«2000 метрів до Андріївки»: враження відвідувачів допрем’єрного показу

Завтра, 28 серпня, у всеукраїнський прокат виходить нова документальна стрічка оскароносного режисера Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Фільм розповідає про роботу, життя та побут бійців 3 ОШБр, які мають подолати укріплений ліс для деокупації села Андріївка. Майже вся навколишня територія замінована, а село фактично зруйноване. Напередодні прокату відбувся закритий допрем’єрний показ стрічки в присутності режисера.

Ми зібрали враження відвідувачів допрем’єрного показу від фільму.

Катерина Галушка, парамедикиня

«На Вікіпедії є розділ “Категорія: Населені пункти, зникли у XXI столітті”. Для більшості країн світу це, історія про виїзд молодого покоління, занепад інфраструктури чи приєднання до більшого міста.

Але для України це про категорію “зникли у 2014, зникли у 2015, зникли у 2022, зникли у 2025″… І за кожним “зникли” стоять втрати “Категорія: загиблі за Незалежність України”. Якщо зниклих та втрати не можна повернути, то що ж можна зробити? Можна дати ім’я. Яке поверне значення, перекресливши доконані дієслова.

Це і робить Чернов. Зниклій Андріївці, яка забрала так багато життів, він надає сенсів, перетворюючи її у символ чогось більшого, аніж просто населений пункт — свободи, боротьби, надії».

Олеся Островська-Люта, директорка Мистецького Арсеналу

«Це надзвичайний фільм. Він ошелешує, виснажує, зблизька показує таке, що ти начебто розумієш в теорії, але по-справжньому не уявляєш. Це історія про кількаденний штурм повністю зруйнованого села Андріївка у 2023 році. Він знятий прямо в бою, упритул до реальності. Він показує, якою є ціна за кожен метр землі. Часто це життя наших людей, і глядач це бачить прямо на екрані. А ще частіше — буквально надлюдські зусилля, які потрібні для того, щоб відбити кілька кілометрів своєї території. Коли в солдатських раціях лунає: “Парні, це останній ривок, ще один ривочок”, ти розумієш, якої концентрації волі та людських сил цей ривок вартує. І бачиш людей, які ці сили з себе витискають. Розумієш їхню всеосяжну втому і величину їхньої пожертви».

Ірина Цілик, режисерка

«Я себе реально змушувала піти на допрем’єрний показ “2000 метрів до Андріївки”. А потім подумала — тебе ж саму зачіпає, коли люди кажуть, що не можуть дивитися зараз документальні фільми про війну. Та ні, бляха, іди і дивися, сядь у м’яке крісло кінотеатру і подивися, будь ласка, якою ціною дається кожен метр землі, яку відвойовують наші воїни. То я собі, собі кажу.

Майже дві години повного занурення. Вузенька посадка зі зрізаними обстрілами кістяками дерев, обабіч якої — мінні поля. І цією посадкою повільно, метр за метром, просуваються вперед різні красиві люди, бо в них є задача — зачистити цей простір від ворогів і в результаті поставити український прапор у селі Андріївка біля Бахмута. Селі, що пахне трупами та згаром, де немає жодної живої душі, крім розгубленої кицьки, яку можна забрати з собою в рюкзаку, а також немає і жодної вцілілої будівлі, на яку можна було б той прапор почепити. Суцільна руїна, мертва земля. Але у воїнів є наказ згори. І чиїсь світлі сини, чоловіки, батьки, дідусі йдуть вперед…

А ми, глядачі, сидячи у своїх теплих кріслах, “ідемо разом з ними”».

Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст

«Як пояснити, чому треба йти на “2000 метрів до Андріївки” Мстислава Чернова? Як пояснити, чому я вже втретє його подивився, хоча перші два рази були онлайн під час червневого фестивалю Docudays? Як пояснити, чому я завтра буду везти практично не ходячу мамцю в кінотеатр, аби вона подивилася саме цей фільм на денному сеансі, бо після вечірнього вона точно не засне, як я не міг заснути після першого разу?

Пояснити одним словом “найважливіший” (фільм для України), як написали в The Times, буде замало. І навіть “найкращий” (документальний фільм року), як написали в “Українській правді” – теж. Певно, йдеться про щось чуттєве, що чується людиною через око і слух відразу розумом. Не серцем. Бо це не є кіно лагідне і добре, романтичне і веселе, приємне чи хоча б “у своє задоволення”. Ні. Це жорстке і немиле, гостре і болюче, це безпардонне кіно, яким є реальність під час війни. Ні разу не спокійне і врівноважувальне. Приголомшливе. Катастрофічне. Як саме поняття війна. І саме для цього це кіно зроблене. Щоб було зрозуміло і відчутно».

Тетяна Даниленко, журналістка

«Мстислав Чернов та відеограф Олександр Бабенко проживають разом з бійцями — переважно 19-20-річними добровольцями “Трійки” — весь шлях до взяття Андріївки. І хоча загалом це історія про один з успішних епізодів війни, на виході з фільму я не побачила жодних незаплаканих очей. Плачуть жінки, плачуть чоловіки.

Фільм неможливо розбачити, він вгризається в мозок. На мою думку, на нього треба вести в повному складі Верховну Раду, Кабмін, Офіс, державні підприємства… Зрештою кожен, хто не на фронті, має побачити, яку ціну платить нація за кожні 100 метрів України. Тили не мають морального права підвести фронт».

Тетяна Власова, PR-директорка ОМКФ та Української Кіноакадемії

«Камера йде поряд із військовими, і ти відчуваєш — не просто бачиш, а відчуваєш — їхню напругу, силу, сміливість і втому. Вони — справжні. Без пафосу, без вигаданих героїчних поз. Світлі, красиві й мотивовані, навіть у пеклі.

Учора після перегляду я ніяк не могла сформулювати для себе, про що ж цей фільм. Та й сьогодні не дуже розумію, як його коротко описати. Він про силу і відвагу, безперечно. Але головне — він про те, якою ціною дається кожен метр землі. Навіть випаленої, але — нашої.

А ще він — про імена. Бо війна має імена і за кожним із них — історія.

Я не знаю, чи маю право радити вам подивитися цей фільм, бо не знаю, чи ви до нього готові. Але я точно хочу, щоб цей фільм побачили якомога більше людей у всьому світі».

Таміла Ташева, засновниця Крим_SOS, Народна депутатка України

«Цього разу Мстислав знову показує нам війну, але в геть інший спосіб, який наближає тебе до фронту особисто: через камери шоломів бійців, відео з дронів і кадрів з лісосмуги, де кожен метр землі має ціну. Де відстань, а не час, грає найбільшу роль.

Цей фільм важкий. Емоційний. Він показує суворе і неприховане обличчя війни: важкі бої та втрати, втомлені обличчя солдатів, їхні історії, їхні долі. Фільм показує, як у людей декількох поколінь відбирають мрії, потенціал, майбутнє. А водночас — як сотні та тисячі людей б’ються за те, що іншим може здатися дрібницею: за два кілометри лісосмуги, які з кожною хвилиною фільму стають все ціннішими.

Після перегляду важко підібрати слова. Як сказав сам Чернов у фільмі: “Це наче висадитися на планеті, де все намагається тебе вбити. Але це не інша планета, це центр Європи”. І це говорить найкраще».

Ірина Шумік, Міністерство освіти і науки України

«Після сеансу помітила дівчину, вона так закручувала пасмо свого білявого волосся, що здавалася ладна вирвати його з корінням. Її погляд був направлений крізь нас, туди, куди ніхто не достукається. Напевно у неї є своя історія, яку не кожен зрозуміє і не кожен готовий вислухати.

Ми всі виходили із зали в тиші та зі зціпленими до крові зубами. В серці лиш біль, а в руках ненависть. Ненависть, яка рветься назовні, мені здається саме цієї миті я могла б сама розіп’ястися над тими 2000 метрами лісу і накрити їх, вберегти.

На початку фільму одним з героїв було озвучено, що цей ліс нагадує планету, на якій здається, що все навколо хоче тебе вбити. Це відчуття і зараз не полишає мене.

Ми всі разом можемо перемогти, головне не зупинятися. Волонтерити, донатити, підтримувати.

Головне — рухатися вперед з вірою у перемогу. Наші 2000 метрів ще попереду».

---

Читайте також: У сталевих грозах Донбасу. Рецензія на «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова