Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 5

Впродовж подорожі ми підсилюємо збір Яни Зінкевич, очільниці Добровольчого медичного батальйону Госпітальєри, на нову базу дислокації. 25 квітня російські війська знищили нашу триповерхову базу у Павлограді, з усім майном та евакуаційною технікою в ній. Знищили наш мікромузей, де були в тому числі артефакти та моєї бойової слави. Це удар під дих, а потім ножем по хребту, але ми тримаємося. Ось лінк на її монобанку — і я буду вдячна за допомогу.

Цей текст п’ятий і завершальний. Я почала думати про нього у ту мить, коли вийшла на сцену забрати свою нагороду — медаль учасниці Світового чемпіонату зі слему, який відбувся у місті Сьюдад-Хуарес, в Мексиці. За 10 тисяч кілометрів від мого дому. За 10 тисяч кілометрів від війни, що визначила моє життя і долю цілої Європи.

Щоб дістатися сюди, я пройшла в десятку кращих поетів-слемерів Європи та отримала Приз журі. А щоб написати вірші, які я читала у ці дні фестивалю Фронтера світові, мені довелось опинитися в епіцентрі легендарних подій моєї країни, відпрацювати парамедикинею сім років у Госпітальєрах, відчути на своїх руках кров героїв, бачити смерть найкращих, бачити зраду тих, за чиє звичайне життя заплатив своєю молодістю і своїми друзями, пережити пекло і створити систему, яка врятувала вже понад 12 тисяч людей у цій війні.

Я тримаю цю невеличку символічну нагороду у своїй руці та не вірю, що це все. Наша подорож завершена. Далі — новий етап, нова висота, нові горизонти для того, аби розповідати далі історію моєї держави у віршах. 

Мене звуть Олена Герасим’юк, мій позивний Гера, і я цілих 5 днів була із вами як письменниця, а не як парамедикиня. Як авторка віршів, що складаються зі слів, а не як авторка концепції борту для порятунку поранених. У цей важкий для усіх нас час бути собою і займатися тим, що ти справді любиш — це неабияка розкіш. І я розумію це.

Я вийшла на сцену і вперше за довгий час розплакалася від відчуття щастя. Я не змогла стримати емоції, не захотіла, коли думала про те, який шалений шлях було подолано — від жахів війни до цієї розкішної сцени, на якій зібралося сорок кращих голосів із різних країн цієї строкатої планети. Сорок найцікавіших, найнесподіваніших, найактуальніших авторів, хто приїхав сюди не задля конкуренції та місць, а щоб оспівувати свою традицію. Щоб переймати досвід інших. Щоб показати, наскільки високо можна злетіти над собою, маючи в арсеналі тільки ручку і папір. Щоб показати приклад роботи над собою, над своїми текстами, сенсами та виступами.

Я так пишаюся усіма нами. Які ми сильні, які ми незламні, як ми можемо долати всі перешкоди для того, щоб робити правильні та життєствердні речі, навіть через контекст війни та геноциду. Найгіршого, що може статись із нацією.

Остання ніч у Хуаресі. Остання ніч у місті, яке не надто славиться позитивним контекстом. Чесно кажучи, на початку шляху я сумнівалась у своєму виборі, хвилювалася, чи вийде з того щось путнє. Але зараз розумію — кожна деталь мала значення. І тоді я сказала таку фразу: в красивому і доступному місті Європи кожен дурень може з легкістю виступити, а ти спробуй завоювати сцену в такому харАктерному місті, як Сьюдад-Хуарес. 

І зараз, ідучи востаннє вулицями у місті, яке повниться сиренами швидких і поліції, в місті, в якому навіть я боялася самостійно піти в супермаркет, яке сковувало мене і тисло на мене своїми упередженнями, я дивлюся на ці пейзажі — гори, вогні Техасу, електричні зірки десь далеко на полонинах мексиканщини та розумію, що у цьому скутому місті переді мною раптово відкрився увесь світ. Вся планета стала видимою, мов на долоні, і зрозумілою, ніби книга.

Остання ніч у Хуаресі. Інше небо наді мною, інша земля під ногами. Інший спосіб заявити про себе і свою історію.

Але я не ішла сама цим шляхом. Перемога одного на такому рівні — це завжди робота цілої команди. І я хочу згадати тих, хто був зі мною постійно у ці місяці підготовки перед Чемпіонатом.

Я шалено вдячна медіа Лірум і Характер, які щиро відгукнулися на моє прохання підсилити мій голос і допомогти розповісти вам про цю подію. Щоб і ви, дорогі читачі-автори, змогли побачити цей шлях, слідкувати за ним і розуміти шлях, яким також можна рухатися далі. Я рада, що змогла показати вам поезію не кабінетного формату, що читається під носа з листка, а вогонь перфомансу, який доступний кожному, хто хоче писати професійно.

Я хочу подякувати Літературній агенції ОVО, а особливо моїй менеджерці Анні Ткач і очільниці Вікторії Матюші — за довіру, щоденну підтримку, розв’язання важливих питань і найголовнішу апеляцію у моєму житті, яка перевернула цю історію і додала у неї світла надії.

Я щиро вдячна Культурним Силам за постійну підтримку — від офіційних запитів до інформаційної роботи. Побратимство для мене дуже важливе, тому я щиро вдячна і хочу підкреслити їхній вклад у мою подорож. 

Я хочу подякувати Міністерству Зовнішніх Справ та Посольству України в Мексиці за підтримку, документальний супровід та допомогу з організацією подій у Мехіко Сіті. Напевно, це один із найтепліших моментів, коли державне сприяння повністю суголосне із місією митця. Я ніколи не зможу бути достатньо вдячною! 

А особлива вдячність — кожному читачеві, який відгукнувся на мій пост і допоміг придбати квитки, а також Одному Анонімному Благодійнику, який закрив фінальну суму квитків. Без цієї допомоги я б не змогла здійснити переліт і виконати те, що ви делегували на мене. 

А також щира вдячність неймовірно великій команді організаторів Світового чемпіонату з поетичного слему та місцевих осередків, перекладачів, волонтерів, техніків та просто небайдужих, які прийняли нас тут, переклали вірші на три мови та дали можливість непросто показати перфоманс, а відкрити глибинну суть своїм читачам. Це надзвичайно цінно. Без цієї суті не було сенсу рухатися далі і їхати сюди. Це надзвичайно потужний пласт роботи, який лягає в основу нашої творчості.

І обов’язково я хочу подякувати своїм колегам. Не конкурентам, а саме колегам і друзям-поетам, з якими пощастило виступити на одній сцені. Я почувалась ученицею, дивлячися на виступ кожного і кожної. Це дивно звучить, але кожен дав мені свій урок, за який я безмежно вдячна. Я відчуваю, що стала кращою, перейнявши досвід. Я дивилася на моменти, які вони показували нам, і думала, як можу покращити свої власні виступи. Як можу перейняти цей важливий творчий досвід. Як можу стати кращою авторкою після усього, що побачила тут.

Ми можемо знати, що таке світло, тільки коли спробували пожити у темряві. Ми можемо знати, що таке висота, тільки коли побували під землею і знаємо, як вона сковує. Ми можемо впізнавати справжнє тільки тоді, коли вже знудилися від фальші та пафосу. 

Сьюдад-Хуарес все ще не відпускає мене. Як і ця історія — тримає, ніби дорослий тримає дитину за руку. Я дописую ці рядки в аеропорту за містом, а за вікном блищить громовиця і ллє бурхливий дощ. Через це наш літак постійно переносять і подорож відтягується.

Але я відчуваю вдячність. І мене переповнює гордість за те, що наша культура змогла говорити до світу моїми словами.

Мене переповнює вдячність за те, що ви делегували мені розповісти про наш біль так, як я вмію і можу. І немає вищої похвали для поета, ніж довіра його читачів. На наших рекламних матеріалах біля імені кожного поета було лого його слемерської організації. Біля мене була іконка карти України. І це надзвичайно символічний момент, адже я щиро вважаю, що ми зробили це разом з вами в єдиній і найкращій колаборації, мої любі читачі. 

Не губіть мене, будь ласка, підписуйтеся на мій фейсбук, інстаграм чи інші соціальні мережі. Адже цей шлях тільки починається і я буду рада стати корисною для вашого пізнання. 

Прощавай, Сьюдад-Хуаресе!

Жахаюче місто з кримінальних хронік, яке несподівано подарувало мені голос свободи, що звучить впевнено на усю планету. 

Дякую кожному з вас за підтримку у цьому шаленому змаганні! Дякую за вашу віру! І спасибі, що лишаєтеся зі мною до кінця.

Далі обов’язково буде!

---

Читайте також: «Цифра втрат сприймається будь-якою мовою світу»: розмова з засновниками проєкту «Недописані» Євгеном Ліром та Оленою Герасим’юк