«Думати, що гумор — це несерйозно, — це піддатися російському впливу», — гурт Nazva про музику, культуру й мистецтво

Вперше гурт Nazva заявив про себе 2020 року з онлайн-виставою «Не болтай! Generation», яка відбулася в однойменному Домі Культури. 2021 року гурт випустив першу пісню Дрімота. Nazva — це, як кажуть самі учасники гурту, галицько-донбаський дует. До нього входять Павло Гоц (вокал, клавіші, барабан, контрабас) та Ярослав Яровенко (альт, вокал). Паралельно Павло та Ярослав грають у гурті Joryj Kłoc. Появі ж Nazva передувала діяльність Дому Культури Nazva, який Павло Гоц та Вікторія Дзизюк запустили 2020 року, а в грудні 2022 закрили. Музику Nazva можна схарактеризувати як акустичний артперформанс. 

Наприкінці 2022 року трек Сіґеле-Міґеле завірусився у Тіктоці та на стримінгах. Наразі у Spotify він має понад 700 тисяч прослуховувань. Nazva стали частіше зʼявлятися в лайнапах подій, зокрема зіграли на Лесі Квартиринці у Києві. 10 червня гурт зіграє перший великий сольний концерт у Києві — в Малій Опері.

Павло і Віка (вони одружені) радо приймають гостей та знайомляться з людьми. Вони запросили LiRoom в гості до їхньої домівки у Львові. Там головний редактор LiRoom Олексій Бондаренко та випускова редакторка Яна Ільків випили просеко, повечеряли та поговорили з Павлом і Ярославом про гурт, сумну російську музику, дізналися коли Nazva гратиме на стадіонах та чому гумор — це серйозно.

Що ви готуєте для концерту в Києві?

Павло: Це наш перший сольний концерт. Раніше були маленькі концертики, і тільки у Львові. І це було до того як ми випустили альбом. Спочатку думали зробити тур. Потім зрозуміли, що треба трохи попуститись, і зробити спочатку сольник у Києві. Тож концерт буде 10 червня, у Малій Опері. Може будуть запрошені гості, але поки не скажемо які.

Чому саме Мала Опера?

Павло: Бо ми галичани й більше місць у Києві не знаємо (сміються). Насправді з усіх місць, які б нам були доступні та підходили концептуально, це був найкращий варіант. Інші або замалі, або наразі для нас завеликі.

Ярослав: Так, абсолютно.

Як ви познайомилися і вирішили робити гурт?

Ярослав: Познайомилися ми в гурті Joryj Kłoc, у якому почали грати разом. Потім виникла ідея попрацювати разом. Так об’єдналися і почали щось робити. 

Павло: Починали робити щось театральне. Спочатку імпровізували, робили геппенінги, перформанси. У нас на одну подію могло бути пʼять треків, і це тривало дві години. Але потім зрозуміли, що це схоже на музику і стали робити музику. 

Ви продовжуєте грати в Joryj Kłoc?

Павло: У липні матимемо три концерти, а далі невідомо. Все ж таки Антон воює, він фронтмен і йому за це відповідати. 

А ви маєте музичну освіту?

Ярослав: Я так. Я зараз закінчую магістратуру у Львівській Національній академії імені Лисенка по класу скрипки. Дуже тішуся, що в мене там чудовий викладач. 

Павло: Я ні. Я маю режисерську освіту і ще намагався вчитися на актора театру і кіно. Закінчив тільки режисуру. 

Ярославе, а як ти опинився у Львові?

Ярослав: У 2014 році через вторгнення Росії вимушений був переїхати з батьками. Довго думали куди переїжджати, бо думали, що то буде ненадовго. Але врешті зупинилися на Львові, бо передусім сподобалася викладачка Ольга Григорівна з музичного училища. 

Ви часто наголошуєте на тому, що ви галицько-донбаський гурт. Яким чином це проявляється у вашій роботі?

Павло: Ми створилися тоді, коли слово «Донбас» у Львові було ледь не сварливим. Чомусь склався такий стереотип у деяких верств населення (не всіх), що на Донбасі зазвичай малороси, які хочуть бути з Росією тощо. І вони прям ТАК ДИВУВАЛИСЯ, що на Донбасі є нормальні люди й всяке таке. Я пам’ятаю, що найдовші оплески на нашому концерті були не тоді, коли ми закінчували, наприклад, а в той момент, коли ми оголошували, що я зі Львова, а Ярослав з Горлівки. 

З іншого боку, я розумію, чому Яр ці оплески заслуговує. Він говорить українською, він тут, він займає проукраїнську позицію і ми з ним творимо реально галицько-донбаський двіж. 

Ми не цураємося того, що українська культура існувала на всіх теренах сучасних (і не тільки сучасних) українських кордонів. Ми не беремо собі за класиків тільки Люткевича й Леонтовича. Ми ще й беремо менш відомих класиків як музичних, так і театральних і літературних. І ми все це поєднуємо у своєрідну «Симфонію Донбасу» (за Дзиґою Вертовим). ам дуже допомагає те, що ми росли в різних просторах. Тож ми доповнюємо світогляд одне одного.

Назвіть три гурти, на яких ви зростали?

Павло: Вперше я почав колекціонувати музику на касетах, коли мені було 5 років. Тоді вийшов альбом Модна країна Скрябіна. Я мав перший альбом Юркешу. І Deep Purple. Це перші три гурти, які я слухав у захоплені.

Ярослав: Через те, що моя мама була викладачкою скрипки, то передусім це класика. Була велика колекція вінілів класичної музики. А мій батько натомість слухав рок: Depeche Mode, AC/DC. Ця суміш побудувала мій музичний смак. 

Улюбленого композитора в тебе нема?

Ярослав: Я зараз вчу концерт Паганіні й занурююся в нього повністю, тож наразі це Паганіні. Але це змінюється час від часу. 

Коли ви писали Сіґеле-Міґеле ви планували, що він буде вірусним?

Павло: Щоб вірусним — ми над таким не задумуємося. Але я знав, що це трек це хітяра, по-любому. Бо він ідіотський абсолютно (в доброму розумінні цього слова), він таким і задумувався. Він дуже безвідповідальний: цигансько-єврейське наповнення, п’яне розгільдяйство в кінці, усі ці тексти… 

А як ти думаєш, наскільки ТікТок зараз важливий для української сцени?

Павло: Це виключно релізова штука. ТікТок не завжди може тобі принести стабільну аудиторію. Зазвичай це перехідна аудиторія від основного треку. Згрубша, ТікТок спрямований на дуже коротке сприйняття. Наприклад,гурту Nazva складно розвиватися через тікток, бо у нас багато довгих треків. Які ти не зрозумієш через короткий проміжок часу. Як, наприклад, thekomakoma, якому за хвилину вдається викликати купу емоцій. 

Наприклад, я не уявляю, як наш трек Драконможе залетіти в тіктоці. Він просто задовгий. Його треба слухати, сидіти, понурюватися. Це зовсім інакша штука. Тож це класний інструмент для реклами, але не для всіх. 

Зараз усе більше музикантів відмовляються від форми альбоми, і випускають музику потреково. Як по-вашому краще?

Павло: Ми будемо робити і так, і так. Те ж питання з кліпами. Чого ми випускаємо кліпи — нам треба впізнаваність. Так от з кліпами краще випускати сингли. Бо людина подивилася кліп, і тепер хоче це слухати в навушниках, машині тощо.

Але загалом, я за альбоми. Це для поціновувачів. Так ти чітко розумієш, як змінюється виконавець, що у нього зараз в голові, ширше висвітлюється думка, розкривається більше тем. Це реально велика мистецька робота, як книжку видати. Один трек не дає уявлення, ти просто не даєш про себе забути. 

Культура альбомів зараз відновлюється завдяки вінілу. У мене є знайомі виконавці, які дозаповнюють, додають треки на альбом, щоб випустити його на вінілі. 

Але є багато й виконавців, які так і не змогли зібрати альбом, бо їхні треки не пов’язані нічим. І це якраз мова про тікток-виконавців. 

Яким чином ви пишете музику?

Павло: Ми сідаємо і думаємо: «Що нам треба написати?». Оскільки ми мислимо альбомами, то у нас є категорії, які ми хочемо заповнити. Наприклад, ми написали хіп-хоповий трек. Написали другий. Тоді вирішили, а чого це у нас буде два схожих треки? Треба щось інше. Написали щось ліричне мажорне, наприклад,Тихо-тихо. Всі тішаться (ми двоє), думаємо що треба тепер мінорне. Написали, обридалися. Думаємо далі, треба щось геть інше. 

Мені завжди здавалося, що в популярній українській музиці (в найширшому розумінні цього слова) дефіцит веселих пісень. Чомусь більшість великих артистів пишуть дуже сумну або ж серйозну музику. І на мою думку, один із факторів успіху Сіґеле-Міґеле в тому, що це весела пісня і на таке є великий попит. Згідні?

Павло: У нас багато веселої музики. Ми любимо життєствердність, приколямби, каламбури, це все про нас. 

А ви не думали, що музика має бути серйозною?

Павло: А що, весела музика не серйозна? Весела музика теж серйозна. Попробуй напиши веселу музику. Попроси людину, яка пише тільки ліричну музику написати щось веселе — їй буде зовсім невесело! 

Мене загалом дивує ставлення до гумору у багатьох країнах, не рахуючи США і Британію. Ці обмінювалися гумором багато сотень років і ставляться до нього дуже серйозно. Там нормальним є питання: «Коли ти відчув, що ти смішний?» і воно не буде мати образливої конотації. У нас це питання не нормальне, а принизливе. 

У нашій ментальності так склалося, що-що гумор і веселощі це ознака чогось несерйозного. Я думаю, це Росія повпливала. Це у них є такі приказки (у нас їх, до речі, ніколи не було), як «Смех без причины – признак дурачины», «Два дурака видят друг друга издалека». Тож думати, що гумор і веселощі —це несерйозно, це піддатися російському впливу. Тримати аудиторію гумором — це складно. 

Зазвичай, найпопулярніші і найреволюційніші штуки, якими чогось досягають українці — це гумористичні проєкти. Візьміть Вєрку Сердючку, яку єдину щороку запрошують виступати на Євробачення. Літературна мова з’явилася завдяки «Енеїді» Котляревського, яка теж є суржиковим, гумористичним твором. 

Ми не хочемо займати нішу тільки веселого гурту, бо знаємо, що можемо багато. У нас склад інструментів такий, що в якому б ми стилі не писали, все буде звучати як гурт Nazva. 

До речі я також думав про те, що в часу рок-клубів, на початку 90-х, у Росії культовими ставали якісь дуже сумні метафоричні гурти, на кшталт Кино або Аквариуму, а у нас веселі — ВВ та Брати Гадюкіни.

Павло: І це не є дивним. Бо в Росії, коли розпався Совєтскій Союз, не знали, що робити далі. Вони втратили те єдине, що їх годувало. У цей час українці весь час боролися за те, щоб СРСР не було. 1991 рік став для України перемогою, а для Росії — програшем. Того у них все мінорно, а у нас все весело. 

Як ви думаєте, гурту Nazva реально досягти рівня популярності попзірок? Виступати в Палацах Спорту і на стадіонах?

Павло: Реально, звісно. Просто треба працювати. 

Що ти вкладаєш у слово «працювати»?

Павло: Писати музику, вигадувати як розкручуватися, шукати шляхи, щоб тебе запам’ятовували, щоб ти ставав впливовою особистістю. Коротше, шукати шляхи, щоб на тебе хотіли подивитися.

Постійно треба думати над співпрацею з кимось. Бути хорошою людиною. Вміти не сваритися, бо це складно. Вміти розвиватися. Бути відкритим. Не казати, що якась музика гівно просто якщо вона тобі не сподобалася. 

Чого на вашу думку не вистачає в українській музичній індустрії на цей момент?

Павло: Ми одні з небагатьох в українській музиці, хто займається музичним мистецтвом. Бо багато хто почав займатися виключно музичною гонкою. Як потрапити в п’ятничні релізи, як би отримати більше релізів на радіо, як отримати більше прослуховувань… Але до чого тут музичне мистецтво? Ми не женемося за хуками, трендами й релізами. Звісно ж ми не можемо це ігнорувати, але це не головне.

Ярослав: Насправді, і те, й те потрібно. Просто зараз її дійсно мало, потрібно більше мистецької музики. 

Павло: Мені подобаються Kurs Valut, Стасік, Дахабраха, Schmalgauzen — я вважаю це мистецькою музикою. Чи можемо ми її назвати достеменно мистецькою? Ні, бо у нас нема критики в Україні. Поки немає критиків, ми не в праві об’єктивно характеризувати що є мистецтвом, а що ні. Тож поки можемо судити по відчуттях. 

А чому це для вас так важливо?

Павло: Бо нам подобається. Ми займаємося музикою, бо вона нам подобається. Займатися музикою, яка тобі не подобається… Це взагалі піздєц якийсь. 

Чому нам хочеться, щоб це ще хтось робив? Бо нам хочеться конкуренції! Нам хочеться подивитися на когось і подумати, що ми маємо ще краще зробити.

І наостанок. Чи є якесь питання, яке ви хотіли б, щоб вас питали, а вас не питають?

Павло: Говорити про музику цікаво, коли ти слухаєш саму музику. Це ж інтерв’ю буде письмовим — що там люди послухають? Якби ж ми включали кожен наш трек, можна було б поговорити про цитування, чому така композиційна побудова, чому де і як змінена ритміка цитат або тональностей, хто в цьому винен і не винен? Чому покремсаний текст, як це заспівано, який був підхід на студії? Чому у нас є цитата з Чумачечої весни? 

Нам про це цікаво говорити, бо ми цим займаємося. Але не всім про це цікаво почути. Тому ми завжди раді поговорити про те, що людям цікаво.

---

Читайте також: «Наша задача — зібрати мінімум 5 мільйонів гривень»: 10 запитань до організаторів «Файного міста»