«Це найменше, що ми могли зробити». Історії книг з присвятами українським воїнам

«Книжка присвячена пам’яті Артемія Димида (1995–2022) та іншим дітям Рахилі, убитим новочасним Іродом», — так написано у виданні A Ukrainian Christmas. Це англомовний варіант «Великої різдвяної книги» письменниці Надійки Гербіш та історика Ярослава Грицака. Видання про українські традиції, музику і культуру Різдва присвятили загиблому захиснику Артемію Димиду.

Присвяти — один із видів збереження та вшанування пам’яті про людину. Історії 5 книг, присвячених нашим захисникам, читайте далі.

Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.

«A Ukrainian Christmas». Пам’яті Артемія Димида

Надійка Гербіш пригадує, як у травні 2022-го міцнішав страх, що російська пропаганда, помножена на західну «втому від війни», вимиє Україну з новин і змусить світ забути про боротьбу українців за свободу. У той час британська очільниця видавничого бренду Little, Brown and Company компанії Hachette запитала в письменниці — як вони могли би підтримати Україну?

«І я відповіла: видавати українських авторів. Новини, як правило, є “одноденками”. А договір на видання книжки укладається щонайменше на п’ять років. Окрім того, книжки, які лягають на полиці бібліотек, лишаються там значно надовше», — розповідає письменниця.

Так наприкінці 2022-го з’явився англійський переклад «Великої Різдвяної книжки». Її Надійка Гербіш написала з Ярославом Грицаком за кілька років до цього.

Коли A Ukrainian Christmas готували до друку, загинув 26-річний Артемій Димид. Він — син священника УГКЦ Михайла Димида та іконописиці Іванки Крип’якевич-Димид. Був нащадком відомого історика та соратника Михайла Грушевського — Івана Крип’якевича. Брав участь у Революції Гідності. 2014 року боронив Україну від ворога, і з початком повномасштабної війни повернувся зі США, щоб знову стати на захист Батьківщини.

Мати Артемія, Іванка — подруга обох авторів A Ukrainian Christmas. Надійка Гербіш каже: це було найменше, що вони могли зробити у пам’ять про нього.

«З Артемієм ми так і не зустрілися особисто. Коли з донечкою приїжджали в гості до Іванки, то спали в його з братом кімнаті. Запам’ятався він мені із розповідей мами і друзів як розумний, проникливий, дотепний шибайголова із серцем лицаря», — каже письменниця.

«Мисливці за щастям». Присвята Максиму Кривцову

Збірка оповідань Валерія Пузіка «Мисливці за щастям» — це історії про життя на фронті та деокупованих територіях. Автор присвятив їх полеглому у січні 2024 року поету Максиму «Далі» Кривцову.

«Мисливці за щастям» Валерій почав писати на початку 2023 року під час перебування на Херсонщині. Книгу випустило видавництво «Віват». Коли текст був уже відредагований, на війні загинув Максим Кривцов.

«Найменше, що я міг зробити, — присвятити моєму другові книжку. Він теж був на Херсонщині. Ми списувалися, що було би круто побачитися. По мапі між нами було кілометрів 80, але ми все ніяк не могли синхронізуватися. То Максим виходив на бойові, то в мене не складалося», — розповідає Валерій Пузік.

Майбутні друзі познайомилися на літературній школі в Карпатах. Під час Революції Гідності перетиналися на Майдані. Через рік опинилися в Добровольчому українському корпусі. У 2015-му біля Авдіївки перебували на одній позиції.

Валерій згадує, що з Максимом завжди було кілька книг, що він давав йому першим читати свої вірші, що писав талановиті новели.

«Інколи ми могли годинами обговорювати літературу, — додає Валерій. — Здається, у 2016 році навіть вірші разом писали – прямо в месенджері. Він рядок, я рядок. Це було круто. Коли він загинув — світ став порожній».

«Лютневі казки». Присвята Олександрові Савченку

Киянин Олександр Висоцький присвятив збірку «Лютневі казки» захиснику України Олександрові Савченку. Він був братом дружини, кумом і близьким другом автора.

«У лютому-квітні 2022 року я робив дописи у фейсбуці — римовані, сатиричні, русофобські казки, — розповідає Олександр Висоцький. — Наприклад, “Казка про пуйлову поразку”. Або використав тему з казки про Котигорошка, але він там Котидорашко. Своєю булавою він закотив змія до Рашки. Колобок — Колаборк, бо його баба колаборантка, а дід — окупант, орк. Цей Колаборк зліплений з пропаганди, геноциду. Казки ці — щоби нагадати людям, що всі вони закінчуються гепі-ендом, а зло — висміяне і знищене, тому не треба опускати рук. Це гумор для дорослих. Дітям він буде не дуже зрозумілим, хоча вони таке читають теж».

Дописи Олександра набирали у Фейсбуці багато переглядів. Особливо його надихнула дівчинка, яка читає казку на камеру. Відео переглянуло 6 мільйонів користувачів, і Олександр подумав: це варте друку. А в кінці 2022 року загинув його друг…

«Я зрозумів, що його ім’я треба увічнити. Хочеться, щоб наші воїни були не просто цифрами, а конкретними людьми з іменами. Книжка — хороший спосіб увічнення пам’яті. Це стала емоційна підтримка для сім’ї, привід пишатися. Нашу сім’ю книжка ще більше зблизила, стала втіхою. Друзі теж прийняли її з великим теплом», — говорить автор.

Збірка налічує 44 казки. Ілюстрації зробила школярка з Первомайська. У виданні є фото захисника Олександра Савченка, інформація про нього. Проєкт побачив світ за підтримки фестивалю «Ше. Fest». З продажу книжки зібрали більш як 70 тисяч гривень і передали ЗСУ.

«Це не велика література, але вона потрібна, бо за кількадесят років по ній можна буде зрозуміти цей час. Вона має відбиток емоційного стану, особистої позиції, вайбу людей, які чинять спротив», — додає Олександр.

Він знав Олександра Савченка зі студентських років. Понад 15 років тому одружився з його сестрою.

«Вони з дружиною — дуже класні. Вели здоровий спосіб життя. Відповідальні, чесні, виховували двох дітей у найкращих традиціях — досконалі люди і українці нашого часу, — продовжує Олександр Висоцький. — Навесні 2022 року Сашко пішов добровольцем, хоча раніше не служив».

Олександр Савченко закінчив Київський національний авіаційний університет. Був інженером авіації, проходив підвищення кваліфікації у США.

«Зі своїм інтелектом він мав би служити зараз нашій оборонці, творити науку, інженерію, — додає Олександр Висоцький. — Але він відчував свій обов’язок йти і безпосередньо захищати».

«Культурна експансія». Присвята Романові Ратушному

Видавництво «Твоя підпільна гуманітарка» видало збірку есеїв «Культурна експансія». Її задумали до початку повномасштабної війни, надрукували 2023-го. Присвятили громадському активісту, розвіднику 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Роману Ратушному. Він загинув 9 червня 2022 року біля Ізюма.

Тоді була дискусія щодо відновлення стосунків з ліберальними росіянами, так званими противниками режиму, і звучали меседжі про так звану експансію української культури в російський простір.

«Ми вирішили показати, що експансія української культури в російському просторі просто неможлива, а натомість відбувся зворотний процес — глибоке проникнення в нас російської культури. Наприклад, в книжці є есеї про серіали, про театр. Або про комп’ютерні ігри, а саме про те, як знаменитий український “Сталкер” був пронизаний елементами російської культури»,

— співавтор збірки та співзасновник видавництва Євген Лір.

Євген Лір та Роман Ратушний товаришували. Коли Роман пішов на війну, Євген отримав від нього заповіт. Його у випадку смерті товариша мав поширити серед людей, загаданих у документі.

«Коли Рома загинув, понад тиждень не могли забрати його тіло, бо він просунувся на територію, підконтрольну ворогу, — продовжує Євген. — Весь цей час я перебував у підвішеному стані: безсонні ночі, повний треш. Розумів, що він загинув, але не міг про це повідомити. Бо поки тіла немає, людина вважається зниклою безвісти. Приблизно у ці дні я закінчив свою частину роботи над “Культурною експансією”».

Тоді Євгенові й прийшла ідея присвятити збірку Романові, адже його переконання були про те, про що й упорядники хотіли донести.

«Він не толерував російське, йому належить відома фраза: «Що більше росіян ми вб’ємо сьогодні, то менше їх доведеться вбивати нашим дітям», — каже Євген Лір. — У нашому середовищі багато хто вважав, що Рома стане провідним народним депутатом, а може навіть президентом. Він був щирою і світлою людиною».

Серед співавторів «Культурної експансії» — літературознавець Ростислав Семків. Для збірки він написав есей про недооціненість українцями власної літератури.

«Присвятити “Культурну експансію” Романові Ратушному було гармонійно. Він був в авангарді громадського активізму. Вперше я його побачив зовсім молодим хлопцем, коли була спроба рейдерського захоплення і забудови Гостинного двору на Контрактовій площі. Він постійно з’являвся на протестах проти неправомірної забудови Києва, Протасового Яру, — каже Ростислав. — “Культурна експансія” — збірка, покликана наголосити сильні сторони української культури, літератури, культурного шару загалом, відштовхуючися від якого можна почувати власну гідність. Людська гідність, свобода, доведення того, що українці є переможною нацією — для Романа Ратушного це все було дуже важливо. Для мене він — людина, яка казала: ні, ми не будемо колоніальною покірною юрбою, ми маємо свій голос, свої погляди й будемо їх відстоювати. Роман Ратушний — людина з оголошеною гідністю і сміливою поставою. Цей збірник відображає це».

Видання профінансував Фонд імені Романа Ратушного. У своїй останній волі він хотів, щоб підтримувалися культурні ініціативи, які протистоять російському наративу. «Культурна експансія» — один із таких проєктів.

«Як читати українських класиків». Пам’яті Миколи Рачка

Ростислав Семків готує до видання книгу «Як читати українських класиків». Каже, що вона «про те, як давати раду з українською класичною літературою» і як краще підготуватися до читання, скажімо, Григорія Сковороди чи Івана Котляревського.

Книжку присвячує Миколі Рачку, який загинув на війні у липні 2022-го у віці 27 років. Микола був студентом Семківа та захищав у нього дипломну роботу.

Народився воїн на Вінниччині. Вищу освіту здобув у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» за спеціальність «Філологія». Працював у медіа, був редактором. З перших днів повномасштабного вторгнення пішов до війська. Служив у 58-мій окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського.

«Війна на полі бою закінчиться, але вона ще триватиме в інших вимірах»

«Найпоширеніший спосіб увічнення пам’яті через книжки — присвята. Інколи ще додають біографічну довідку цієї людини. В науковому світі поширене видання адресних збірників пам’яті, якщо помер хтось, скажімо, з професорів. Це збірники наукових праць, де обов’язково розміщують окрему статтю про людину, на честь якої уклали збірку. Третій поширений спосіб – книги спогадів про людину, — каже Ростислав Семків. — Коли я бачу присвяту в книжці, найчастіше цікавлюся, хто ця людина. Зараз, як правило, коли присвячують комусь книжку, додають, хто це. Бо зараз наша пам’ять загострена, ми хочемо багатьох запам’ятати. А в західній художній літературі часто натрапляємо на умовне «присвячено Моніці» і все. Часто автор просто має на меті пригадати когось дуже близького, не виносячи це в публічний простір».

На думку Євгена Ліра, присвята книжки — ще один спосіб подовжити життя людини, якої більше з нами немає, а тема книжки має перегукуватися з поглядами цієї людини, що допоможе додатково її розкрити.

«Окрім присвят, я прихильник того, щоб про людину завжди говорили на презентаціях книг. Тому на представленнях нашої книжки ми завжди починаємо зустріч із розповіді про Рому», — додає Євген.

Ростислав Семків не применшує важливості інших, більш традиційних способів увічнення пам’яті, як-от пам’ятник чи меморіальна дошка. Так, каже, пам’ять працює в публічному просторі.

«Проте книжка має ширший ареал, а не одне місце, як пам’ятник чи вулиця, названа на честь людини. Книжки з присвятами потенційно потраплять у бібліотеки і про цю людину можна буде дізнатися в різних куточках країни, — каже Ростислав. — На жаль, зараз таких присвят буде більше. Це важлива справа, бо війна на полі бою закінчиться, але вона ще триватиме в інших вимірах».

Надійка Гербіш додає: «Люди, які читають книжки, володіють особливою допитливістю і вмінням “заражати” інших своїми знаннями».

Валерій Пузік у цьому контексті цитує Максима Кривцова: «Біля мене було багато смерті. Варто пам’ятати тих, кого ти знав живим. Осмислювати, відтворювати їхній досвід у своєму, писати про них вірші, робити про них проєкти».

Авторка: Ганна Балакир

---

Читайте також: Як в Україні перейменовують вулиці на честь музикантів