Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 4

31 травня

Ви б бачили, що відбувалося в ночі у нашому робочому чаті. Я майже годину просила вибачення за те, що вибула зі змагання так швидко. Навіть не знаю, що подумали наші партнери, які підтримували мене всю поїздку.

Всю ніч я тільки й думала над тим, що скажу вам вранці. Не пішла на святкування, настільки сильно занепала духом. Просто випила ліки та лягла спати. Ми чекали розбивку по балах увечері першого дня, але не дочекавшися, я просто вирішила заснути та набратися сил. Адже джетлег все ще давався взнаки. Або ж загальна втома від війни чи такої довгої мандрівки, не знаю точно.

Вранці я вирішила дати собі ще трохи відпочити. Тут я згадала, що означає це слово — «відпочинок». В перший день мене спитали чи взяла я з собою купальник, тому що тут в кожному готелі є басейн. Більшість учасників підготувалися до вакацій і взяли із собою речі для відпочинку. Крім мене. Я зовсім забула, що кудись можна їхати «відпочивати». Майже кожна моя поїздка за минулі три роки була по роботі, окрім, можливо, програми для відновлення медиків Repower. 

Взяти із собою ноутбук, блокнот, видруковані матеріали для зборів, піни та шеврони для донатерів — це обов’язковий список. А от щось для відпочинку… дивина. Я й забула, що людина так може. Від цього слова я відчула іще більшу втому. Не таку, яку відчуваєш тут і зараз, після проробленої роботи, а яку відчуваєш, живучи тяжку версію цього життя. Втому у самому центрі хребта.

Згадала пораду своєї психологині. Вона говорила, що постраждати я зможу коли завгодно. А от якщо випадає можливість зарядитися хорошими емоціями, то краще не пропускати такий шанс, бо він доволі рідкісний. Унікальна тепер розкіш — нормальні миті людського життя.

Тому ми пішли в найближчий супермаркет, обміняли песо і я придбала собі купальник у дитячому відділі. Знайшла єдиний темний, без яскравих квіткових патернів та блискіток. 

І от в момент, коли в Україні вже наставала північ, а у нас ще сонце було в зеніті, почався перерахунок голосів. Ох і важко це далося моїй голові, задурманеній довгоочікуваним, розслабленням і коктейлем. Краще б я нічого не бачила, друзі, адже розрив у 0,4 бала дуже різнув по серцю. Я так старалася, так тяжко і довго працювала над номером, щоб продути авторам, які пишуть іспанською. Пригадуєте, я ще в першій статті говорила, що мені випала найважча роль — конкурувати з тими, хто говорить рідною мовою глядачів? Кожен такий конкурс показує: завжди вищі бали у тих, хто говорить рідною мовою глядача і грає на своєму полі. Це як спорт. Ось це і зіграло у нашому випадку вирішальну партію. Втім, на горизонті замайорів неймовірний шанс. І ми з дівчатами вхопилися за нього, мов за соломинку.

Я не могла обговорювати свої бали з журі, це поза правилами та не могла апелювати до перерахунку як авторка. Це могла зробити лише моя менеджерка Анна з літературної агенції ОVО. Але вона була увесь день зайнята на книжковому фестивалі в Києві — і якраз прямувала додому із повністю розрядженим телефоном.

Через перерахунок у фінал проходить перша країна. Потім — друга додається через помилку у перерахунку. Потім — третя!!! Я ледь не з’їхала з глузду, хвилини тягнулись як роки. Я так не хотіла підводити вас! Я так повірила щиро у цей шанс!

Я заледве дочекалася, поки Анна зарядить телефон і дасть відповідь. Щойно я почула її впевнений голос на тому кінці планети, я відчула полегшення. І велику віру в те, що все буде добре. Адже треба було бачити, як ОVО відстоюють своїх авторів. Це неймовірна літературна організація, я щиро пишаюся цією співпрацею! І неймовірно рекомендую слідкувати за ними та їхніми проєктами. Без них цієї можливості не було б взагалі. 

Здається, в мене почалася від очікування і хвилювання панічна атака. Психологічно тяжким моментом стали поліційні гелікоптери, які постійно літали над нами, контролюючи прикордонну зону. Цей нетиповий і незвичний уже звук зводив з розуму і нагадував про смерть. Я розплакалася від суміші емоцій і тягаря відповідальності перед вами.

І от Анна на зв’язку. Починається обговорення щодо мене і моєї участі. Особливо гнітючим стало розуміння, що за загальним рейтингом я б мала пройти, адже мала вищі бали, ніж троє інших учасників, які вже пройшли у півфінал.

Літагенція OVO стала на мій захист і подала апеляцію до журі. І хоча змінити правила «тут і зараз» не вдалося, я все одно змогла виступити поза конкурсом. Прочитати свою програму без оцінювання і без проходження в наступний раунд. 

Зважаючи на нашу місію і загалом на те, що шлях до Хуареса я долала більш ніж три доби, а ще пів року готувалася до цього, рішення було прийняте на мою користь. Варто зазначити, що місія Світового етапу слему — долати стигми та перешкоди, а також приймати рішення на користь авторів, щоб вони проявили свої голоси. І тому тут немає відчуття конкуренції. Ти ніби у дивній школі поетики, без злоби та заздрощів, де кожен демонструє найкраще, а глядач просто обирає щось в цю мить ближче собі. Щоб світ змінювався — не весь, а хоча б тут і зараз. 

 Це рішення для мене цінніше за будь-які оцінки!

Я приїхала сюди не для конкуренції, а для того, щоб засвідчити своїм словом наш з вами біль, щоб розповісти та вшанувати своїх полеглих друзів, своїх загиблих читачів, несправедливі страждання своєї землі. Тому що це моя щира скорбота, моє власне горе, про яке я хочу кричати на увесь світ. Знаєте, це відчуття, коли все розривається всередині та хочеться, щоб знав кожен і кожна.

І я отримала шанс прокричати про це на увесь світ.

Через те, що мої середні «непрохідні» бали були суттєво вищими, ніж у 5 учасників півфіналу (дивно, чи не правда?), організатори пообіцяли обговорити цю ситуацію на наступному засіданні, щоб система стала справедливішою. 

Для нас з командою головне, що культурна місія виконана. Звітую перед вами щиро за кожну мить довіри. Ми змогли представити Україну на масштабній міжнародній події та розповісти про те, що відбувається в нашій країні. Це – найважливіше!

А щодо «Повітряної тривоги» в мене є цікава історія. Вже вдруге я читаю цей вірш на міжнародній сцені. І вже вдруге саме в цю мить росіяни обстрілюють саме мій мікрорайон. Напевно, це «найкращий» козир, який вони могли дати мені в руки. Бо коли мене питають про війну, а це буває завжди після виконання цього вірша, я просто показую мапу тривог і показую, де я живу.

Щоразу, вже вдруге. Ніби це знак.

Але ні, це не знак.

Ні, я не припиню читати світові про війну.

Я буду ще більше читати свої вірші іншим, щоб весь світ відчував, розумів серцем, підтримував нас, вболівав за нас, оприявлював бажання допомогти нам захиститись і перемогти, щоб ми не загинули. 

Адже ніхто не хоче, щоб гинули хороші герої, правда?

А ви не просто хороші. Ви найкращі з усіх.

І саме про це світло мої вірші, а не про жахливу чорноту війни.

---

Впродовж подорожі ми підсилюємо збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону Госпітальєри, на нову базу дислокації. 25 квітня російські війська знищили нашу триповерхову базу у Павлограді, з усім майном та евакуаційною технікою в ній. Знищили наш мікромузей, де були в тому числі артефакти і моєї бойової слави. Це удар під дих, а потім ножем по хребту, але ми тримаємося. Ось лінк на її монобанку — і я буду вдячна за допомогу.

---

Читайте також: Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 5