Як гасне світло в очах. «Життя на межі» — ретроспектива 8 років війни від першої особи

20 грудня у Києві, в кінотеатрі «Жовтень» відбувся прем’єрний показ документального фільму «Життя на межі». Продюсерами стрічки стали Павло Пелешок (він же є оповідачем) та Юрко Іванишин. Обидва також створили документальний фільм Winter on Fire про події Майдану, який згодом придбав Netflix. Це майже двогодинна історія про військовий та професійний шлях Павла та його побратимів від Майдану до початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації. Найближчим часом подивитися цей фільм в Україні неможливо, але команда запланувала ряд показів в Європі. 

LiRoom виступив інформаційним партнером події. Головний редактор Олексій Бондаренко подивився фільм і описує свої враження.

У фільмі «Апокаліпсис Сьогодні» Френсіса Форда Копполи є культовий кадр, де герой не може нормально заснути, бо крізь навколишні звуки йому ввижаються жахіття війни — вибухи й гвинтокрили. Ця сцена вже давно увійшла в побут як «в’єтнамські флешбеки». «Життя на межі» — це суцільний в’єтнамський флешбек для українців довжиною у 8 років.

Стрічка починається неочікувано — пташки пролітають над океаном у сонячній Каліфорнії, а Павло відпочиває з друзями й родиною у 2021 році. Все класно, все світло й безтурботно, але вже на цих кадрах помічаєш бездонний сум у очах головного героя.

У 2013 році Павло Пелешок та Юрко Іванишин запустили інтернет-канал Ukrstream.tv, який висвітлював події на Майдані. Після Майдану вони намагалися фіксувати окупацію Криму та заворушення у багатьох містах України: від Харкова до Одеси. Потім поїхали на війну.

«Це був єдиний репортаж, який ми зняли з Юрком повністю. Він дуже досвідчений журналіст, але кожного разу у нас виходила якась маячня», — зізнається в кадрі Павло, пригадуючи перші зйомки з війни на Сході України. Тоді вони обидва вирішили, що не можуть далі стояти осторонь й записалися добровольцями до батальону «Донбас».

«Життя на межі» побудоване на кількох паралелях. Основна — історія Павла, Юрка та їхніх побратимів на фронті. Вони розповідають, як будували перші безпілотники, як починалася війна для них, та показують кадри з військового побуту та бойових дій. 

Друга — ретроспектива української історії крізь призму новин, які відбувалися водночас з подіями у житті героїв. Миттєвий zoom-out, який поєднує між собою дії окремих людей та результати для держави й світу.

Третя — історія про їхню поїздку в Канни та інші закордонні пригоди. Ця лінія має особливе значення. По-перше, знімає напругу після кожного нового епізоду воєнного життя, яка наростає щомиті. По-друге, посилює контраст між «нормальним» життям та умовами, в яких опинилися герої та й країна водночас.

Ось кадри з «домайданівської» поїздки друзів у Європу. Безтурботність в очах, вони п’яні й щасливі, постійно роблять якісь дурниці, співають із вуличними музиками та роблять чудернацькі фотки біля пам’ятників. Ось кадри із поїздки у 2021 році, після 7 років служби. Навколо все ніби таке ж, але герої не можуть себе змусити насолодитися кіношною спільнотою, спокійно послухати музику на афтепаті. Натомість вони сумно сидять на набережній і потягують пиво. А за кілька днів знову повертаються на фронт. На фронт як на роботу. 

Перед початком показу Юрко Іванишин розповів, що фільм мав хронологічно закінчуватися 20 лютого. Але трошки не встигли і довелося доробляти ще 6 місяців з урахуванням початку повномасштабного вторгнення. Великої війни у «Життя на межі» майже немає. Це кількахвилинна нарізка кадрів наприкінці картини, яка слугує радше кульмінацією і цілком логічним фіналом усього, що було показано до того.

«Життя на межі» дуже майстерно зроблено. Він динамічний і часто виглядає, наче голівудський блокбастер, а не документальна стрічка. Тут чітко продумані сюжетні арки. Навіть там, де не вистачає власного досвіду чи кадрів, продюсери вдало використовують напрацювання інших, як, наприклад, історію журналіста Еспресо.тв Єгора Воробйова, який потрапив у полон під час виходу з Іловайська. 

В жодному з моментів фільм не давить на сльозу, не намагається вичавити із глядача жалість чи тугу. Реальність зробить це сама, без зайвої допомоги художніх засобів.

І попри це все мене кілька разів починало ледь не трясти від розпачу. Чому всі ці талановиті люди, які стільки всього можуть і вміють, мусять воювати? Чому вся наша країна постійно змушена платити кров’ю за те, щоб просто жити нормально? Чому це не закінчується, а тільки наростає? 

Це все риторичні питання, на які неважко знайти відповіді в контексті історії. Але їх неможливо не ставити, коли бачиш як люди з Червоної доріжки Оскару повертаються в окопи. І замість того, щоб святкувати Новий Рік з друзями — гріються в бліндажах під канонаду артилерії. 

Творці фільму прямо зізнаються, що їхня ціль — не заробити на ньому грошей, а показати якомога більшій кількості людей у світі. Власне й українській прокат поки не передбачений, натомість заплановано світовий. Мені здається це правильно. Я ловив себе на думці, що, принаймні з кадрів після 24 лютого, я можу назвати географічну точку майже кожного кадру та передумови цих подій. Мені було не зайвим передивитися як все починалося у 2014, як відбувалася окупація Криму, як починалася війна. Але ми це все знаємо. І ми знаємо, що ці 8 років війна не припинялася.

А от іноземцям варто постійно нагадувати, що ця війна триває. Такі фільми — потужний інструмент і джерело інформації для людей, які почали відкривати для себе Україну та російсько-українську війну тільки в цьому році. У той час як ми весь цей час жили на межі.