Andzh: «Мені 32, і я розумію, що все завжди закінчується хєрово»

Наприкінці грудня 2018-го український інді-музикант Андж презентував міні-альбом Нові Розваги. Він став другим релізом артиста після дебютника Різниця, що вийшов три роки тому. На підтримку релізу Андж відправився у міні-тур Україною, і саме у Львові його зловила журналістка Анаїд Агаджанова та поговорила з ним про пошуки себе, дорослішання, шкідливі звички та інтровертність.

Наша розмова не буде про «що тебе надихає» та «творчі плани» – в цьому інтерв’ю ти можеш бути собою чи не собою, ким завгодно. З твого самоусвідомлення ми і почнемо.

Два роки назад, в одному з інтерв’ю ти сказав, що в середовищі артистів близьких тобі, є Костя Почтар (Postman) з образом такого собі урбаністичного Боба Ділана, є Саша Буль – кантрі-ковбой, а от свого сценічного і музичного образу ти ще не знайшов. Чи це змінилося зараз? Ти знайшов себе?

Так, я вже себе знайшов. Тоді я так говорив оскільки варився в їх «парафії» акустичних музикантів, але в такому форматі мені ставало нудно на власних концертах. Я не з тих, хто може всю музику, яка в мені є, втулити в пару гітарних акордів. Я люблю сінти і бас-гітару і ще багато чого. Наразі я знайшов оптимальне рішення – я граю на гітарі з плейбеком та співаю, трохи експериментую з електронщиною. Як іміджево так і музично я onemanband – це моє. І я автор-виконавець, який розуміє що живе в 2019 році.

Раз ти чітко усвідомлюєш час, в якому живеш, – як ти ставишся до того, що відбувається в країні, світі, в музичній індустрії?

Насправді, я не знаю зовсім нічого про те, що десь відбувається

А як ти поводишся в ситуаціях, коли тебе щось не влаштовує?

Я закриваюсь на кухні та абстрагуюсь – як з людьми так і з подіями.

Тобі 32 роки – це багато чи мало?

Залежно для чого. Я би почував себе комфортніше, якби мені зараз було 25. Справа не стільки в мені, а скорше в тому, чого від мене очікують. Батьки, які від мене чекають внуків-правнуків та серйозного ставлення до життя, фінансів. У маленьких містах типу Тернополя (звідки я родом) всі дивуються: «А чого ти не взяв кредит на квартиру і машину?! Ти що вєган? Що з тобою не так?!» (сміється)

В Києві з цим легше. Відколи я переїхав – стало легше дихати. Тут ти можеш бути хоч 50-річним дядьком, але поводитись, як пацан.

Тернопіль чи Київ, та чому?

Київ, однозначно Київ. Я завжди хотів переїхати. Але я не хотів переїхати щоб ходити на роботу. У сенсі, таку звичайну роботу, на яку потрібно кожного дня зранку діставатись на метро. Якщо приїхати і валяти дурака – це прекрасне місце.

Музика чи шоу-бізнес?

Ну, грошей, звісно, теж хочеться… От п’ять років назад, якби мене таке запитали, я б точно сказав, що музика і тільки музика. Мистецьке мистецтво і нічого більше. Зараз в мене був період творчого застою, який тривав більше року – я не писав взагалі нічого нового, тому про всяк випадок я вибираю шоу-бізнес. Це точно краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і писати якісь «геніальні» тексти в стіл. І це весело! Нічого поганого в шоу-бізнесі немає – як і в тому, щоб отримувати фінансову винагороду за свою роботу. Це ж добре.

Як ти ставишся до «феномену волонтерства»? До людей, які готові працювати «за ідею», але не готові нести відповідальність за якість своєї роботи.

Зазвичай вони працюють так недовго. Я вважаю, що у випадку роботи артиста з таким менеджером, в когось просто залишається менше грошей, ніж мало би. Це хєрня. За роботу треба платити.

Інтроверт чи соціопат?

Соціопат, який еволюціонував в інтроверта. Я думаю саме так завжди і буває. Дехто, звісно, зовсім змінюється, але я просто навчився адаптуватись. Інтерв’ю ж треба якось давати (сміється). А ще потрібно наважуватись дзвонити незнайомим людям і домовлятись про концерти! Я страшенно боюсь таких розмов, а коли ще й про гроші треба говорити!… У такі моменти хочеться викинути телефон з криком «Нахуя я в ту музику пішов?!» Втім, в мене є друзі, які не можуть через себе переступити і, напевно, залишаться до кінця життя бомжами. Потрібно йти на компроміси з собою, бо випадків, коли тебе хтось знайде, пожаліє, візьме під крило – не є багато, та і такі історії, переважно, теж закінчуються недобре – бо, по факту, тобою більше маніпулюють.

Є така історія, що гурт 5 vymir виконує одну з твоїх пісень. Ніби Костя Почтар, коли її почув у твоєму виконанні, сказав «Чувак, чому ти граєш мою пісню?!» В тебе є пісні, про які ти шкодуєш, що написав не ти?

Я би хотів Костіка Київські вулиці написати, але я мало що знаю про київські вулиці. Насправді таких пісень є дуже багато. Я б взагалі назбирав оце «самоє лучшеє» і грав би кавера, як всі нормальні музиканти (сміється). Якщо серйозно, є одна пісня – Вишневый сад групи Краснознаменная девизия имени моей бабушки. Там шикарний текст. А ще я би хотів писати як Ремонт води. На жаль, я не маю грошей на такі наркотики щоб так писати.

Алкоголь, наркотики – як ти думаєш що це? Засіб втекти чи забутись, фан, розваги, зло?

Я бухаю. Я так з людьми спілкуюся. Це комунікаційний міст. Це соціальна змазка.

Якби в тебе було радіо, яким би воно було?

Колись Роман Чайка працював на тернопільському радіо, і я пам’ятаю, ще в шкільні роки слухав передачу, в якій Роман з Андрієм Середою просто говорили. Вони бухали і говорили в прямому ефірі. І я слухав їх із задоволенням. Вони не дурні чуваки. От якесь таке моє радіо і було б. А музика – будь-що, крім етно. На початках я би ставив виключно таку музику, яка подобається мені. А потім би прийшли рахунки, і я почав би, як всі, записувати хєрову рекламу, крутити попсу, за яку дають бабло і, врешті решт, моє радіо стало б таким самим, як усі інші. Мені 32, а не 22, я розумію, що все завжди закінчується хєрово. Але перші два місяці я би крутив те, що хотів.

Текст: Анаїд Агаджанова
Фото: Олег Диган