«Заброшок — багато, платформ для мистецтва — мало». Віталій Матухно про стрімкий розвиток культури на Луганщині у 2014–2022 роках та виставки в закинутих будівлях

«Мені завжди було важливо розвивати Лисичанськ, хотів, щоб місто було кращим, ніж та версія, у якій я зростав», — каже Віталій Матухно. Коли почалася російсько-українська війна йому було 15 років. Віталій, як більшість молоді з прифронтових регіонів, міг виїхати з Луганщини й навчатися в будь-якому іншому місті. Але обрав залишитися, і не завдяки, а всупереч усьому впливати на розвиток регіону й рідний Лисичанськ.

Віталій Матухно — митець із Лисичанська. Працює з аналоговою та цифровою фотографією, колажами й експериментальною музикою.

Своїми роботами намагається зберегти пам’ять про Донбас і рефлексує про свій досвід життя в місті, яке «вмирає». Засновник та куратор проєктів «Гарелея Неотодрешь» та онлайн-архіву особистих історій жителів Луганщини й Донеччини «14–8–22». Через початок повномасштабної війни переїхав до Львова, де продовжує мистецьку діяльність. Каже, що там підріс, як культурний діяч. Втім, хоче переїхати ближче до рідного Сходу.

Про стрімкий розвиток української культури на Луганщині у 2014–2022 роках, виставки в закинутих будівлях та, як регіон вплинув на творчість митця — читайте у розмові-рефлексії Яни Ільків з Віталієм Матухно.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

Хмара культурних ініціатив 2014–2022

Про Луганщину завжди було не так багато інформації, як про інші регіони. Віталій каже, що на це є багато причин. Наприклад, мафіозні клани, які не дуже хотіли, щоб проблеми регіону виходили за його межі. А це не могло не кинути тінь на відкритість Луганщини й культуру там.

Звісно, якщо напрягтися і пошукати, то щось та і знайдеться. Але загалом це не просто, окрім онлайн-джерел дуже важко знайти якусь інформацію і то, якщо знати, де шукати джерела. Наприклад, до 2014 року активно наповнювався сайт Luhansk’s Arts and Facts, на якому зібрана інформація про митців регіону: режисерів, музикантів, дизайнерів, письменників тощо.

Активніше почали досліджувати регіон у 2014, коли почалася російсько-українська війна. Постало запитання, чому вона, власне, почалася і що таке український Схід загалом? Тоді на Донбас насунулася хмара з різних культурних ініціатив. Більшість тих проєктів реалізовували за грантові кошти, а відтак були питання й до розуміння локального контексту. Тож місцеві ставилися до цього по-різному й було багато дискурсу щодо того, чи це не місіонерство.

Втім, каже Віталій, за допомогою так званих «культурних десантів», на сході було запущено доволі багато ініціатив: Будуємо Україну Разом, Музей відкрито на ремонт, Метамісто: Схід, Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» та інших.

«Так, результат не завжди був таким, як хотілося. Але попри все, це було корисно для регіону, тут важко посперечатися. За ті вісім років культура в містах Луганської та Донецької області розвивалася доволі стрімко. Як на мене, це був найсильніший і найпоказовіший кейс культурної децентралізації по всій Україні».

На момент 2021 року на Луганщині було вже дуже багато ініціатив і подій. Навіть в окупованому Луганську й Донецьку проводили проукраїнські культурні події:

«Наприклад, у Донецьку це були рейви від команди «Призма» й інші проукраїнські проєкти. Зараз такого вже не може бути. Усе розвивалося і здавалося, що от-от буде краще».

Багато що сприяло тому, аби культура розвивалася, локальні активісти також багато робили. Але почалася повномасштабна війна:

«Після 2022 року тут уже й говорити нема про що».

Культура — це soft power

На Луганщині було легко втратити надію в будь-що. Красиві пейзажі й зелені міста поруч із відчаєм і покаліченою Радянським Союзом інфраструктурою. Пенсіонери залишаються. Молодь виїжджає, бо всі місцеві технікуми спрямовані на те, щоб навчати на якісь локальні спеціальності, типу шахтарів. А їздити в Сєверодонецьк на навчання не всі хотіли, перспектив не було видно.

«Там якось було легко втратити надію на будь-що. Особливо, коли ти щось робиш, і розумієш, що майже ніхєра не міняється. Ти ніби в якомусь мертвому місті живеш, і стає тільки гірше. Іноді, звісно, щось покращувалося. Але ні політична, ні військова ситуація цьому не сприяла».

Віталію було важливо залишитися, попри похмурі наративи й такий же похмурий візуальний код Лисичанська. Інші міста його не цікавили, тож він був одним із тих, хто таки їздив на навчання до Сєвєродонецька.

«Я розумів, що всі проблеми не вирішу. Але мені завжди було важливо розвивати Лисичанськ, хотів, щоб місто було кращим, ніж та версія, у якій я зростав.Усі недоліки в якийсь момент я зміг полюбити. Було важливо, щоб моє місце розвивалося хоча б у культурному плані й що мені хоч щось, але вийде змінити. Культура — це soft power, яка працює в довгій перспективі. Зараз у мене криза самоідентифікації через те, що я вже не зможу займатися тим, чим і тоді».

Заброшок — багато, платформ для мистецтва — мало

Заводи, заводи й ще раз завод. Індустріальний ландшафт міста не міг ніяк не вплинути на формування Віталія.

Щодня він бачив закинуті будівлі, проїжджав гігантський завод «Азот», дестрой і думав: чому ніхто нойз не робить? Він із дитинства хотів розбиратися різними напрямами в музиці й врешті таки спробував. В експериментальному проєкті до болю Віталій створює музику, як доповнення до болю.

Брак культурних просторів посприяла появі виставок у місті. У 2020 році Віталій запустив проєкт «Гарелея неотодрешь». Виставки відбувалися в місцях, що не були пристосовані до комфортних творчих умов: у закинутих індустріальних та житлових об’єктах міста.

«Виставки на заброшках з’явилися через те, що цих забросів було занадто багато, а якихось місцевих платформ занадто мало. Для більшості населення заброшки в міському просторі — це буденність».

Першу виставку зробили під мостом, що веде з Лисичанська в Сєвєродонецька. Тоді свої фото виставляли два художники. З часом проєкт масштабувався, до нього долучалися десятки митців, а виставки проводили в різних містах (фестиваль The Most Fest у Костянтинівці, на рейві та в будівлі закинутого боулінгу в Маріуполі тощо).

Зараз Гарелея продовжує роботу у Львові й намагається працювати із темами збереження пам’яті. Рано чи пізно до цього формату все одно б дійшло, але початок великої війни пришвидшив цей процес.

«Це єдине, чим ми можемо зараз займатися, щоби продовжувати там цей діалог про Схід. Ми робимо проєкти не лише про Луганщину, але мені найважливіше не втрачати цей фокус, підтримувати його, наскільки довго, наскільки я можу собі дозволити. Для мене Лисичанськ був плейграундом. Хочеться шукати нові ідеї, але їх важко генерувати про міста, до яких ти не можеш доїхати. Але в мене є відповідальність перед аудиторією, спільнотою і собою. Якщо я не буду це робити, то мало хто буде, на жаль. Не так багато проєктів, які займаються цілеспрямовано репрезентацією Луганської чи Донецької областей. Прямого діалогу, як, наприклад, про Херсон чи Харківщину дуже мало».

У 2022 році команда створила каталог «Погляд на 2000 ярдів», присвячений повномасштабній війні. Цей каталог — збірка рефлексій митців, які на собі відчули воєнний терор російської армії.

Наприкінці минулого року у Львівському муніципальному мистецькому центрі пройшла виставка «Трикутник та пряма лінія». Це перша інституційна виставка проєкту Гарелеї. Її присвятили універсальності тем та проблематик Луганщини та Донеччини та дослідженню спільних і відмінних образів і рис, що споріднюють схід з іншими регіонами України або ж підкреслюють їх відмінність.

Наразі команда займається двома книжками. Перша — «Триває десятий рік», збірка персональних історій дитинства й дорослішання молоді Луганщини та Донеччини, створена на базі онлайн-архіву «14–8–22». Друга — «За нас, за вас і за Донбас» про культурне середовище Луганщини та Донеччини з 2014 по 2022 роки.

А 19 червня в київському хабі Repair Together відбудеться показ фільму Віталія «Души Прекрасниє Пориви». Це візуальний образ міста Лисичанськ, Луганської області, зроблений зі знайдених архівних матеріалів телеканалу «Акцент»:

«Плівки були знайдені всередині приміщення телеканалу «Акцент» у Лисичанську у 2019 році. Я знайшов їх посеред груд сміття. Приміщення Акценту було закинуто у 2014 році, але доступ до нього став можливим лише у 2018. Більшість архівів на той час були вже зруйновані іншими відвідувачами заброшки, тому я хотів зберегти хоч щось».

Трешова культура Луганщини й чому популяризувати регіон пізно

Як і в кожному іншому регіоні, на Луганщині була своя культурна тусовка. Тусовка на те й тусовка, що зазвичай збираються одні й ті ж люди, місцева культурна спільнота. А вже потім підтягувалися місцеві, зокрема, тому що потрапити на такі івенти було легко: безплатний вхід, open air. Хтось затримувався і приходив ще, хтось — ні.

Музикант Сергій Горєлов в інтерв’ю казав, що ось луганська культурна тусовка була доволі закритою від інших регіонів. Віталій же каже — справа не в закритості, а в трешовості.

«Найяскравіші наші продукти — артрезиденція “Плюс/Мінус” у кафе “Шахматное”, Луганська контемпорарі діаспора, той же Менделеев ошибался — це треш. Виставки на заброшках, самоорганізовані рейви за зарплату працівника міжнародної компанії, і воно теж було на заброшках, які ніколи не окуповувалися. А “Шахматное” — це взагалі хтонь і я напевно такого в Україні більше не побачу».

«Шахматное» — культовий простір. До 90-их це було місце збору шахістів. З розпадом СРСР, коли дозволили приватний бізнес, кафе стало місцем збору бандитів. З часом культурні активісти перетворили кафе на місце тусовок для місцевої молоді. Як вони це зробили розповідав Євген Спірін для «Бабеля».

Нещодавно Віталій ділився добіркою регіональної музики Луганщини й Донеччини. Це не та музика, про яку зазвичай говоримо в контексті регіону. Це інший рівень музичного мистецтва.

«Подібні пісні складають, щоб виразити свою любов до власного дому, міста та його людей. І на моє здивування, про міста Сходу пісень багато, здебільшого всі вони були створені ще до 2014 року. Є практика, у якій та чи інша міська рада замовляє в локальних виконавців створення такого собі “гімну” міста чи області, але в моїх пошуках я здебільшого знаходив пісні, що створені (як мені здається) під прямим імпульсом оспівати власну любов», — писав Віталій.

Він спіймав ностальгічну хвилю, почав шукати регіональне музло та створив плейлист із 49 пісень, здебільшого там локальний реп, шансон, естрада. У них виконавці намагалися розповісти, за що саме вони любили свої міста.

Рекомендую послухати: Мариуполь вам не хуй собачий…, Песня про Сватово, Колыбель Донбасс, Кирпичный посёлок, Крамаха й пісню про Лисичанськ.

Нещодавно музична оглядачка Лірум Лєра Зданевич також зібрала плейлист виконавців із Луганщини.

«Популяризувати Луганщину — уже запізно, — каже Віталій. Не можу туди нікого привезти. Натомість можу розповідати якісь абстрактні історії про місце, якого вже майже й нема. Але мені все одно важливо говорити про Луганщину».

Віталій каже, що зараз йдеться не про розвиток мистецького напряму й навіть не про репрезентацію Луганщини. Зібрати митців на якийсь фестиваль луганської культури було б класно, але теж неможливо: легенди Сєвєродонецького андеграунду Менделеев ошибался розкидані світом; активіст Іван Парамонов, який робив на Донбасі культурні проєкти, загинув; хтось воює… Єдине (і найголовніше), що ми можемо — зберегти те, що вже є.

---

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України». Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

---

Читайте також: «Нас формує ландшафт, у якому ми виростаємо». Артистка Чуприненко про любов до Херсонщини, дім у піснях та поїздки до військових