Ось яким ми запам’ятаємо Faine Misto 2025

Файне Місто — місце традиційного «корпоративу» команди Лірум і щорічний привід нам всім зібратися разом поза Києвом. Нас в команді шестеро, і виявилося, що це шість абсолютно різних вражень від фестивалю. В цьому матеріалі кожен/кожна з команди Лірум розповідає про те, що його/її вразило у цьогорічному Faine Misto найбільше.

Олексій Бондаренко

Про безпосередньо фест я розписав у своєму репортажі. Але велике враження на мене справило ставлення до преси. У фестивалів та подій воно буває дуже різне. Десь журналістам дають більше можливостей, десь преса не має навіть власної пресзони.

«Файне» ставиться до преси ДУЖЕ ДОБРЕ. У нього є чат координації, вони допомагають з проїздом і поселенням. Роблять додаткові зустрічі, посвяти, знайомляться з усіма. Організовують пресконференції, команді комунікаційників завжди можна подзвонити, якщо є якісь питання й проблеми. І вони дійсно допомагають їх вирішити. Суто як журналісту, це дуже приємно. У нас є навіть внутрішній мем, що Файне місто — це щорічний корпоратив Лірум, бо це єдина подія (окрім Підсумкового Зорепаду Релізів) де вся команда збирається в одному місці.

Такий підхід сприяє нетворкінгу. Зокрема, це призвело до афтерпаті першого дня в готелі (імпровізованого), яке було абсолютно легендарним. Але от про це вже не можна розповідати :)

Лєра Зданевич

Нас з командою вражали цьогоріч на Файному схожі речі — класні виступи, загальнофестивальні явища і забуті після потужного афтеру кросівки. Але я така людина, що мені треба ходити й досліджувати всю територію фестивалю, яка була дуже насичена активностями. Зокрема, окрім основних сцен — Main, Dark i Light, були ще Underground, Reggae та Амфітеатр, де панувала своя атмосфера.

І на Underground Stage я доволі часто заходила. Виступи починалися з 12-ї й тривали до 6-ї, коли основні сцени тільки починали набирати обертів. Для артистів грати зранку на фестивалі — така собі вигадка, але на Файному це працювало непогано. Я зайшла туди вперше в пʼятницю десь о 12:30, і там було на диво доволі багато людей, які не лише зайшли в прохолодну (до перших слемів) підвальну сцену, а й активно двіжували та підспівували гурту. Справді вражає. Тому кожен фестивальний ранок у сторізах Лірума починався саме з цієї сцени.

Багато виступів я пропустила через накладки у розкладі, але щодня там були артисти, яких цікаво було почути наживо. Наприклад, туди-сюди і смерть, Сонячні котики, The Artistic Rats чи Sextur.

Звісно, звук доволі часто залишав бажати кращого, але і я вже давно не ходжу на концерти без вушних затичок (і вам раджу теж).

Круто, що фестиваль дає можливість нішевим та молодим гуртам дуже різних жанрів знаходити нову аудиторію, і виступати наступні рази вже на основних сценах (часом на доволі високих слотах). В це складно повірити зараз, але Уляна Дель Рей ще два роки тому грали саме на Underground Stage. Там же виступали Корба й Апатія, які цьогоріч запалювали Light Stage, і Vøvk та Blind8, які цьогоріч на Dark Stage.

Щира порада — починати наступного року фестиваль саме з Underground Stage. Як мінімум, послухаєте музику в прохолоді і зможете потім казати: «о, а я був на їхньому виступі ще коли вони не були популярні».

Марічка Мак(с)имець

З 13 виступів, на які вдалося піти, розкажу вам про O.Torvald. Льоша у своєму звіті писав, що їхній сет на Файному був забитий хітами — і можливо, це правда, а можливо, дає знаки моя «оторвальдівська» фаза, яку я мала у 2017 році. Але переважну більшість треків я знала і підспівувала. Весь виступ пройшов у форматі: «Ну от, після цієї пісні піду посиджу, відпочину… А ні, я її знаю! Встаємо!»

Особливо в пам’яті відкладеться той один куплет «Не вона», під час якого я згадувала 15-річну себе — ту, що мріяла колись співати цю пісню в унісон з Женею Галичем. І навіть не дозволяла собі думати, що колись буде на фестивалі в ролі медіа з пафосним бейджиком і братиме інтерв’ю в того ж Галича за кулісами (це було минулого року, але дивіться, як гарно вписується в історію!).

Тому так, O.Torvald подарував мені мій «я це зробила!»-момент. І куди б мене далі не завело життя, 15-річна Марічка мною б пишалася — а це вже чимало.

І ще не можу не згадати, що вони зіграли «Дощ», яку я з особистих причин чекала найбільше (цю історію не розкажу — це все-таки враження від фесту, а не сповідь).

Настя Денеж

Сильних і яскравих вражень за 3 дні файного — безліч. Але відмітити хочеться саме гурт The Unsleeping. Починаючи від їхньої пресконференції, на якій гітарист Назар пригостив журналістку тортом за її запитання, а фронтмен Жека назвав гітариста Івана «пісюном», коли відповідав на моє запитання. І закінчуючи їхнім потужним виступом на Main Stage.

Скажу відверто, більшість виступів цієї сцени мені довелося саме слухати, а не дивитися. Я чекала «Недопитий холодний чай», а Влад з Tember Blanche був впевнений, що вони її не будуть грати, адже це не зовсім фестивальна історія. Треба було закладатися на гроші, адже вони її таки виконали! І цього разу навіть змогла відірватися від пуфа та кричала: «Слава богу! І тобі, і усім великим рибам, що гуляють на дні мого серця!».

Та хвилина з чимось стала для мене найяскравішим моментом усього фесту.

Оля Закревська

2006 рік, Київ. Я йду на свій перший музичний фестиваль, Рок Січ. Ці два травневі дні змінять моє життя назавжди, але я ще про це не знаю — я поки просто блукаю між сценами, зустрічаю знайомих, чекаю на виступи відомих мені гуртів і відкриваю для себе нових артистів. В один з таких слотів потрапляю на АННА — просто прийшли завчасно послухати ТОЛ, а там вони.

2025 рік, Львів. Я знімаю свій приблизно сотий фестиваль, Файне Місто. Так само блукаю між сценами, але вже з камерою, бейджами пресдоступу. Так само зустрічаю знайомих, але ще мене впізнають дуже багато незнайомців, бо я понад 15 років знімаю їхні улюблені концерти. І одним зі слотів запланований гурт АННА. Я спробувала згадати, скільки разів я була на них наживо за ці 19 років, і це лише одиниці. А фотографую їх взагалі ледь не вперше, не тому, що лінива, а тому, що існування гурту то припинялося, то разово відновлювалося.

І ось вони нарешті прямо переді мною, і перед моєю камерою. Віктор Новосьолов має такі ж божевільні очі, як і 19 років тому.

А ще з якоюсь новою силою закликає взяти ніж і відрізати ілюзію про те, що все нормально зі мною. І, звісно ж, співає про тих самих Ангелів, бо в перший день весни треба забути про все і тікати в небо — колись це були найпопулярніші пости в соцмережах на 1 березня. Я тисячу років знала, що так буде, так сталось і я тепер вже інша — якщо порівнювати відчуття споглядання наживо знову тої самої АННА, то тільки з кулею, яка розбила серце і пробила груди. Дякую, що повернулися. Дякую за виступ у футболці Free Azovstal Defenders. Хочу тепер на сольник.

Яна Ільків

Культура пам’ятання в Україні ще тільки формується — і це процес, у якому важливо мати чутливість одне до одного. Потрібно створювати меморіальні простори різних форматів і говорити між собою, не без емпатії, звісно.

Файне Місто стало містком між довоєнним життям і життям у війні.

Окрім загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00 ранку, яку я вважаю найпростішим способом вшанування пам’яті, благодійних ініціатив і точок Азову, з’явився ще один особливий вимір — з думкою про загиблих і з турботою про тих, хто переживає втрату.

Уперше меморіальний куточок, присвячений загиблим членам команди фестивалю, зʼявився торік. Цього року додали ще два нові формати.

• Простір Памʼяті — місце, де людина могла побути з собою: згадати загиблих чи тих, хто воює, поплакати, помовчати, сказати щось важливе. Оператор лише вмикав запис і залишав простір. За бажанням, відвідувач міг отримати своє відео.
• Відеокнига Памʼяті — слайд-шоу з фотографіями загиблих захисників, волонтерів і цивільних, яке транслювали на екрані біля Музею. Усі охочі могли подати фото чи спогади про близьких до початку фесту.

А в останній фестивальний день, після виступу хедлайнера, цей відеоряд зʼявився на головній сцені. Сотні людей зупинилися, щоб заспівати гімн України, приземлитися і вкотре нагадати собі, яка ціна того, що ми досі ходимо територією вільних людей.

Дякую за це.

---

Читайте також: День бабака, в який хочеться повертатися. Як Faine Misto 2025 закріпило статус найфестивальнішого фесту країни