Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 2

27-29 травня

Вітання з Мексиканщини! Продовжую розповідати вам про те, як відбуваються змагання зі Світового поетичного слему, на яких Україна представлена вперше. Мене звати Олена Герасим’юк, мій позивний Гера — і я запрошую вас зі собою у цю маленьку подорож.

---

Впродовж подорожі ми підсилюємо збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону Госпітальєри, на нову базу дислокації. 25 квітня російські війська знищили нашу триповерхову базу у Павлограді, з усім майном та евакуаційною технікою в ній. Знищили наш мікромузей, де були в тому числі артефакти і моєї бойової слави. Це удар під дих, а потім ножем по хребту, але ми тримаємося. Ось лінк на її монобанку — і я буду вдячна за допомогу.

---

Вночі отримала перші результати жеребкування. У перший день я виступатиму в одній з чотирьох груп. Моя група — друга, під літерою «Б». Зі мною в групі будуть дуже сильні автори, більшість читатиме іспанською або англійською. На відміну від мене, яка єдина читатиме українською, тобто не тією мовою, якою говорять глядачі. Це неймовірний виклик. І один з аспектів, через який я дуже хвилююся. Адже мене єдину не «чутиме» журі. 

Я хочу поділитися з вами іменами авторів з моєї групи, щоб ви могли відкрити для себе світове звучання сучасної поезії та розділити цю радість пізнання разом зі мною. Отож, список авторів з групи «Б»:

• Hera — Україна
• Fatima Hidalgo — Гватемала
• Yunuen Parra — Мексика
• Sven Stears — Англія
• Ed Mabrey — США
• King Yaw — Гана
• Oliva Olusegun — Південна Африка
• Black Dove  — Малі

Прямо зараз я оцінюю свої шанси як менші, тому що рідна мова знімає бар’єри, які були описані в нашій галузі ще філософом Шопенгауером. За його класифікацією, архітектура і література перебувають на одному рівні, у кінці списку усіх галузей мистецтва. На відміну від універсальної музики, яка здатна вражати поза мовою і поза сенсами, для літератури треба переклад, а також час на розуміння сенсів. Як і для архітектури — ти повинен сприйняти будівлю цілісною, з дистанції, будучи особисто біля неї присутніми. Це робить шлях до глядача довшим і складнішим. 

У будь-якому разі я планую розповісти вам про увесь фестиваль, щоб інші автори (сподіваюся, це будуть саме ветерани війни, як найдостойніші і як ті, в кого є нова метафорика і нова образність, що здатна вражати інших) мали уявлення про це дійство і могли підготуватися краще, ніж це зробила я. Адже бути першою — дуже важко. Я вже була першою у проєктах «Кракен» та «Австрійка» — і буду відвертою, це коштувало шалених нервів та шматка життя. Важко усвідомлювати, що ти помреш раніше, ніж міг би, бо зробив гідний вчинок. На фестивалі не настільки високі ставки, тож я стараюся відпустити гіперконтроль і стати для вас звичайним ретранслятором події, на яку мала честь потрапити.

Нарешті довга дорога позаду. Зізнаюся, це було важко. А якщо додати моменти, пов’язані з моєю інвалідністю, здобутою на війні, труднощі множилися на 2. Але я вважаю, що достойно усе витримала. Добре, що взяла з собою пігулки для сну і змогла хоч трошки поспати під час довгої дороги. Особливо це допомогло під час перельоту Мадрид-Мехіко, який тривав понад 11 годин. Без цього було б значно гірше.

Сьюдад-Хуарес — місто на північному кордоні Мексики, навпроти американського міста Ель-Пасо. Поети жартують, що дорога до Хуареса займає 10 хвилин, але до Ель-Пасо той самий шлях буде тривати від 2 годин. Тут знімали «Bordertown» із Дженніфер Лопес, «Sicario» та серіал «Breaking Bad», ви дивилися? Як вам? Я планую переглянути їх після повернення, зафіксувати свій досвід

Починаючи з 90-х, Хуарес здобув лаву через вибухи насильства, вбивства жінок (феміциди), розгул наркокартелів і корупцію. Все це зробило його ідеальним фоном для історії, де сюжет крутитися довкола межових станів людської душі — виживання, боротьба за гідність, втеча від реальності.

Це місто одна з найтемніших плям на мапі сучасної Латинської Америки, яку не так просто розгадати. Я сміялася, що у Парижі хто завгодно виступить, це більш ніж легко, а ти спробуй підкорити Сьюдад-Хуарес. Це дійсно шлях не для слабких.

Після прибуття в Хуарес я вирушила до готелю відновити сили. Нове місто, нова країна, новий континент. Нове відчуття джетлегу, ніби не спав понад добу. Таке ж відчуття сонливості, як після двох виїздів підряд на «Австрійці», тепер я знаю цей новий фізичний стан. День був не надто цікавим, щоб розповісти вам. Єдине, що сталося цього дня — я зустрілася з нашими європейськими письменниками, яких не бачила вже пів року і з якими встигла неабияк потоваришувати. Сподіваюся, що зможу розповісти вам більше згодом.

Сьогодні у Хуаресі 29 травня і я пишу вам у середині цього дня. У вас вже почався наступний день і я навіть трохи заздрю. Адже річниця загибелі моєї посестри та подруги Ірини Цибух накрила новою хвилею болю. Втрата такої людини у світі, повному зла, ненависті та зневіри, б’є по тобі щоразу, коли згадуєш. Так мало на кого можна покластись у цьому світі. Хочу, щоб о 9 ранку ви вшанували саме її, вона була більш ніж достойною людиною.

Отож, сьогодні ми мали перші читання у Центрі для мігрантів Міжнародної організації з міграції в Мексиці. Ми як іноземні гості також перебуваємо під протекторатом цієї організації. Мені пояснили, що у Мексиці є багато охоронних державних структур і це дуже складна для пояснення схема, але нашою безпекою тут переймаються саме вони. Тому це ще й був візит подяки за пророблену роботу. 

Глядачі майже всі були жінками, дуже багато дітей. Я читала вірш про Маріуполь, його визначили організатори для програми. Я дуже сумнівалась і хотіла змінити його на більш ігровий. Адже серед глядачів було повно діток дошкільного віку, я дуже хотіла розважити усіх. Проте мене переконали виконати саме цей текст. І — о диво! — так багато відгуків і обіймів було після мого перфомансу! Їм дійсно відгукнувся біль українців, адже кожен глядач носив у собі таку ж печать чорноти. Кожен із них теж був живим свідченням злочинів людини проти людини. І це додавало важкості нашому діалогу. На жаль, багато українців також втратили домівки, і це мій глибокий біль, про який я не можу не думати. Хтозна, може десь там далеко я теж вже не маю свого дому через клятих росіян. Це мій найбільший страх, коли вирушаю у довгу дорогу. 

Після виступу ми дарували читачам книги. Напевно, ми підписували їх хвилин 30, такою довгою була черга тих, хто хотів з нами поспілкуватися, зробити фото і взяти підпис для своєї колекції. Дякую глядачам за можливість показати свої досвіди та бути трохи корисною у їхньому житті. Особливо вражали діти. У них треба вчитися бути світлом серед повної темряви, черпати секунди щастя поміж роками безнадії. Це те, що об’єднує наші важкі досвіди. 

---

Читайте також: Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 3