Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 3

30 травня

Отож, день першого відбіркового туру. 

Хвилювання? Ні, для цієї емоції треба придумати якусь іншу назву. Уявіть, що ви вперше виходите у відкритий космос. І від кожної вашої дії, від кожного вашого кроку та обраного напрямку залежить те, як підуть вашими слідами інші автори. Саме від вашої подачі, настрою, впевненості та дружби з іншими залежить те, як прийматимуть тут таких як ти, хто читає твоєю єдиною у світі українською мовою, хто писатиме сильно про ваші спільні радощі та біди, хто оспівуватиме тут саме ту країну, яка стала Матір’ю.

Тому після сніданку я одразу ж взялася до тренування. 

Під час своєї участі у війні я захворіла на туберкульоз легень. На жаль, перебування під землею та неймовірні стреси далися взнаки. Така собі печать війни. Так, жарти про свою схожість з Лесею Українкою я приймаю радо, можете написати щось смішне на цю тему в коментарях. Проте Леся втратила кістки руки, а я — майже 10% легень. І тепер кожного дня, коли я прокидаюся, я відчуваю наслідок свого вибору захищати інших у своїх власних грудях. Я не можу більше вдихнути на повну. Я вдихаю та усвідомлюю, як простір всередині мене наповнюється дощенту. І розумію, що це все. Ніби хтось кожного разу стискає тебе за горло і не дає вдихнути більше, глибше, як це було у минулому. Легка задуха супроводжує мене постійно, нагадуючи про крихкість людини та ціну, яку ми платимо за інших. Нагадуючи про втрачену на війні молодість. Нагадуючи про смерть.

Але я готувалася, роблячи поправку саме на цей свій недолік. Адже у першому номері за сценарієм я мала бігти три хвилини безперервно і при цьому без задишки читати вірш. Погодьтеся, для такої, як я, це виклик на рівні Олімпійського марафону. Але що мені та Олімпія? Я ж Гера, головна серед богинь. Богині не здаються, навіть коли більше нема жодних людських шансів. Саме тому я ще топчу ряст на цій землі.

І я написала Ірені.

Резюме цієї мисткині дійсно вражало. Свого часу вона працювала із такими відомими артистами: Оленою Усенко, Entely, Іриною Кудашовою, Renie Cares, Оленою Кравець, Курган & Agregat, Крапкою Крапкою та іншими. І коли я написала їй з пропозицією підготувати мене до поетичного слему, скажу чесно, я думала, що вона відмовить. Адже такого ще ніхто не робив. І навіть показати приклад я не могла. 

О диво! Ірен погодилася! 

Та нашу підготовку перервало моє лікування у санаторії для ветеранів війни «Лісова Поляна». Моя затяжна депресія через нескінченні смерті близьких далася взнаки та фізично підкосила. Діагноз — резистентна тяжка форма, ускладнена післявоєнним ПТСР. На жаль, медики майже постійно стикаються із видом людського страждання, смерті, ампутацій, тому наша психіка, наші дзеркальні нейрони не витримують. А амигдалу заїло, ніби в голові постійно тривала повітряна тривога. Я просто злягла. Я ніколи не могла уявити, що депресія може бути тяжкою фізичною хворобою, коли ти не здатен ні на що інше, окрім захисної агресії та нескінченного болю. Цілий місяць я не могла робити нічого, тільки плакати. І переконувати себе у тому, що ніякого слему не буде.

Але відбувши кетамін-асистовану терапію для ветеранів війни, я не змогла повірити власним відчуттям — настільки довго я не відчувала легкості, натхнення, простих людських емоцій. Я забула, що таке посміхатися, радіти, відчувати ще щось, окрім болю. Я була шокована, коли почала помічати довкола себе різні кольори. Так, звичайні кольори, запахи, дуже прості речі. Звісно, це все було поруч зі мною постійно, але тяжка депресія унеможливлювала фокус іще на чомусь, окрім скорботи, відчуття травми, болю. Тож якщо цю статтю читають ветерани війни, люди, які мають досвід полону чи досвід довготривалого болю, що зводить з розуму, я даю вам такий собі знак. Я прошу вас потурбуватися нарешті про себе, а не про інших. Ви достойні відчувати радість і не думати щодня про самогубство. Після того, що ви зробили для країни, ви заслуговуєте як ніхто на полегшення, радість та відчуття фізичного наповнення світлом. Ви рятували інших, тепер настав час рятувати себе.

А тим, хто не має бойового досвіду, але читає цю статтю, я скажу таке: ветерани війни не повинні почуватися чужими та покинутими у власній державі. І це ваша пряма робота, це ваш обов’язок стати підтримкою для тих, хто пожертвував своїм життям і часом для персонально вашої свободи. Кожен захисник і захисниця вже заплатили найвищу ціну за вашу особисту волю, за те невидиме, що точно є у вашому житті прямо зараз. Тому ваша задача — не стигматизувати, а допомогти, не цькувати, а дати шанс, не користуватися тим, що зникла конкуренція, бо хтось пішов на війну, а дати шанс проявити голос іншому, навіть якщо він не поруч. Інакше навіщо ми взагалі воюємо? Не тільки за землю, а за людяність тилу. За розуміння, що тобі ще є куди повертатися. Тож станьте опорою для тих, хто віддав заради вас все.

За кілька годин після виписки я вже була в студії в Ірен. 

Я готувалася до цього моменту майже пів року, абсолютно не вірячи, що саме мені випала честь вперше в історії представити Україну на поетичному слемі. Я нервувала, сумнівалась у собі, але ось він. Ось цей омріяний момент, він настає зараз, у цю мить, у цю секунду. І я виходжу на сцену.

Наші оцінки: 9.4, 9.4, 9.9, 9.7, 10

Я не раділа, я тріумфувала! 

«Коні» — це мій вірш зі збірки «Тюремна Пісня», яка вийшла у видавництві «Люта Справа». Це така собі алегорія митця, який біжить і живе тільки тому, що є глядач, який робить на нього ставку.

«Увесь мій сенс — порядковий номер повище тримати в таблиці, бігти і думати: хто там сидить за стіною світла, ставить на мене і змушує знову бігти».

Кожної миті на сцені я думала не про текст, а про відповідальність, яку мені делегував народ України. Адже саме ви, любі мої читачі, відгукнулись у цей тяжкий час і допомогли (разом з Одним Анонімним Благодійником, якому хочу висловити окрему щиру подяку!) зібрати кошти на квитки. На превеликий жаль, через закриття Трампом організації USAID участь усіх учасників була під загрозою. Адже придбати квитки не було за що, саме це покривав USAID. 

Порядок наших виступів був рандомним, тому черга другого вірша настала дуже швидко. Другою я виконувала твір «Шаманка» — ігровий текст, який написала ще студенткою. Він мені наснився, а записала я його на одній з нудних університетських лекцій. Зважаючи на те, що вчилась я в КНУ імені Тараса Шевченка на спеціальності «Літературна творчість, теорія літератури і компаративістика» — це можна врахувати як цілу курсову роботу. Якщо не кандидатську. Наскільки я пригадую, найвищий рівень наших випускників — це Шевченківська премія. Але для мене, фіналістки цієї премії, цей етап вже малоцікавий. Треба щось вище, краще, сильніше, сучасніше. Треба щось, що задає тон і стиль для інших, треба щось, що формує школу.

Наші оцінки: 9.8, 9.8, 9.8, 9.9, 9.9

Забудьте слово «тріумф», це було за відчуттями щось схоже на штурм москви — абсолютно космічні вайби! Сумарну кількість ми порахували з Анею із літагенції ОВО одразу: 97,6. Я була переконана, що іду далі. 

Після виступу настало довгоочікуване полегшення. Майже половина нашого Олімпійського марафону позаду. Попереду — півфінал! 

Втім, моя радість тривала недовго.  

Попри те, що я готувалася майже пів року і долала труднощі, попри те, що я була впевнена у своєму виступі, попередні результати прозвучали як вирок:

Україна не проходить далі…

Нас не було серед переможців. Моє серце каменем спало у гарячу мексиканську землю. Усю ніч я проплакала одна в номері.

(продовження обов’язково читайте у статті 4)

---

Впродовж подорожі ми підсилюємо збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону Госпітальєри, на нову базу дислокації. 25 квітня російські війська знищили нашу триповерхову базу у Павлограді, з усім майном та евакуаційною технікою в ній. Знищили наш мікромузей, де були в тому числі артефакти і моєї бойової слави. Це удар під дих, а потім ножем по хребту, але ми тримаємося. Ось лінк на її монобанку — і я буду вдячна за допомогу.

---

Читайте також: Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 4