Читаємо уривок з книжки «Леся Українка. Книги Сивілли» Тамари Гундорової

Цьогоріч 25 лютого — 152 роки з дня народження української письменниці, поетеси, перекладачки та культурної діячки Лесі Українки. З цієї нагоди пропонуємо прочитати уривок з книжки Тамари Гундорової «Леся Українка. Книги Сивілли», що вийшла у видавництві Vivat.

Ця книжка — спроба авторки переосмислити біографію Лесі Українки, у якій пе­реплелися хвороба і творчість, Україна і «чужина», політика й література, класика і сучасність, любов і смерть.

«Хвороба і письмо. Народження творчості з травми, пережитої біля ліжка смертельно хворого Мержинського. Духовна й інтелектуальна близькість до Драгоманова. Стосунки з Кобилянською як метафора жіночої культури. Фатум мистецького божевілля, який пізнала в моменти творчого підне­сення. Подорожі Європою і санаторійний туризм. Статус «інакшості» як визнання «нової жінки» й «чужинки» на батьківщині. «Своє» крізь призму історичної та культурної екзотики. Усе це дало Ларисі Косач-Квітці змогу йти власним шляхом і стати пророчицею народжуваного ХХ століття», — йдеться в описі.

Придбати книжку можна за посиланням.

А LiRoom публікує один із розділів книжки.

Курорт — особливий соціокультурний локус, де життя набуває іншого темпу й сенсу. Тут час розподілений між медичними процедурами, прийомами їжі, лінню й розвагами. Це місце випадкових, іноді нав’язливих зустрічей, де ти перебуваєш разом із усіма й водночас почуваєшся абсолютно самотнім. Леся Українка заспокоювала матір: «Я все таки тут не абсолютно самотна, єсть дві-три людини, з якими я часом бачусь, і вони відносяться до мене симпатично, тілько звісно у кожно(го) з нас свій окромий шлях». Зрештою, вона призвичаїлася до самотності, як зізнається сестрі: «Скитання по курортам привчило мене до періодичної самотині і примусове сталося потім привичним».

Трапляються й доленосні зустрічі. Улітку 1897 року саме в Ялті Леся Українка знайомиться із Сергієм Мержинським, який лікується тут від сухот. Вона вперше в листі до матері називає його «мій новий знайомий панич Мержинський (направлений до мене Тучапським)». Наступного року напише «курортне» оповідання «Над морем», де окреслить психологію ялтинського життя й досить виразно покаже одинокість своєї героїні, якій передасть чимало зі своїх вражень. Коли ж говорити про визначальні для долі курортні зустрічі, то історія її взаємин з Мержинським могла б доповнити історію «Дами з собачкою» («Дамы с собачкой») Антона Чехова — тексту, написаного того ж таки 1898 року, що і її «Над морем», і на основі тих-таки ялтинських курортних вражень.

У таку романну історію могли б увійти епізоди про операцію в Берліні 1899 року, про віру в те, що хворобу подолано й життя стане інакшим. Леся Українка активно береться до літератури, перекладає, провадить активне листування, пише статті для петербурзького журналу «Жизнь». Налаштована вона оптимістично, з’являються навіть мрії про одруження, і вона жартує в листі до Лідії Драгоманової-Шишманової, що «може колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене». У колі близьких друзів передусім опиняється хворий на сухоти Мержинський. Він гостює в Косачів удома, до нього Леся Українка вибирається на гостини в Мінськ у лютому 1900 року, вони разом святкують Великдень у Києві у квітні цього ж року, а у вересні, отримавши повідомлення від лікаря про погіршення стану здоров’я Сергія Костянтиновича, вона їде до Мінська, щоб допомогти йому. Вже повернувшись додому, пильно стежить за здоров’ям свого товариша. Лікарі радять санаторне лікування, а Мержинський у листі до Лесі Українки пише, що хотів би поїхати в санаторій у Давос, і пропонує їй подорожувати разом із ним. Вони планують удвох поїздку на лікування у Швейцарію. Вона готова їхати з ним, хоч би довелося більше енергії витратити, ніж за все життя, навіть якщо це «жертва непотрібна» («Але я найбільше люблю приносити іменно такі жертви на алтарь дружби», — зізнавалася); навіть якщо не стане грошей, вона готова позичити чи взяти додаткову роботу.

Нове випробування приносить 1901 рік. У січні Леся Українка їде доглядати за хворим Мержинським, позаяк стан його різко погіршується, і впродовж двох місяців вона перебуває коло нього, аж до смерті Сергія 16 березня 1901 року. «З моїм другом дуже зле і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. <…> Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, инакше він би за мене боявся, а тепер вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга», — повідомляє вона Кобилянській. «Коли подумаю тілько, що я такого друга маю втратити!..» — у розпачі пише вона.

Після смерті Мержинського повертається додому знесиленою, із загостренням істерії й розладнаними нервами. Вона мріє про втечу — поїздку в гори. Їй потрібні спокій і розуміння, а ще — спілкування зі спорідненою «душею». Так навесні 1901 року народжується ідея поїздки в зелені гори до Ольги Кобилянської — «дорогої товаришки», як називає її в листах.

«Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи инше потрібне мені», — зізнається вона подрузі. «Мені тут у п. Ольги дуже добре, і не чужо, і дуже спокійно. Думаю, що верну до дому настільки нормальною, наскілько се взагалі для мене можливо», — напише вона вже з Буковини. Оселя Кобилянської стане для неї «санаторією на Новім світі», у якій веде життя «таке буржуазно-регулярне, як стара німка».

Життя й уява  Лесі  Українки  дедалі  більше  пов’язується з кураціями й санаторіями. У листах вона подає чимало подробиць, що дозволяють уявити умови її курортного існування. Згадуючи про санаторійну «тугу» в «Чукурларі» під Ялтою, вона визнає, що за границі «колонії» не виходить. Пізніше знаходить свої принади в тому, що  санаторій і курорт дарують несподівані знайомства й зустрічі, а ще збирають міжнародну публіку: людей різних національностей, релігій і мов. Вона цінує, що санаторії як культурне середовище толерують знання мов, а «кожна санаторія, чи навіть пансіон є — вавилонська вежа в мініатюрі». Описує досить конкретно й облаштування курортів та особливо цінує, коли ті не мають «санаторського» вигляду. Так, у Гелуані вона мешкає у віллі «Континенталь», їй імпонує цей пансіон, де «живуть люде все більше на нирки хворі, отже на вид здорові, а дехто й зовсім таки здоровий, тримаються досить по товариськи, їдять за table d’hote  [Табльдот (фр.) — харчування за спільним столом], увечері збіраються в салоні, грають, бавляться, балакають. У всякім разі, нема того “одиночного заключенія”, що бувало на Лимані», — констатує вона.

І все ж навіть у добре облаштованих санаторіях вона б не хотіла зупинятися. «Санаторій не терплю», — зізнавалася. Зиму 1901—1902 року Леся Українка провела на віллі «Наталія» в Сан-Ремо в колі далеких родичів по батьковій лінії та почувалася щасливою від того, що не мала типового курортного середовища. «Живу не в отелі, не в санаторії і не в чужій  обстановці,  а  разом  з  тим  тут  життя по курортному впорядковане ради хворого господаря», — констатує вона. Відвідуючи знайомих у санаторії, прикро вражена «тими ґалереями з лежачими людьми в сухотах», «бо то гірше клініки» — «куди там! берлінська клініка далеко не пригнічує настрою так, як та санаторія». На санремівському курорті для хворих на сухоти їй, активній і звиклій усе життя боротися з недугами, особливо не імпонує штучно створюваний курортний клімат, що спрямований на консервування  хвороби.  «Тут як полягають люде всі в тій “Liegehalle” то всі чогось конаючими здаються, навіть хто в дійсності не дуже слабий. Я б не мала ясної хвилини, якби там жила», — коментує вона своє перебування в Сан-Ремо взимку 1901—1902 року. Курорт визначає стиль життя: живеться «середнє», визнає вона, як у раю в Котляревського: «Не холодно й не душно, не весело й не скушно». Іншим разом вона писала Кобилянській: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами», а загалом «життя моє тут райськи-монотонне».

Постійним мотивом при цьому стає неприйняття санаторійного існування. Вона особливо цінує природність і вільні, позбавлені умовностей обставини життя в чужих місцях. Так, після гостювання в родині Кобилянської, позаяк даються взнаки анемія й катар, а також початок сухот, 1901 року Леся Українка проводить певний час високо в горах у Буркуті, у так званій колонії для анемічних в «закладі купелевім», де приймає ванни і п’є «желізні води». Власне, їй найбільше подобається те, що там немає звичних курортних умов: «Приїжджі тут все більше русини з Галичини і з Буковини, всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, тай не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема де показувати шик, хоч би хто й хотів, бо нема жадної “музики”, “курзала” і т. и., хіба що гойдалка та Kegelbahn нагадують якусь дачну культуру, більш нічого».

Хвороби й курортні поїздки насправді не дозволяють жити нормальним життям здорової людини. Зі своїх 31 року на білому світі, зізнається вона 1902-го, жила мало, і подає нехитру арифметику: «Років зо два було інтенсивнішого життя, а то все не то вже пів-життя, а ¼ або й 1/10  життя».

«Всього разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось, коли міряти до середньої інтенсивності», — підсумовує і додає: «Багато є на світі такого, для чого варто було б пожити і попрацювати».

Читайте також: Уривок з книжки «Проєкт “Лабіринт”» Олени Кузьміної