Вперше Христина Соловій заявила про себе три роки тому на телевізійному шоу «Голос країни». Дівчина приїхала з Львова і заспівала лемківську народну пісню «Горе долом», чим розчулила тренера Святослава Вакарчука і потрапила до нього в команду. Конкурс Христина не виграла, але отримала значно більше – лідер гурту Океан Ельзи вирішив стати продюсером дебютного альбому співачки.
До альбому «Жива вода» увійшло 10 лемківських пісень, виконаних на новий манер, і лише дві авторські – «Тримай» та «Синя пісня». Однак саме «Тримай» вистрілила та дала можливість Христині заявити про себе як про самостійного артиста. Цього літа Соловій зібрала живий гурт і вперше виступала з ним на українських фестивалях. Зараз співачка дописує другий альбом та презентує кліп на перший сингл до нього. В лютому заплановано тур по Україні.
Ще до перших анонсів ми зустрілися з Христиною, щоб поговорити про майбутню платівку, вплив Вакарчука, самостійність у музиці, лемківську мову та значення концертів.
– На якому ти зараз етапі?
– Зараз все має шанс дуже несподівано змінитися. Мені здається, що те, що ми довгий час писали, – не зовсім те, що я хотіла донести музикою і текстами. Декількома піснями я задоволена, але багато хочеться переінакшити.
– Концерти вплинули на твоє сприйняття власних пісень?
– Дуже. І не тільки пісень. Я побачила людей, які слухають мої пісні. Коли не було публічних виступів, все було інакше. Я не знала, як вони виглядають, чим живуть, що читають, не замислювалась над тим, які вони. А це виявилось для мене важливим. На Zaxidfest був дуже приємний для мене результат по кількості людей, які прийшли на концерт. Важко пояснити, але мені моментами здавалось, що я знаю особисто кожну людину.
Я сумніваюся, що кожний артист може собі відповісти, навіщо він це робить без всіляких клішейних фраз. На кшталт «музика – моє життя», або «я не можу жити без музики». Ми всі на щось сподіваємося. Я сподіваюсь навчитись віддавати своєму слухачеві те, за чим він приходить. Відчуваю, що маю що віддати.
– Під час твого виступу на Atlas Weekend у мене виникло враження, що ти поки не дуже розумієш, що відбувається навколо.
– Я про це і кажу. Кожен виступ дає мені щось особисто. З’являються питання до себе, а згодом і відповіді. Починаю краще розуміти, навіщо це роблю. З більшою кількістю виступів – налагоджується енергообмін з публікою.
Музика, яку я пишу зараз, – це вже не фолк. Ці пісні – рефлексія прожитих днів. Вони про людей, яких я знала.
– Ти не думала спробувати написати щось англійською?
– Ні. Я із самого початку поставила собі завдання писати тільки українською. Але трапляється різне. Хотіла б написати французькою, кілька років вивчала її, і, хоч добре вже призабула, – це любов на все життя.
Взагалі, щодо мови пісень чи нестандартних висловів у текстах, мені здається, люди не сприймають те, чого вони не розуміють. Так було із моїм попереднім альбомом, тексти якого на 90% – це лемківський діалект. Люди, які мені писали із захопленими відгуками, – або переселені лемки, або лемками були їх предки і вони намагалися в цьому розібратися.
– А як у тебе з’явився інтерес до цього?
– Я одного разу почула пісню лемківською. І не зрозуміла, що це за мова. Подумала, що польська. Тоді я запитала у мами, а вона пояснила і сказала, що «так, ми лемки». Я тоді подумала: «Ну ок, лемки то лемки». Спершу я не надала цьому факту ніякої особливості. А потім воно ще раз виринуло і я почала активно розбиратися в цій темі.
В моїй родині лемківській пісні ніколи не одягали корону української народної пісенності. До моменту, коли це зробила я. До цього теж треба було прийти. По маминій лінії ми з братом маємо лемківське коріння, мабуть не без цього факту пісні з Лемківщини так голосно в мені зазвучали. Я називаю це покликом предків, який завжди нагадує мені, хто я і звідки.
– На наступному альбомі вже не буде лемківських пісень?
– Перший альбом – це моя здійснена мрія. Років 5 тому, я б і не подумала, куди приведе мене доля. Лемківські пісні нікуди не зникнуть, бодай тому, що навіть в авторських я відчуваю їхню мелодику. Зрештою, це для мене формотворча складова музичної сторони моєї особистості. Не хочу кардинально відходити від тематики першої платівки, але те, чим я зараз живу – не зовсім лемківські пісні.
– З чого ти взагалі почала займатися музикою?
– Я зростала у досить таки музичному середовищі. Музика в моїй сім’ї була задовго до мого народження (батьки – хорові диригенти). Ми з братом вирішили, що не варто “узаконювати” стосунки з музикою дипломом. Тим не менш, грала на фортепіано і співала, бо відчувала в цьому потребу психологічну.
Мої виступи обмежувалися Дзигою у Львові. У мене був хлопець, який грав на віолончелі і ми з ним зробили експеримент: вокал та віолончель. Грали ті самі лемківські пісні. Розуміли, що наша музика цікава для вибіркового слухача. Хоча на той момент мені подобалося це робити і я взагалі не чекала, що хтось прийде і буде це слухати.
– А як ти тоді зрозуміла, що співаєш?
– Не зможу пригадати… Коли у родині всі співаки, то важко виокремити той сакральний момент. Це було чимось звичайним. Мені довгий час здавалось, що всі люди співають, що в цьому нічого надзвичайного нема. Я не замислювалась над своїми вокальними даними, технікою співу, манерою і всім тим. Виступала на вечорах самодіяльності в освітніх закладах.
Взагалі, я дуже хотіла стати актрисою, але батьки наполегливо переконували мене, що це не найкраща професія.
– У тебе ортодоксальна сім’я?
– Зовсім ні. Хоч деякі галицькі традиції ми зберігаємо. Переїзд до Києва якоюсь мірою зробив з мене інтроверта. Сама по собі я дуже комунікабельна і цікава до соціального життя. Мені зараз хочеться дослідити за яких умов і обставин я починаю говорити, і чому інколи хочеться замкнутися в собі.
Відчуваю, що за моєю особою є багато недосказаності. Чому я тут? Звідки в мене кліп Тримай? Чому в мене стільки переглядів на YouTube? Що взагалі за цим стоїть?
Вкрай засмучуюсь, коли чую про себе коментарі накшталт “маленька вискочка”, “ просто продюсерський проект Вакарчука”.
– Але більшість саме так і думає.
– Я знаю. Прикро. Та все, що мені лишається – сприймати це як виклик. Ми зі Святославом також про це нещодавно говорили. Під час зйомок одного ролику, в мене несподівано вилетіла з уст фраза, що він мій хрещений батько в світі музики. Мені страшенно пощастило зустріти в житті таку людину. Без його віри і підтримки, навряд я б наважилась іти цим шляхом. Але найменше, чого б мені хотілось, це прикриватися його іменем.
Якось у київському кафе до мене підійшла дівчина і дуже щиро й натхненно продекламувала багато компліментів. Найбільше, що здивувало мене в ії словах – “Я завжди захоплююсь всім, що ви робите. Ви автор саундтреку мого життя”. Мабуть, моя реакція здивувала її ще більше. Я була спантеличена. Чи має вона уявлення, що я роблю взагалі? У мережі лише дві мої пісні. Такі слова і аванси мені здаються дуже небезпечними, адже ти починаєш боятись розчарувати таких людей чимось, що робитимеш далі. А хочеться як спочатку, бути собою і не намагатися сподобатись нікому.
– Ну тебе ще можуть пам’ятати по участі в «Голосі країни».
– Людина, яка з тобою зараз розмовляє, має мало спільного з тією дівчинкою з «Голосу». Будучи ще учасницею проекту, в мене було більше бажання і віри в те, що треба залишитися на кафедрі літератури в університеті. Коли ти приймаєш рішення займатися музикою – змінюється все.
Зокрема, багато пісень, які ми зараз записуємо, були написані десь в той період, що й Тримай. Зараз мені часто здається, що я виросла з них. Але записати деякі хочу. Бо це месседж, який я хотіла донести, але тоді не мала фізичної можливості це зробити. Треба багато часу і зусиль, а особливо, щоб обставини були на твоєму боці, щоб твій твір дійшов до адресата.
– Ти сама граєш на музичних інструментах?
Я закінчила музичну школу по класу фортепіано. На жаль, моєї “гри” вистачає, щоб записати пісню на диктофон і принести її музикантам. Хочеться більше цим займатись.
– Але все ж таки, якщо не Вакарчук, то що посприяло цій кількості переглядів на YouTube та прослуховувань на SoundCloud?
Насправді, ми навіть не робили агресивного промо альбому та кліпу. Просто виклали їх у мережу, я дала декілька інтерв’ю і все.
Звичайно, альбом “Жива вода”- це великою мірою майстерна робота Вакарчука. Рішення записати цей альбом у співтворчості – теж унікальне явище. За таку музику у нас мало хто береться.
Дуже важливо, щоб у тебе хтось вірив. Не важливо, це Вакарчук, кохана людина, мама чи брат. Якщо немає відчуття, що ти можеш робити щось неподібне до інших, тоді немає сенсу цим займатися.
Фото: надане прес-службою співачки
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: