А саме — до документального фільму та кліпу. Почнемо з кліпу.

Наши юные смешные голоса 2002 року — дійсно одна з головних пісень гурту: про смерть, про прийняття, про трагізм загубленої юності. А ще про маніяків та морг. В оригінальному кліпі гурт закопують у яму в лісі.

З ідеєю нового кліпу на тепер уже англомовну версію Максім носиться вже декілька років поспіль. У 2024 році в інтерв’ю Гордону він сказав, що дуже хоче зняти кліп, бо пісня тепер має інший сенс. І от мені щиро цікаво — який?

Який сенс може мати пісня, кліп на яку Покровскій хоче зняти в Україні у 2026 році? Просто те, що смерть молоді — це трагедія? Якої саме молоді? Тієї, про яку Трамп каже: «щотижня помирають з обох сторін»? Чому взагалі Україна, в який щодня росіяни вбивають українців, має стати антуражем, фоном для кліпу іншого росіянина? Це вищої міри цинізм і нерозуміння контекстів. 

Але Максім загалом не дуже розуміє контексти цієї війни, датою початку якої він уперто вважає 24 лютого 2022 року. І кожного лютого він пише про ще один рік війни у своєму Telegram-каналі. У ньому ж він дуже активно висвітлює гуманітарну діяльність гурту з допомоги російським біженцям, юридичної допомоги бранцям режиму в самій росії. Концерти для діаспори.

І ототожнює страждання росіян з українськими, як-от у цьому пості 8 березня 2026 року. Тут він в одному абзаці говорить про росіянок у російських колоніях і катування до смерті української журналістки Вікторії Рощиної. Це наскрізна для опозиційних росіян парадигма: росія теж жертва. Якась оця свідома росія, за якою тужить Покровскій.

Тож коли Максім говорить про документальний фільм, я не розумію, що саме він хоче «засвідчити» без повного контексту цієї екзистенційної війни. Для кого буде ця робота? Для світу? Чому світ має бачити цю війну очима росіянина? 

Нам неймовірно важливо залучати підтримку західних блогерів, акторів, медійних персон, політиків. Те, з чим частково справляються United24. Це титанічна робота. Але це все ще далеко від системного лобі на Заході.

У нас, наприклад, є Лієв Шрайбер, амбасадор United24, який підтримує Україну і словом, і ділом. Є Марк Гемілл! Десятки акторів, компаній. Тепер навіть є перероджена українофілка Лора Лумер. Але ми досі не вміємо вибудовувати вплив на західні еліти так, як це десятиліттями робила росія. Для цього потрібен час, гроші і політична воля на реформування процесів.

У світі популізму та ідіократії «м’яка сила» дійсно працює, але іноді незбагненними шляхами. Олександр Усик своїм візитом до Трампа у червні цього року зробив більше, ніж місяці дипломатичних зусиль. 

Нам важливо вибудувати звʼязки з західними інституціями, витісняючи звідти росію. Не вносити її в наш контекст окрім як агресором. Не давати говорити росіянам за українців.

Адже зараз Ногу Свєло!, точніше Nogu Svelo!, знімуть своє кіно, повернуться до Нью-Йорка, будуть розказувати, як їх ледь не вбила балістика в Києві, а потім повезуть цей фільм та кліп на якийсь модний кінофестиваль в США або Європі, де будуть боротися в одних номінаціях із документальними роботами українців. І отримають «Оскар», як «Містер Ніхто проти путіна».

І вестерни будуть і далі розказувати нам про «не таких» росіян. І про те, що в росії ж явно більшість — це незламні максими покровські, вони просто не можуть протестувати, бо посадять. І голоси українців за кордоном звучатимуть ще тихіше, бо вестернери вже втомлюються від того, що ми так гучно не хочемо помирати.

У своїй пісні про Україну Максім називає її «моя друга половина» — це відсилка до того, що його мати родом із радянського Дніпропетровська (нині Дніпро). Замість того, щоб давати голос українцям, промотувати їх, боротися з проблемою у вигляді поточного режиму, він грає в месіанство, у приналежність хоч на половину. 

Десять років тому в англомовному твітері завірусилася фраза My culture is not your costume — вона стосувалася культурної апропріації, особливо під час костюмованих свят. Хоч ця фраза вже стала певного роду мемом, її суть релевантна і для нас.

Геноцид українців — це не біле пальто, яке може надягти росіянин, щоб показати, що він «хороший». Українські міста, стерті з лиця землі російською армією, — це не декорації. І жоден фільм, знятий росіянином про Україну, ніколи не буде про українців, бо в ньому завжди буде російська оптика, він буде про росіян у цій війні. Скільки б балістичних атак не пережив Покровський, скільки б пісень він не написав та скільки б донатів не перекинув.

І коли цього не розуміють росіяни — це очікувано. А от коли цього не розуміють українці, які сидять під обстрілами, — це лякає. І ще більше лякає, коли українці протиставляють опозиційних росіян іншим українцям. Як це трапилося, наприклад, з опозиційною росіянкою Монєточкою (Єлізавєтою Гирдимовою) та українською співачкою Кажанною.

Все почалося з того, що наприкінці липня пильні українські кіномани помітили в одній зі сцен фільму «Людина-павук: Абсолютно новий день» пісню Монополия Монєточкі. Це викликало хвилю обурення в соцмережах, і уривок тривалістю кілька секунд із фоновим треком та згадку про пісню прибрали з прокатної версії в українських кінотеатрах.

Насправді в цій ситуації немає нічого дивного — Голлівуд продовжує вставляти російські контексти у свої фільми та серіали. Навіть там, де це ніяк не впливає на сюжет. Тут — Анна Кареніна, там — Війна і мир, десь — персонажка-росіянка, хоп — пісня.

Багато українських діячів культури та блогерів висловилися проти використання треку Монєточкі та легітимізації росіян у медіа. Тим паче — у світових блокбастерах. Серед тих, хто висловився проти, була і Кажанна. І саме вона стала об’єктом хейту від українців, які почали порівнювати внесок Кажанни та Монєточкі у перемогу України у війні.

Аудиторія Кажанни доволі молода. Я, звісно, теж зараховую себе до неї, але діди тут в об’єктивній меншості. Тож коли ця молода аудиторія (одразу відсікаємо частину ботів) пише коментарі в стилі «Монєточка зібрала 420 000 євро на допомогу українцям, а Кажанна навіть не сказала, скільки задонатила» — це неймовірно тривожний дзвіночок. Бо коли ми ставимо на одні ваги важливість для існування України будь-якої росіянки з будь-якою сумою донатів (про це ми теж зараз поговоримо) та патріотичну українську співачку, хлопець якої служить у СОУ… ми десь не туди звертаємо як суспільство.

Вже певний час я натрапляю на тези про «хороших росіян, які залишили все в росії, які підтримують Україну в еміграції». І найчастіше в цих тезах як приклад наводять Пугачову, Галкіна, Noize MC. Люди дивляться інтерв’ю Пугачової, де вона «розносить» російську владу. Ходять на концерти Галкіна за кордоном, де він виступає зі стендапом про українську мову, співає українські пісні.

У 2022 році Noize MC та Монєточка провели низку благодійних концертів у рамках ініціативи Voices of Peace, яка була спрямована на допомогу українським біженцям та постраждалим. Тоді вони зібрали, за відкритими даними, понад 340 000 євро. За цю благодійну діяльність Монєточку та Noize MC номінували на Нобелівську премію миру 2025 року. Як ми знаємо, медаль отримав Дональд Трамп з рук лауреатки Марії Коріни Мачадо.

Монєточка та Noize MC брали участь і в цьогорічному фестивалі в Юрмалі Laima Rendezvous Jūrmala. Це багаторічна подія, яку проводить Лайма Вайкуле. До повномасштабки туди стабільно їздили виконавці з ЄС, країн СНД, України. Так само, як колись на юрмальську «Нову хвилю».

Цього року на фестиваль від України поїхали Оля Полякова і возз’єднаний дует Потапа та Насті Каменських. З Потапом і Настею все зрозуміло — їхня малоросійська позиція відома, незмінна і продовжує пробивати дно фразами «ми запишемо україномовний альбом, коли метро в Києві буде по 8 гривень».

Щодо Полякової я хотів би зупинитися на одному фрагменті з її нового інтерв’ю Раміні:

Ця логіка за своєю природою дуже схожа на протиставлення Кажанни Монєточці, на малювання обкладинки альбому Noize MC у Києві, на дозвіл Максіму Покровскому колесити Україною.

За цією логікою, українці, які втрачають усе — близьких, домівки, кінцівки та майбутнє, — мають десь знайти емпатію та хіба що не стати на коліна перед подвигом росіян, які до 2022 року були частиною системи, а потім вирішили боротися з нею шляхом еміграції. І ті українці, які 24 лютого в душних, переповнених потягах до Хелма та Перемишля їхали в нікуди, у табори для біженців, мають до кінця життя бути вдячними Пугачовій та Галкіну, які зібрали свої речі та полетіли на Кіпр.

Полякова, на жаль, далеко не єдина, хто так вважає. Але одна з небагатьох, хто має велику аудиторію, на яку і транслює ці тези. А через те, що ніякі скандали не впливають на її тефлонову репутацію вже дуже багато років, її позиція та думки вголос осідають в масах.

У цьому ж інтервʼю пані Ольга порівнює культуру скасування в Україні з «концтабором», в якому всі бояться рота відкрити. Але річ не в тім, щоб мати можливість відкривати рота, а в тім, щоб думати перед цим.

У 2022 році на Лисій горі Ольга показово спалила свій легендарний кокошник, багаторічний сценічний образ. Але ментально вона не змінилася. Навіть у своєму новому проєкті The Nogi (іронічно, так?) вона буквально робить нові Шльопки, тільки українською. І сама по собі конʼюнктурщина Полякової — це нормально, це жанрове розмаїття. Але чомусь навіть Nogu Svelo! вже розуміють, чому не можна було виступати в окупованому Криму у 2015-му. А свіжоспечені The Nogi досі не розуміють, чому через свій виступ Полякова не поїхала на Євробачення-2026.

Полякова має такий пієтет до росіян в еміграції не тому, що ненавидить українських корупціонерів (для кого вона буде виступати на корпоративах?). Ольга просто не може знайти себе в Україні 2026 року, де формується індивідуальна та колективна відповідальність під час війни, а пасіонарна частина суспільства дуже гостро відчуває несправедливість, вміє у причинно-наслідкові звʼязки. Досі зросійщена Полякова ніяк не може відпустити міфічну «хорошу» росію — в малороському тяжінні до культурного прошарку, де вона може відчувати себе зрозумілою. 

Тож вона продовжує апелювати до чуттєвих тем аби розмити та змістити дискурс зі справедливих претензій до неї на «проблеми в Україні». Маніпулює гостросоціальними темами, підміняє поняття, як у випадку з «корупціонерами у вишиванках». При цьому Полякова ніяким чином не бере участь у суспільно-політичному житті, щоб хоч якось форсувати зміни. І шкода, що на ці дешеві маніпуляції та вотебаутизм ведеться купа людей, які вважають Полякову сміливою правдорубкою. Шкода, що Раміна не має достатнього журналістського досвіду, щоб контрааргументувати. І замість розмови про відповідальність, про зміну парадигми під час війни і роль культури, ми вкотре отримуємо розмову про те, які українці недостатньо хороші. Ми чуємо які українці невдячні, що їх, корумпованих, злих і недолугих, досі підтримує російська інтелігенція в екзилі.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений ФОКУС (@focus_ua)

Коли Полякова каже, що Пугачова і Галкін, та й сама Лайма, підтримують Україну, вона навмисно чи ні упускає один ключовий момент. Як і з усіма росіянами, про яких ми говоримо сьогодні і які не воюють на боці України, їхня підтримка зводиться суто до гуманітарної складової. Допомога біженцям, гуманітарні фонди тощо.

І це важливо, я не хочу знецінювати необхідність допомоги українцям за кордоном. Але ці українці виїхали, бо росія вчиняє геноцид. Всі 140+ мільйонів росіян його вчиняють. І з цією логікою не погоджується майже ніхто з опозиційних діячів. А ті, хто погоджуються, наприклад, Каспаров, чітко комунікують необхідність не «завершення війни», а «перемоги України над росією».

Бо насправді ці опозиційні росіяни бачать кінець війни не в перемозі України, а в завершенні бойових дій. Вони розуміють, що перемога України можлива тільки з програшем, розгромом росії.

Саме тому Юлія Навальная уникає теми України: для неї існує тільки повалення режиму путіна, доступ до влади і гроші на відновлення — вона розглядає російську державу як жертву цієї війни.

Саме тому опозиційні росіяни обурюються ударами по Wildberries. І фраза з пісні Ногу Свело! «Русские! Нас свои истребляют» («Росіяни! Нас свої винищують» — прим. ред.) — це ключовий рефрен опозиції, бо що для політичного, що для творчого крила росіян в еміграції не існує української перемоги як концепту. Вони, звісно, можуть відкрито співчувати, закидувати грошей на гуманітарні потреби. Але в першу чергу для них у цій війні будуть важливі росіяни і росія. Якась міфічна росія, якою вони всі марять, і яка тепер в заручниках у диктатора.

Тим часом ці «заручники» виробляють дрони в Єлабузі, ракети на ДКБ «Радуга». Інші наводять ці ракети на багатоповерхівки нічних українських міст. Ще одні беруть участь у полюванні безпілотниками на мирних жителів Херсона, Нікополя. А потім приходять додому до інших «заручників», діляться успіхами, їдять хрючево. І так уся 140-мільйонна країна «заручників» щодня намагається знищити все живе в Україні. І деякі з українців, які прокидаються після нічного обстрілу живими, обирають ставати такими самими «заручниками», для яких міфічні опозиційні росіяни роблять для України більше, ніж інші українці.

Поки я пишу цей абзац, на українські міста знову летять балістичні ракети, «Циркони», КАБи. Летять тому, що їх запускають росіяни. Як і мільйони інших українців, я зараз буду писати своїм рідним і друзям — питати, чи вони в порядку, чи живі. Бо у нас є тільки ми: ті, хто у війську, і ті, хто для війська. Перестаньте шукати «хороших» росіян, поки ми втрачаємо найкращих українців.

---

Читайте також: Як батьківська лінь виводить в топ «Машу і Ведмедя»