В умовах війни мистецтво часто стає не лише актом вираження, але й виживання і збереження ідентичності. Митець Ігор Гусєв і мисткині Кулана Світлинич та Алевтина Кахідзе впевнені — українська мова відіграє ключову роль у відтворенні національної ідентичності через обличчя їхніх творів.
Спеціально для Лірум вони поділилися, як війна та масовий перехід на державну вплинули на мистецтво, як українська допомагає втілювати нові ідеї та емоції у своїх роботах, перетворюючи особисті переживання на візуальні вирази.
Алевтина Кахідзе, феміністська та медіахудожниця, перформансистка
У художників може бути багато ролей: рефлексувати на дійсність, як шаман створювати таке, що викликає піднесення чи інші емоції у глядача, фасилітувати рішення як політик, або діяти як лікар. Моє мистецтво — це спосіб осягнути те, що відбувається навколо. Мої роботи відображають постійний інтерес до політичного, соціокультурного та особистісного життя. Також є інший вимір, в якому я виступаю як візіонерка, уявляючи майбутнє для України.
У моїй сім’ї склалася така ситуація з мовою. Мама говорила російською і мене навчила, хоча бабуся, її мама, розмовляла українською. Я лише нещодавно задумалася, як таке можливо, що донька і мати жили разом усе життя і спілкувалися різними мовами, не переїжджаючи нікуди. Це, безумовно, результат русифікації. Потім мама зустріла батька, який був грузином, і вони також спілкувалися російською.
Я навіть не бачила свою грузинську бабусю, яка не хотіла «російських дітей», що також про те, як імперія руйнує стосунки колонізованих народів.
У моєму ж випадку русифікація вплинула на сімейні стосунки.
Моя практика зазнала неабияких змін з переходом на українську мову. Як приклад — фільм Все нормально, який ми зняли у співпраці з Романом Хімеєм в цьому році. Його я вважаю таким, який присвячений саме українській мові.
У цьому фільмі я говорю українською, що є важливим символом моєї зміни. Це був певний акт перетворення. За сценарієм я кажу батькові, якого вже немає з нами: «Кіно у тому, що я з тобою говорю українською». Хоча він ніколи не чув її від мене й навряд чи зрозумів би, якби не та умовність, що я говорю до мертвої людини — хто знає, скількома мовами вони спілкуються.
Мій перехід був складним і поступовим. У 2016 році я почала писати українською, хоча перші спроби сталися ще у 2006-му в межах перформансу Ти і я. Говорити ж було важко, я доволі швидко переходила на російську. Вона дозволяла виглядати освіченою, тоді як українська робила мене вразливою. Мови створюють пастки для нашого сприйняття і те, як нас сприймають інші.
У 2014 році я створила проєкт про свою маму, яка жила на окупованих територіях. Тоді я писала цей проєкт російською, оскільки ми спілкувалися саме так, попри те, що державні прапори постійно з’являлися на малюнках цієї серії. На той час російська не сприймалася так болюче для багатьох, як зараз. Нині цей проєкт представлений у Львові з аудіо, де я розповідаю про свою подорож-повернення до української мови. Це служить поясненням для глядачів, аби зрозуміти контекст.
Мені особисто, проживаючи з цією війною вже 10 років, важливо було усвідомити конструкцію русифікації. Спочатку вкрасти українську мову через примус говорити російською, а через певний час прийти захищати таких «російськомовних». Повернути вкрадену річ — не одне й те саме, що повернути вкрадену мову. Звісно, будуть помилки, якщо я вже взялась її використовувати у власних проєктах. Але мистецтво — не екзамен з української.
Для мене вибір української мови є свідомим.
У моєму оточенні є художники, які не переходять на українську через причини, які я не знаю. Але хотіла б почути про них. Тому що це про довіру і турботу. Якщо це відбувається через страх говорити з помилками, раджу заглянути на листи Малевича, де він пише одночасно і українською, і російською мовами, та має безліч помилок в обох варіантах. Якщо такого важливого художника не зупиняли, тоді і ви собі дозволити це можете.
Ігор Гусєв, художник, перформер, акціонист
Я люблю подорожувати мистецтвом. Мені подобаються всі його прояви: від хуліганського до комерційного, від мейнстриму до андерграунду.
У цьому я знаходжу рівень своєї свободи. У мене в процесі створення одночасно безліч серій, іноді вони абсолютно не схожі одна на одну. Я не боюся бути різним — у цьому моя впізнаваність. Один із напрямків, які я просуваю сьогодні, я називаю «мистецтвом швидкого реагування». Воно не тільки миттєво реагує на те, що відбувається, а й несе певну терапевтичну та стабілізаційну функцію для глядача.
Якщо говорити про відносно недавні досягнення, мені було дуже приємно взяти участь у виставці «Одеса. Довге XX століття мистецтво», яка відкрилася у культурному центрі міста Краків. Куратори об’єднали у проєкті художників різних поколінь та напрямків — від модернізму до контемпорарі арт. Ніколи не думав, що з деякими з них колись опинюся в одній експозиції.
Неможливо думати та говорити солов’їною мовою і просувати імперські наративи.
У своїй серії 3 WORLD WAR, над якою я працюю з початку активної фази бойових дій, я використовую дві або три мови, тому що розумію — у кожного меседжа своє охоплення. Деякі призначені не лише для українського глядача.
У радянські часи існувало таке явище, як московський концептуалізм, яке природно підминало під себе всі починання у цьому напрямі. Перейшовши на українську мову, я легко і невимушено звільнився з-під цього впливу. І з подивом і радістю відкрив для себе нову сторінку злегка забутого одеського концептуалізму.
Складнощі можуть виникнути навіть тоді, коли ви спробуєте зрозуміти, що таке простота. В Одесі не легко з наскоку знайти середовище, в якому можна попрактикуватися у вивченні української мови. Тут живе багатонаціональна компанія і так склалося, що російська була спільною мовою для всіх. Але є й добрі новини. Якщо раніше мову можна було почути від касирів та кур’єрів, то сьогодні все більше і більше моїх друзів та знайомих переходять на неї. А особливо тішить, коли це роблять таксисти.
Коли ти починаєш займатися якимось новим видом інтелектуальної діяльності, наприклад, переходиш на нову мову, твої нейронні зв’язки оновлюються. Це означає, що творчі та розумові процеси набувають нових швидкостей та обсягів. Тож усе, що відбувається в цьому напрямі, сьогодні йде тільки на користь і стимулює розвиток творчого потенціалу.
Українська мова та генетичний код українця нерозривно пов’язані.
І те, що після сотень років придушення вони не тільки збереглися, але й стрімко розвиваються, говорить про те, що вони є першоджерелом! Це енергетичний канал, що володіє силою, здатною на певному етапі оновити людство. Цивілізовані люди у світі мають більше дізнатися про Україну, тим більше, що це колиска супрематизму.
Щодо того, як швидко нам всім вдасться перейти на українську… Я вважаю, що квапити події не варто. Ми живемо в країні, де демократію поки що ніхто не скасовував. Нехай усе відбувається з любов’ю. Рано чи пізно в нашій країні українська мова звучатиме, як і за старих добрих часів. І я сподіваюся, що це станеться без надмірних зусиль. Тим більше після неминучого краху російської імперії це відбудеться максимально органічно.
Кулана Світлинич, мультидисциплінарна мисткиня
Використовуючи різноманітні методи, моя мета — пробудити зацікавленість мовою, яку я вважаю одним із ключових стрижнів ідентичності. Переконана, що усвідомлене дослідження її компонентів, з мовою в ядрі, значною мірою сприяє проживанню стану натхнення, Homo Inspiratio. Я докладаю зусиль для створення образу багатогранної унікальної України та особливо української мови в ментальності іноземців. Розкрити самість нашої культури — це тривалий процес, ми заходимо в довгий марафон, де кожен митець має місце та голос. А стан натхнення українською мовою є паливом для проживання довгої дороги випробувань.
Вважаю своїм головним досягнення формування кола талановитих людей, які популяризують українську культуру зокрема за кордоном. Серед іншого ми вже: нанесли літерний орнамент на стіни культурного простору «КультМотив» у Києві; продемонстрували його на екрані Таймс Сквер у Нью-Йорку; створили триптих інсталяцій про мову на найбільшій події про Україну у Німеччині, а також колекцію мерчу з тими ж літерними орнаментами.
Мова — це ще одні окуляри, через які митець бачить світ.
Це канал доступу до інформації, а отже, наративи, історії, метафори, переживання, притаманні саме цій мові, ввійдуть у формувальний досвід митця.
Мені пощастило вирости в україномовному середовищі в сім’ї вчителя української та літератури, тому у мене не було як такого переходу. Більше змінилася я з початком повномасштабного вторгнення, а не моє мистецтво. По-перше, я повернулася до безпечного середовища, бо з українською мовою та поезією дуже теплі асоціації.
По-друге, моє мистецтво стало про мову, і я не дала собі вибору творити в стіл. У мене було пекуче відчуття, що я маю говорити про це і винести на широкий загал. До того ж я вважала, що своєю щирою зацікавленістю та любов’ю до української надихну інших. Я можу говорити про мову мовою мистецтва і цим пояснити ідентичність та унікальність державної. Тож я не відчула складнощів, я відчула натхнення. Створення літерних орнаментів підтримало мене на початку повномасштабного вторгнення і надає сил зараз переживати ці надскладні часи для України.
На мій погляд, сьогодні Україна переживає нове Відродження. Ми відновили зацікавленість до українських кіно, театру, літератури. Бути приналежною до цього руху, жити в часі, коли культурні герої — це поети з кілометровими чергами на автограф-сесію, — дає сили, енергію, натхнення і підтримує жагу до життя.
Мистецтво не може бути осторонь
Це такий же спосіб комунікації, як і конференції, дипломатія, форуми тощо. Наразі у нас є сцена і слухачі у світі, де ми можемо розкрити українську самобутність, виразити нашу інакшість. Образ України у ментальному просторі іноземців формується зокрема через споглядання нашого мистецтва. Кожен з нас — посол України зараз. Це честь, випробування і сила одночасно.
Авторка: Діана Цимбал
Читайте також: Чим запам’ятається Atlas United24
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: