Next Sound Festival: музика, щоб слухати та споглядати

Зазвичай, коли збираюся на рейв, кілька днів перед тим налаштовую себе, що наближається серйозний танцювальний двіж, і це відчуття піднесеності додає купу енергії і натхнення. Проте прослухавши наперед лайнап Next Sound Festival, мені здалося, що ця музика “не зовсім для танців”, “не до кінця моя” і, можливо, я навіть засну після перших десяти хвилин якогось із сетів або ж захочу швиденько піти додому.

Натомість я познайомилася з музикою, якої досі ніколи не чула й не думала, що до неї можна майже фізично доторкнутися. Звісно, це лише припущення, але схоже на те, що це і є музика майбутнього — та, що для слухання і споглядання. А тепер зупинюся трохи на кількох артистах, які мене особливо вразили. 

:zoviet*france:

Це двоє британців: Ben Ponton і Mark Warren, які створюють разом музику вже майже 40 років. Власне, послухавши їх у записі, мені здалося, що це взагалі не музика і перейнятися нею, мабуть, неможливо. Тому що все, що ти чуєш — це антимузика, протилежне до того, що ти уявляєш під поняттям “музика”. Натомість, коли чуєш наживо поєднання безлічі незвичних звуків, електронних та природних, спів сопілки, щебет пташок і ще якісь дивацькі сполучення, розумієш, що так, це не музика, це експеримент.

Виникає відчуття, наче сам потрапляєш у звук, загортаєшся у нього, переживаєш абсолютно новий досвід пізнання. Просто слухаючи музику і споглядаючи.

Andrey Kirichenko

Власне такою я і уявляла собі експериментальну музику. Дивною, хвилеподібною, такою, що заворожує. Коли кожну наступну хвилину думаєш, що ж там ще далі криється, і аби тільки не пропустити якусь зміну. Приємне естетичне напруження. А візуальна складова у вигляді кільканадцяти моніторів з тремтливими зображеннями лише додавали особливого ритмічного “дихання”.

Abyss X   

Спочатку ти не розумієш, чому діджей буквально стоїть на столі, зводячи потрібні йому звуки. Потім у темряві, крізь силуети, розумієш, що це розкішна жінка на високих підборах. Далі чуєш її незвичний спів. І лише згодом згадуєш: ах, точно, це та кіпріотка, про яку я, на щастя, встигла прочитати заздалегідь.

І знову ж таки, наче потрапляєш у гіпноз звуків, які ти не слухаєш, бо це вони слухають тебе. Не пригадаю, що мене ще так сильно вражало, як виступ Євангелії Лачіаніни. І запевняю, я була максимально твереза, тому будь-які здогадки щодо помутніння свідомості — зайві. Це було максимально дивно й максимально красиво.

Luke Vibert

Мені здається, що коли наступила третя година ночі, а це саме той час, коли за пульт став Luke Vibert, багато хто видихнув. Типу: ну нарешті зараз почнеться двіж, і можна буде погоцати. Власне, так і було.

Імпульсивне техно, трохи диско, подекуди драм-енд-бейс, ейсід, і мені здається, я навіть чула елементи хіп-хопу. Еклектика всіх можливих еклектик. Єдине, шкода, що тривало все це не так довго, як хотілося б.

Kamikaze Space Programme

Він грав паралельно з Luke Vibert, але поверхом вище. Тому приходилося перемикатися, аби назбирати більше вражень. Здавалося, наче це та ж еклектика, навіть свого роду поєднання звукових оксюморонів, але зовсім інших, не таких, що ти чув кілька хвилин тому. І тут ніби вже починаєш вловлювати суть і думаєш: ага, зрозуміло, він грає ось так-то, орієнтуючись на тільки тобі зрозумілу систему координат. Аж потім наступає момент, поворот, зміна, і ти вже чуєш зовсім інше, до чого не був готовий. Дуже приємний і незвичний досвід.

А ще, коли пригадую, що Кріс Джарман ще й викладач університету, то думаю: блін, я би було круто, якби в мене свого часу були такі ж викладачі.   

Особливо хотілося тішитися тому факту, що в Closer не можна нічого знімати. Бо за інших умов та обставин усе це свято музики та візуальних чар перетворилося б на стовпотворіння людей зі смартфонами в руках. Це неймовірно відволікає на таких фестивалях, тому особлива подяка всім, хто був чемним і старався не заважати зйомкою.

Тепер після Next Sound Festival хочеться більше слухати, менше говорити і споглядати. Споглядати музику, наскільки це можливо.   

Фото: прес-служба фестивалю/Роман Кетков