Ванек Клименко – український саундпродюсер, який вже з десяток років співпрацює із різними, переважно, хіп-хоп виконавцями. Минулого року він запустив лейбл ENKO разом із alyona alyona, з якою працює з моменту появи Альони Савраненко на українському музичному горизонті. До лейблу також входить один з найуспішніших українських хіп-хоп проєктів – гурт Kalush.
Наприкінці минулого року Ванек написав два пости в своєму фейсбуці (перший і другий), у яких намагався розібратися, чому в Україні хіп-хоп досі не домінує, в той час, як у світі він вже кілька років як обійшов рок-музику.
Із дозволу Ванека, наводимо повний текст його колонки.
Хіп-хоп в Україні програє попмузиці. На нашій «великій сцені» дуже мало реп-артистів.
Водночас в Америці, Росії та інших країнах реп – жанр, що домінує. Чому?
Для себе я виділив 5 основних причин, якими хочу поділитися.
Причина 1: «Генетична спадковість»
Мені здається, є якась «генетична спадковість», внаслідок якої реп неблизький до душі середньостатистичного українця. У нашій музиці основна роль завжди приділялася мелодії, у той час, як в афрокультурі в основі були й залишаються ритмічність і грув.
Як наслідок – популярність в Україні мелодійного попу і року, та неприйняття (в глобальному масштабі) фанку і соулу, які частково теж колись були світовими жанрами, які домінували.
The Beatles, Led Zeppelin, пізніше Depeche Mode та інша рок-класика – все це було улюбленою музикою наших батьків-меломанів. Якщо потрібен пруф – подивіться на розкладки олдфагів, які продають вініл своєї молодості: там все прекрасно простежується.
Я особисто також колекціоную вініл, і багато часу провів на різних барахолках. Так ось, 90% відсотків платівок там – аж ніяк не фанк, не соул і не хіп-хоп. Я часто говорив своїм друзям-музикантам, що у нас рок-країна, а сам, тяжіючи до музики «чорних коренів», відчував себе білою вороною.
З іншого боку, ситуація в Росії не сильно відрізняється від нашої стосовно «генетичної спадковості». Але там хіп-хоп артистів, які збирають тисячні зали, повно. Думаю, це пов’язано з тим, що:
а) Росія банально багатша й більша. Там більше попиту на все.
б) Росіяни винайшли хіп-хоп зі своїм етно-кодом. І Баста, і весь кальянний реп – це романси, які мутували, покладені на хіп-хоп біти. У цих піснях є «російська душа» і тому вони зрозумілі багатьом.
Як наслідок, ці пісні лідирують і в українських діджитал-чартах.
На жаль, українські виконавці поки не можуть похвалитися авторським етно-кодом. Найближче до цієї мети наблизилися alyona alyona і Kalush (саме тому я з ними працюю). Ще Паліндром, який став таким собі переосмисленням Кузьми Скрябіна і робить музику чимось знайому кожному українцю.
Упевнений, що всім молодим виконавцям потрібно рити в пошуках етно-коду, але це точно не повинна бути «шароварщина»: пісні про калину з обов’язковим випинанням етнічних інструментів (не виключаю, що сам інколи цим грішив).
Важливо знайти те, що близьке кожному українцю. Близьке на генетичному рівні. Варіантів «поцілити» багато – потрібно пробувати і багато працювати.
Причина 2: Відсутність в Україні хіп-хоп інфраструктури
Тут поговоримо про відсутність тусовки / інфраструктури.
Мало (або зовсім немає) тематичних клубів, хабів, вечірок, медіа, конференцій, фестивалів, тематичних телеканалів, інтернет-шоу та іншого.
Так, є невелика серія вечірок від Семпая, невеликі локальні реп-паті, є деякі брейк-данс батли і сейшени, є організація «вуличних культур», сайт Rap.ua, і ще кілька точкових проявів «тусовки». Але все це просто піщинки на величезному пляжі.
Навіть в нульових урбан-інфраструктура була яскравішою: у Києві існував клуб Ultra з легендарними вечірками. Олдфаги згадають клуб Cinema, туси в клубі Zion (Ірпінь), вечірки в кінотеатрі «Київська Русь», батли в ПаТиПа та ще низку показових івентів. Зауважте, це все було в один час і ми зараз тільки про Київ – в інших містах було плюс-мінус так само.
Плюс, я зараз можу пригадати як мінімум дві лейбло-подібні організації: «Киевстайл» і «КиевГеттоСити», які випускали альбоми, каталоги та проводили вечірки.
Плюс, у кожній другій школі був гурток брейк-дансу. Плюс, Вова зі Львова розповідав про хіп-хоп з головного музичного каналу країни, а на фм-станціях грали «Бруклінські пиріжки» (реп-програма) і хіт-парад «Hip Top 10».
Плюс, були фестивалі «Экстримизим», «Чайка», харківський «Индахаус» та інші.
Плюс, виходила купа вітчизняних хіп-хоп збірок.
Плюс, як на мене, апогеєм всього цього був журнал ХЗМ, де можна було прочитати біографії реп-виконавців, дізнатися про нові альбоми і почитати звіт з останнього хіп-хоп фестивалю.
Все це складалося в якусь інфраструктуру, під впливом якої пів Києва тінейджерів ходили в широких штанях і слухали реп. Не знаю чи добре це – запозичення чужої культури один в один (мені більше подобається, коли відбувається якийсь симбіоз культур), але це вплинуло на поширення хіп-хопу в нашій країні.
Зараз інфраструктури як такої немає. Створити її можуть лише ентузіасти, яких на горизонті особливо не видно. Своєю чергою, величезна кількість нинішніх українських реперів «застрягли» в ері хіп-хопу 2000-х. Вони залишаються відданими своїм снепбекам і гурту Сайпрес Хілл, тоді як хіп-хоп дуже видозмінився і трансформувався. Це «застрявание» якраз і є відгомоном інфраструктури, яка була тоді, а зараз зникла.
Я щиро вважаю, що Україні потрібні ентузіасти, які будуть створювати хіп-хоп медіа, фестивалі, конференції, ютюб-передачі, тематичні клуби, хаби та інше. Не одне ЗМІ, не одна вечірка, а що більше, то краще.
Це одна з причин, чому ми відкрили свій лейбл. Сподіваюся, нам вистачить сил і ресурсів хоч трохи вплинути на цю ситуацію.
З найближчих планів – освітня конференція, присвячена реп-музиці і її просування в Україні. Ми постараємося запустити тематичне інтернет-шоу в 2021, плюс на наступному Atlas Weekend буде сцена нашого лейблу.
Це все звучить здорово, але я це пишу не з метою похвалитися, а із заявою, що ми одні не потягнемо. Тому дуже сподіваємося, що скоро засяють нові організації, мета яких створювати урбан-культуру в нашій країні.
Причина 3: Безініціативність артистів aka лінь aka відсутність віри в себе aka надія на когось
Я багато працював з молодими артистами. Іноді як продюсер, іноді – саундпродюсер, іноді – менеджер або координатор проєкту.
Крім того, я читаю багато форумів / чатів, щоб розуміти філософію молодих артистів.
Зі співпраці й спостережень збоку у мене склалося враження, що виконавці докладають дуже мало зусиль для того, щоб зробити щось дійсно вартісне / бути почутими / перетворитися з музиканта в артиста.
На одній з останніх конференцій Мidem (один з найбільших музичних ярмарків світу) говорили про те, що темп випуску синглів, до якого потрібно прагнути 2020 року – це один (так-так!) Сингл на тиждень.
Мене вразила ця інформація.
Можливо, в Україні така частота поки не потрібна, але, в цілому, я з цим згоден. Старовіри говорять про те, що 10-20 років тому метою артиста було зробити 2 сингли в рік і такої стратегії потрібно дотримуватися донині, щоб не «списався» і сингл встиг «відпрацювати».
Категорично не згоден. 20 років тому, для того, щоб зробити пісню і кліп, потрібна була дорога студія, знімальна група з вагоном техніки та інші громіздкі ресурси. Тоді це був єдиний шлях, але зараз технології спростили весь процес в рази.
Сьогодні весь контент можна створити, маючи мобільний телефон. І круто, що прогрес дозволяє зробити що завгодно мінімальними засобами, виводячи на перше місце талант, а не ресурс. Саме тому випускати два сингли в рік для 2020-го я вважаю неприйнятним.
Одного разу я вирішив порахувати скільки пісень / кліпів в рік випускає фрешмен-зірка Lil Baby. Я особисто рахував кількість одиниць контенту на його ютюб-каналі і нарахував 50 штук. Це були пісні кліпи, лайв, лірік- і муд-відео.
Часові проміжки між ними були різні, але, в середньому, це одна одиниця контенту на тиждень.
Потім я досліджував багатьох інших фрешменів і зіткнувся практично з тим самим. Коли ми з Альоною випустили 9 кліпів на рік, велика кількість колег по цеху запитували мене: «Навіщо так багато?». А я не вважаю, що це багато. Звісно немає сенсу робити багато пісень просто бо «треба» – це повинен бути природний процес.
Але, щоб це було природним процесом, потрібно себе тренувати. Сама Альона, наприклад, вважає, що вона зробила досить мало пісень і говорить, що якби у неї було більше вільного часу – то із задоволенням зробила б більше.
А що я бачу тут, в Україні? Репери випускають 3-5 пісень на рік і дивуються, чому про них ніхто не знає. Або ж посилаються на брак грошей.
Так, це штамп, але вважаю за потрібне повторити: Була б гарна ідея, гроші не важливі. На запис / зведення / мастеринг пісні Рибки Альона витратила 200 грн (це було ще до нашого знайомства), а кліп Голови нам обійшовся у 200 доларів.
Зрозуміло, що зараз ми вже не знімаємо кліпи з такими бюджетами – артист повинен розвиватися і демонструвати новий рівень. Але загалом, для старту можна зробити все мінімальними засобами.
Ну і ще, артисти чекають дива / продюсера / лейбла. Їм банально бракує віри в себе. Так продай ти свій айфон (кросівки, машину, приставку) і вклади ці гроші в свій сингл! Якщо ти вважаєш, що ти талановитий – ризикуй!
На жаль, часто відсутність віри в себе не дозволяє зробити такі кроки…
У моїй історії було так: у мене ніколи не було бекграунду у вигляді багатих батьків або якогось фінансового запасу за плечима. Я міг рік працювати, щоб назбирати грошей на альбом свого гурту і завжди ставив на кін усе до останнього.
Мені й досі дуже подобається такий підхід. З якого разу все запрацювало нормально? Приблизно з п’ятнадцятого.
«Не існує натхнення, є лінь», — якось сказала Альона. Я з нею згоден.
Причина 4: Відсутність музичних продюсерів (в класичному значенні цього слова).
Якось у своєму інтерв’ю для Rap.ua я сказав, що бітмейкери дуже часто люблять називати себе продюсерами, і я з цим не згоден. Після чого отримав кілька розгніваних коментарів від бітмейкерів, які вважають себе продюсерами.
Так ось, я й досі так вважаю. Якщо порівнювати з кіноіндустрією, то бітмейкер / аранжувальник — це оператор, а саундпродюсер / музичний продюсер – це режисер.
Буває, звичайно, що режисер може бути й оператором одночасно (в кліпмейкінгу це зустрічається часто). Але в Україні це велика рідкість. У нас відбувається так: бітмейкер пише біт, відправляє його виконавцю і вважає це «спродюсованим треком».
Продюсування пісні — це ціла філософія, в якій немає меж і рамок. Продюсер може і не писати біт самостійно (ті ж Рік Рубін або Джиммі Айовін, на чиєму рахунку десятки легендарних альбомів, часто вже не мали жодної ноти написаної власними руками).
Завдання продюсера — «зрежисирувати» пісню: знайти її звучання, концепцію, організувати процес запису, допомогти виконавцю вибрати найсильніші акценти в тексті, викинути з цього тексту зайве, створити атмосферу на студії, знайти ідеальне звуковидобування для артиста.
Я чув про історію, коли Мадонну ніяк не могли записати — перепробували з десяток студій і весь час було «щось не те». Потім повернулися на найпершу студію, і обставили все квітами. І саме в такій атмосфері вона змогла записати відмінний трек.
Також пам’ятаю як в молодості я прийшов на запис до Телезіна (власник студії 211, саундпродюсер, який співпрацював з Океаном Ельзи, Джамалою, The Maneken і багатьма іншими популярними укранськими артистами — прим.ред.). Він спробував мене записати, а потім відправив додому і сказав: «Проспися й приходь завтра вранці». Це при тому, що весь вечір студії був заброньований під запис мого вокалу.
У підсумку наша пісня «Музика вічна» звучала на всіх радіостанціях і телеканалах країни. Це і є саундпродюсування.
Я вважаю, що нашій країні не вистачає хіп-хоп саундпродюсерів, які вміють працювати з артистами і «діставати» з них краще. Kanye West запрошує за круглий стіл купу продюсерів, щоб попрацювати над альбомом. А в нашій країні навіть ніхто не думає про необхідність присутності бодай однієї такої людини під час запису. Мовляв, на студії є репер і бітмейкер (і то не завжди) — цього вистачить.
Я ніколи не знаю наперед, що буду конкретно робити з піснею, яку беруся продюсувати. Часом доводиться написати все самостійно від А до Я (і текст, і музику, і аранжування). А іноді я просто знаходжу необхідну команду і режисую її. Не важливо як ти це робиш, важливий результат.
Причина 5: Відсутність менеджерів / лейблів / інвесторів, охочих витрачати свої ресурси на реп-музику
«Стовпи» шоу-бізнесу поки що бояться братися за реп-музику, тому що не розуміють що з нею робити. Навіть в Росії вже з цим розібралися, але у нас реп — це якась неприступна фортеця. Начебто і хочеться, але колеться.
Думаю, це пов’язано з віком і смаковими уподобаннями цих самих «стовпів». В українському менеджменті не вистачає свіжої крові, не вистачає молодих, рішучих менеджерів, які добре розуміють сучасну музичну культуру. А ті, хто її розуміє, поки не мають достатнього ресурсу, але, сподіваюся, ось-ось все зміниться.
Якщо подивитися сучасні телешоу на ТБ, то хіп-хоп для всіх — це досі “йоу!” і кепка набік, як і 20 років тому.
Наприкінці хочу додати, що все вищенаписане — всього лише моя особиста думка. Я можу бути в чомусь не правий, але вважаю, що якщо є що сказати — треба говорити. Мені ось є. Тож цей матеріал не останній.
Читайте також: Дитина квот. Ivan NAVI як символ кризи форматної попмузики
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: