Головна
>
Культура в регіонах
>

«Зараз ми в пошуках свого — українського Харкова». Артем Вусик про діяльність «Нафти», премію Курбаса та театр «Варта»

«Зараз ми в пошуках свого — українського Харкова». Артем Вусик про діяльність «Нафти», премію Курбаса та театр «Варта»

«Нехай ніхто не кида театру в скрутний час, бо цей час найгірший». Слова Леся Курбаса перегукуються з сьогоденням, вважає засновник харківського незалежного театру «Нафта» Артем Вусик. Він наголошує, що 100 років тому українську культуру придушувала радянська влада, сьогодні ж це роблять її нащадки. 

Проти постійні обстріли театр «Нафта» продовжує свою роботу: ставить вистави, формує довкола себе мистецьку спільноту та допомагає акторам-початківцям. 

Журналістка Дарина Жданович поспілкувалася з Артемом про театр «Варту» у Львові, повернення до Харкова, премію Курбаса та зміни в культурному житті міста.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

Фото: Лірум/Іван Самойлов

Журналістка локального медіа Ґвара Дар’я Лобанок проживає в Харкові близько року. За її словами, важко не помітити, як харків’яни «горять бажанням розвивати місто та створювати нову культуру» навіть попри війну. Особистим відкриттям для неї став театр «Нафта», який відновив свою роботу тоді, коли облрада заборонила проводити вистави у закладах культури. «Як на мене, це абсурд, бо торгові центри та магазини могли собі працювати спокійно, а театри — ні», — говорить вона.

«”Нафта” не схожа на жодний державний театр, там немає цієї помпезності в інтер’єрі, але при тому є неймовірна атмосфера. Це щось нове та сучасне і водночас трохи дивне. Туди приходять постійно нові люди різного віку. Квитки придбати до них на виставу буває дуже складно, їх швидко розбирають. Харкову не вистачає культурних подій, а «Нафта» стала для місцевих ніби ковтком повітря», — розповідає Дар’я.

Переїзд до Львова та створення нового театру за три дні

Артем Вусик — актор, художній керівник і режисер харківського незалежного театру «Нафта», який засновано у 2018 році. У перші дні повномасштабного вторгнення трупа роз’їхалася, а робота театру стала на паузу. Влітку 2023-го Артем та частина колег повернулися до Харкова, а восени розпочали театральний сезон.

До повномасштабного вторгнення Артем жив у мікрорайоні П’ятихатки, що розташований на півночі Харкова. Там на околицях 24 лютого точилися бої, також російські війська регулярно обстрілювали його у перші тижні вторгнення. «Звідти 25 кілометрів до російського кордону. О 5 ранку 24 лютого у мене була близька зустріч з війною», — пригадує Вусик.

Артем за 10 хвилин зібрав свої речі та виїхав з дівчиною до Львова. Колектив театру розділився: частина залишилася у Харкові, а інша виїхала до різних міст України чи за кордон.

За словами Артема, він навіть тоді не міг не думати про театр: «Я бачив у цьому певну втечу». Тож почав писати матеріал за яким потім поставили п’єсу. В одному з артпросторів Львова, де працювала його знайома, було вільне приміщення. «Я можу в цій кімнаті зробити театр», — сказав він напівжартома. З боку артпростору був зворотний інтерес, тож вирішив спробувати. Також раніше Артем вже ставив вистави у львівських театрах та мав там певну впізнаваність у місті. 

Фото: Лірум/Іван Самойлов

Через Open Call він знайшов митців та мисткинь, які теж, рятуючись від війни опинилися у Львові. Вони були з різних міст: Маріуполя, Дніпра, Києва, Миколаєва, Одеси. Так йому вдалося зібрати нову команду з 25 людей, які не знали одне одного, але «опинилися разом в одному просторі та в однакових обставинах». Так 24 березня 2022 року у Львові з’явився театр «Варта».

«Я заручник своєї професії, своєї справи. Навіть війна не змогла відбити це бажання. Тоді я чітко визначився, що це все має сенс», — говорить Артем.

Артпростір поставив умови: через три дні сформований колектив мав вже щось показати. «У мене вже був досвід таких швидких вистав та певна методологія, як їх робити», — зауважує Вусик.

Головна мета «Варти» та чому театр припинив існування

Вистава «Перший день війни» була побудована на автобіографічних висловлюваннях колективу про 24 лютого. У когось був монолог, хтось мав фотографії, хтось пригадав висловлювання та розмови з того дня.

Цю виставу зіграли три рази поспіль і це «був страшенний ажіотаж». На думку Артема, для Львова це було щось нове, оскільки приватних театрів у місті не так багато, а державні — не працювали, тож особливої конкуренції не було. Також колектив побачив зацікавленість людей. 

«Такий собі балаган на сцені, збірна солянка з різних міст і вистава про перший день війни. Це спрацювало і на глядачів, і на трупу. Ми відчули в цьому якусь єдність. А також зрозуміли, що робимо те, що потрібно людям. Фінальна сцена вистави була побудована на діалозі з глядачами. Люди могли поділитися своїм першим днем війни. І це теж спрацювало», — розповідає Вусик.

За словами Вусика, «Варта» була рупором війни. У репертуарі були вистави про волонтерів, про Херсон та його деокупацію: «Театр швидко реагував на події».

«Театр був важливою підтримкою для нас, бо попри все ми займалися своєю справою. Це нас згуртувало. Це також було важливим для глядачів, вони могли прийти в підвал і подивитися цей свіжий культурний продукт, який і є сторінкою новітньої України. Ця війна не тільки за території, вона і за ідентичність, яку намагаються знищити, і за нашу культуру», — наголошує Артем.

Театр «Варта» проіснував рік. Артем говорить, що все трималося на ентузіазмі. Грошей від продажу квитків вистачало, щоб заплатити за оренду та купити якийсь реквізит. Також на грантові кошти вдалося зробити одну з семи вистав. 

Артем не планував лишатися у Львові, він поступово готував свою трупу до свого повернення в Харків. Крім того, учасники колективу також почали поступово повертатися до своїх міст. За словами Вусика, театр почав поступово втрачати запал. «І це нормально. Це не можна порівняти з тією енергетикою, яка була на початку. Тоді нам не треба було ні грошей, ні їжі, ні сну. Коли ж ситуація почала змінюватися, то і потреби у всіх стали інші», — додає ідейник театру.

Фото: Лірум/Іван Самойлов

Він сподівався, що театр все ж таки продовжить своє існування: «Але як показує досвід, воно так не працює». Театру був потрібен керівник та певна самоорганізація.

«Я не відчуваю стосовно цього прикрості. Розумію, що це була тимчасова історія, яка зробила те, що треба в той проміжок часу. Ніколи не розглядав, що це буде на роки. Це був спільний досвід, який от тривав недовго, але дуже потужно вистрілив. Наші п’єси друкували в польських театральних журналах, у нас брали інтерв’ю журналісти європейських видань. Це був дуже потужний творчий кейс, але недовговічний. Він виконав свою роль для всіх нас, для міста, митців та глядачів», — каже Вусик.

Повернення до Харкова та відновлення роботи «Нафти»

Навесні 2023 року Артем повернувся до Харкова, а вже влітку почав працювати над відновленням роботи «Нафти». Тоді на Харківщині заборонили проводити масові заходи у приміщеннях філармонії, театрів, музеїв, бібліотек, якщо кількість глядачів перевищує 50 людей. Ця заборона діяла на заклади, які підпорядковувалися державі.

«”Нафті”» вдалося зберегти своє приміщення для виступів, воно має якраз 50 посадкових місць. Артем розповідає, що досі не знає, як театру вдається триматися. Спершу кризовим моментом був COVID-19, тепер — війна. Деякі вистави запускали взагалі без грошей. Познаходили костюми та декорації, які в нас були. З колективом домовилися так: скільки продамо квитків, така і буде зарплата», — говорить Вусик.

До повномасштабного вторгнення команда театру налічувала близько 70 людей. Зараз діяльність більшості змінилася: хтось пішов у військо, хтось почав займатися волонтерством, а дехто взагалі залишив цю сферу. Аби поновити трупу, провели кастинг та набрали нових акторів. Зараз колектив складається з 15 осіб. 

Театр мав у своєму репертуарі 10 вистав. Після вторгнення це все анулювалося. Наразі театр немає сталого репертуару: «Якось намагаюся звикнути до цього». Артем наголошує, що в нинішніх умовах неможливо вибудувати репертуарну політику.

Фото: Лірум/Іван Самойлов

«Ми коли граємо виставу не знаємо, чи буде вона наступного разу. Тобто можливо востаннє. Перебуваючи в Харкові, ти розумієш, що все може дуже швидко змінитися. Наші відвідувачі й самі актори розуміють, що це тут і зараз.  Кожна наша зустріч, репетиція та вистава сповнена неабиякою цінністю», — наголошує Вусик.

Відновлення театру почалося з абсурдної комедії. За словами Артема, це була спеціальна стратегія: «У Львові треба було нагадувати про війну, бо місто живе відносно спокійно. А у Харкові вона відчувається кожен день. Тут навпаки хотілося якось підтримати харків’ян. У цій комедії взагалі не йдеться про війну».

Нафта була єдиним театром, який працював тоді у Харкові. За словами Артема, квитки на виставу розкуповували за день-два. Аудиторія театру також зросла: «Перед кожною виставою я запитував у глядацької зали, хто вперше прийшов, і підіймало руки близько 80%».

«Нафта» залежить від грантів, говорить Артем, за ці кошти театр реалізовує вистави. Він зазначає, що і цього буває недостатньо, бо деякі вистави потребують в рази більшого фінансування.

«Зараз все йде впритул. Намагаємося вийти в нуль, але здебільшого йдемо в мінус та докладаємо свої кошти. Незалежний театр в Харкові — це якась магічна історія. Але нас тішить шалена підтримка наших людей. Ми розуміємо, що наш театр дає місту дихання. Харків — місто культури, театру та авангарду, яке, на жаль, так близько знаходиться до Росії. Ми вже звикли до того, що ми живемо в постійному екшені, але не робити свою справу ми не можемо», — додає він.

Про «Веселку на Салтівці» та премію Курбаса

Ще до повернення в Харків Артем почав працювати над сюрреалістичною трагікомедією «Веселка на Салтівці». В основі сюжету — його автобіографічна історія про життя на Салтівці. Це найбільший житловий масив України, він зазнав значних руйнувань після початку повномасштабного вторгнення Росії.

Артем наголошує, що відчуває нагальну потребу виходити на сцену, тому що «тільки щире автобіографічне висловлювання» є для нього найпотужнішим:

«Ця вистава — це ода Салтівці про моє дитинство, а також про цей район сьогодні. Раніше був такий стереотип, що це хуліганський район. Всім хотілося якнайшвидше звідти поїхати, і мені в тому числі. Але зараз до Салтівки є такий дуже потужний сентимент, тому що це багатостраждальний район Харкова, який є до того дуже поетичним.

Там формувалася моя особистість та минула половина мого життя. Переосмислення Салтівки вилилося в цю виставу. Багато людей досі там живе. Люди писали мені, що їх дуже чіпляє та тригерить ця вистава. Театр «Нафта» почав працювати з темою війни. Ми акуратно показуємо наш спільний досвід та досвід міста в цій війні», — говорить Артем.

Саме з цією виставою Артем став лауреатом театральної премії імені Леся Курбаса у 2024 році. Це вперше, коли представник незалежного театру визнаний професійним комітетом. Вусик зазначає, що для нього це було неочікувано. На його думку, це ключова подія для незалежних театрів: «Нас чують і наше мистецтво потрібно». 

Фото: Лірум/Іван Самойлов

«Державні театри завжди були більш впізнавані, про них більше писали та говорили. А зараз вони трошки паралізовані, тому звертаються до нас за порадою. Ми як незалежні інституції завжди шукали місце, де можна виступити. Це були підвали, бари, які взагалі не пристосовані для театральних виступів. Тепер же державні театри були вимушені шукати такі методи, а ми вже були навчені. Незалежна мистецька спільнота нарешті набуває видимості», — наголошує Артем.

Реалізація нових проєктів та зміни у культурному житті Харкова

Театр під час вторгнення реалізував освітній проєкт «НАФТАЛАБ». Він був створений для майбутніх акторів та акторок у Харкові. Проєкт тривав п‘ять тижнів та складався з циклу тренінгів, воркшопів, відкритих лекцій і зустрічей зі спеціалістами різних театральних дисциплін.

«Це велика трагедія для Харкова та всієї театральної і художньої спільноти країни. Спершу була пандемія, тоді багато студентів перейшло на онлайн-навчання, а потім війна. Вчитися в онлайн-форматі на акторській майстерності — це абсурд. У нас виховується покоління акторів та актрис, які жодного разу не виходили на сцену. І це для нашої культури дуже великий виклик. Кураторкою та ідейною авторкою проєкту виступила Ніна Хижна», — говорить Вусик.

28 квітня відбулася прем’єра перформативно-фізичної моновистави «Хтось такі як я»: «В її основі подорож химерної істоти тілами інших. Через рух і танець вона пізнає досвіди тих, хто знову і знову дивляться в очі небезпеці». Режисерка та акторка вистави Ніна Хижна.

Також Артем співпрацює з Харківським театром ляльок. Він працює над виставою «Мина Мазайло» Миколи Куліша. За його словами, це буде важлива культурна подія для Харкова:

«У Харкові, на жаль, для багатьох питання мови досі не нагальне. Наша творча спільнота майже вся перейшла на українську мову. Але в Харкові й досі залишається тенденція про «харківський язик».

Фото: Лірум/Іван Самойлов

Культурне життя міста за час великої війни дуже змінилося. Зокрема це стосується ідеологічних змін, Харків потребує «повернути собі своє», наголошує Артем. У місцевих театрах зникла російська драматургія, Харківський академічний театр імені Пушкіна нарешті перейменувати, а на вулицях більше чути українську.

Артем зазначає, що за цей час він теж змінився: «Я ще більше відчуваю свою приналежність до Харкова». Коли театр гастролює за межами міста, Вусик постійно наголошує: «До вас приїхала культура Харкова». 

«Ми формуємо нову українську ідентичність міста. До вторгнення у Харкові було дуже багато проросійського, але зараз все в наших руках і наша відповідальність це міняти. 100 років тому тут відбувалися дуже важливі для української культури події. Вони були придушеними радянською владою. 

Зараз ми в пошуках свого — українського Харкова. І це прослідковується не лише в культурі, а і в нових закладах, барах, книжкових магазинах. Це дійсно відчувається, але акуратними та поступовими кроками. Попереду ще багато роботи, але ми принаймні розуміємо заради чого це», — сказав Артем.

Фото: Лірум/Іван Самойлов

Ця стаття була підготовлена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України». Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте також: «Найстрашніше — неможливість щось змінити». Поет та музикант Ігор Меліхов про культурний ландшафт Чернігова та окупацію

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Onuka до Foa Hoka: як звучить Чернігівщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
Від Wellboy до Re-read: як звучить Сумщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
Як звучить Дніпропетровщина (Січеславщина): плейлист від Ліруму та Dnipropop
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
12 Червня, 2024