«Я не бачу, заради чого ми мусимо йти на компроміси», — Дана Заюшкіна про новий альбом Vivienne Mort

Гурт Vivienne Mort доволі швидко вибрався із статусу «молодого та перспективного». Наразі у квартету тисячні зали в Україні (принаймні, в Києві), гастролі по Польщі та хедлайнерські сети по великих українських фестивалях. До того ж, гурт підписався на лейбл Ігоря Тарнопольского Enjoy Records, де сусідить з Jamala, The Maneken, Pur:Pur тощо.

Кожна зустріч із солісткою гурту, Даною Заюшкіною, — це суцільна несподіванка. Ти ніколи не знаєш як саме піде розмова, наскільки глибокі теми ви чіплятимете і хто вестиме бесіду. Минулого разу я зустрічався з Даною минулого року в розпалі туру на підтримку альбому «Filin». Цього разу ми зустрілися невдовзі після виходу п’ятого міні-альбому гурту «Rósa», про який, здебільшого, й поговорили.

IMG_7782

— Чому знову міні-альбом? Чому не повноцінний лонгплей?

— Уявімо, що альбом – це пазл із одним зображенням, ми склали його зі шматочків і більше не лишилося. І тому не дуже розумно брати якийсь шматочок і намагатися прилаштувати його збоку.

В нього нічого більше додати не можна. Кожне слово є добре зваженим. Через певні правила і хронометраж він вважається міні-альбомом – нічого не маю проти. Але називати альбом повноцінним або неповноцінним через його довжину я б не стала.

— Чому альбом виходив доволі довго і, власне, про що він?

— Всі пісні написані в різний час, але врешті-решт стали в один ряд, і вийшов альбом про людино-бога. Про нього хотілося б говорити всіма можливими, найкращими засобами, які в нас є. Цей альбом був складний, особливо за аранжуванням. Я розписувала хорові партитури і сама наспівувала всі голоси, окрім басових — їх взяв на себе мій Сашко (прим. — піаніст Vivienne Mort). Наша основа – це клавішні, і в альбомі «Rósa» їх дуже багато, всіх можливих видів. Орган з Миколаївського костелу, Хаммонд з костелу Дмитра Шурова, Родес зі студії «Липки Звукозапис» і менш видатний, але прекрасний рояль з будинку дитячої творчості.

Щодо текстів — я не хочу пояснювати тексти. Так не розвивається уява, люди не думають, не шукають, не дивуються. Коли Святослав Вакарчук написав, що в нього мурашки від нашої пісні, я помітила, що багато людей теж почали писати, що в них мурашки. Розумієш, навіть образ вони беруть в того, кому довіряють. Це просто чудово, але раптом в них були не мурашки, а метелики?

— І все ж таки, не пояснюючи тексти, як би ти описала вашу нову роботу?

— Основним тегом для мене є слово «посланець». Посланець – це людина, яка здатна перекласти слова вічної істини на мову, актуальну для сучасних людей. Він і чудо, і не чудо. Тобто, називаючи Будду богом або Христа богом, ми починаємо жити дрібними речами. Ніби як вони займалися вічними істинами, все це дуже мило, а ми від них окремо, дивимося як на щось далеке і казкове. Але, коли ми розуміємо, що це люди, які просто переклали для нас слова істини, і усвідомлюємо, що і ми є богоподібними, то починаємо слухати з наміром практикувати дещо з почутого від них. І якщо ми теж боги, тоді ми беремо на себе більше відповідальності. Бог не може чинити погано. Або може? Так або інакше, він сам вирішує — вбити чи дати вбити себе, набрехати чи насмілитися відповісти чесно. Я більше не перекладаю відповідальність на когось іншого.

Отже, я не молюся Христу і не пропоную Крішні свій обід, але я їх вивчаю і цікавлюся ними. А молитися, мені здається, треба собі. І чути свої молитви.

— Ти би могла назвати себе атеїсткою?

— Не думаю, бо я дуже релігійна людина. Просто не воцерковлена. Релігія – вона ж не в ритуалах, не в церквах і не в мечетях. Релігія – це дощ, який іде, і ти його любиш, це коли біжить собака, і ти її любиш. Ти закоханий в природу, людей, тварин. Для мене це – Бог. Мені здається, що коли ти просто виконуєш ритуали, які повторюються, то навпаки йдеш від нього далі. А люди і далі почуваються чужими одне до одного.

— А що, всі свої?

— Не те, щоб свої. Вони все рівно, що я. І увесь світ – це мій дім. Нещодавно я їздила в Індію, і в мене було відчуття, що я просто опинилася в іншій кімнаті свого дому.

— До речі, навіщо ти їздила до Індії?

— Мене туди покликали писати саундтреки до боллівудського артхаусу. Його знімала українська режисерка Дарина Гай. Тексти були українською, а музика —індійська. А одна з пісень — типове «вівьєнморт». Вона називається «Досвід». Цей індійський досвід мені багато чого дав.

В моїй команді були самі лише індуси, талановиті музиканти зі специфічною індійською англійською. «Cool» вони вимовляють як «куль». Окрім цього, було дуже багато нових англійських термінів, які потрібно знати під час запису. По-друге, я вигадувала музику одразу на студії.

Все відбувалось так: я вигадую, аранжирую, вчу хлопців і ми одразу записуємо. До цього додати переклад, старання адекватно оцінити зроблене. А ще вони постійно перепитують, чи все нормально: «Дана? Дана?», бо я головний каган, і гасають туди-сюди.

Але, що важливо розповісти — я жодного разу не бачила, щоб хтось злився чи гарчав. В Індії всі дуже спокійні, витримані, делікатні та істинно інтелігентні.

— Скільки музики ви написали в результаті?

— Шість треків. Одну з пісень я привезла з дому. А останню взагалі переклали на хінді, так нам захотілося.

— А ви не думали спробувати діяти за тією ж схемою з Vivienne Mort?

— Перекладати на хінді? До речі, було б цікаво так пожити на студії і так записати альбом. Але тут був каталізатор: треба, і все. А у Vivienne Mort я вільний художник. Нікуди не поспішаю і все роблю по мірі того, як воно з’являється. Ніколи такого не було, щоб: «Потрібно записати пісню!» або «Час випускати альбом!». Ми працюємо з лейблом Enjoy Records, там є певні правила, але вони до нас ставляться з розумінням.

— Також ви в Індії знімали кліп?

— Так, на пісню «Пташечка». Його також знімала Дарина.

Але зйомки – це було божевілля. Я два дні ходила боса по Бомбею, повступала у всі калюжі. Привіт всім, хто вмовляв мене зробити щеплення перед поїздкою, (а я так і не зробила, і нічого). Окрім основних героїв кліпу, ми ще залучали людей просто з вулиці. В Бомбеї знаходиться Боллівуд, тому, коли люди бачать камеру, вони одразу підбігають і будь-яким чином хочуть потрапити в кіно.

IMG_7809

— Після того як ви випустили цей альбом, в коментарях писали, що ви почали йти на компроміси, шукати легше, можливо, більш попсове звучання. Ти це відчуваєш?

— Я не бачу, заради чого ми мусимо йти на компроміси. Все і так добре. Знайти себе, зрозуміти і втримати, доторкнутися до свого центру і так доволі важко. Маленькі компроміси, один за одним, і можна почати потрошку прощатися зі своєю музикою.

— Але ж зали стають більшими. Ти не сумуєш за часами, коли ви грали у маленьких клубах?

— Не сумую. Це завжди легко організувати, якщо захочеться. А до великих залів ми прийшли завдяки вірному служінню музиці, без грошей і зв’язків. Тепер ми вчимося приймати більше гостей, так, щоб кожен з них відчував нашу увагу і турботу.

— Про що, взагалі, ти би хотіла говорити під час інтерв’ю?

— Ви це називаєте «філософія». Мені б хотілося відповідати на питання, які дійсно цікавлять людей.

— А що, по-твоєму, цікавить людей?

— А будь-що. Аби це було правдою і розмова живою. Щоб список з питаннями став не потрібний.

— Мені здається, що так зазвичай і відбувається.

— Ні. Перед виходом альбому я навіть хотіла написати передмову, в якій йшлося б про те, що ось вийде альбом і журналісти та музичні критики дадуть йому оцінку, напишуть, що альбом програмний, артовий, складається з 7 композицій і це вже черговий міні-альбом.

Але якщо це не ваша професія і ви просто слухач, то я вас прошу такого не робити, а сприйняти це більше як нашу розмову. Попросити налаштуватися на цю хвилю і відключити оцінювальний апарат.

— Це дуже важко…

— Це всім дуже важко. Тому що коли ти відключаєш оцінювальний апарат, ти стаєш довірливим і беззахисним. І інші можуть цим скористатися. Можуть зайти на твою територію і побачити, що ти переживаєш, побачити твої страхи.

— Коли я слухав ваш альбом, я зрозумів, що мені дуже важко його слухати і робити щось паралельно, як я часто роблю.

— А для чого ж ти так робиш?

— Бо немає часу.

— Ти ж музичний критик, і в тебе нема часу послухати музику. Біда. Так же нічого не вийде. Жити треба тотально. Розкажу приклад. В мене людина займалася вокалом, і я його питала, чи він вдома сам займається. Він каже: «Я в душі співаю». Це не підходить! Він і не мився як слід, і вокалом не займався.

— А коли ти встигаєш слухати музику?

— Виділяю для неї простір.

— Тобто, ти спеціально виділяєш годину-дві на день на прослуховування музики?

— Це не означає, що я сиджу, дивлюся в стіну і слухаю музику. Але дуже рідко використовую її як фон, тільки якщо вона не створена для цього. Також я дуже багато часу проводжу в дорозі. А в дорозі одразу ж малюються якісь образи. От я їду і бачу – біжить собака. А в мене грає Dhaffer Youssef. І я вже бачу – це не собака біжить, а чиясь депресія біжить до нього, а він ще того не знає. Все починаєш бачити інакше. Працює фантазія, з’являється образне мислення.

— Останнє питання: чому «роза», якщо альбом про Бога?

— Тому що троянда, що на обкладинці — не проста. Її коріння знаходиться в небі, а пелюстки – на землі. І кожен пелюсток – це певна релігія чи ідеологія. Все, що ти знаєш: від айфона до індуїзма. Люди служать різним ідеям, не миряться, протидіють, воюють. Вони обманюють себе, не хочуть вірити або не знають, що всі пелюстки – це один бутон, а в бутоні одна стеблина. Ми і вони — одна кров. Ми всі — люди. Георгій Гурджиєв казав, що всі братовбивчі війни починаються тоді, коли планети стають певним чином. Це дуже красиво, але звучить так, ніби від нас нічого не залежить, що доля неминуча. А я боголюдина і роблю вибір не кривдити тебе. Хоча б тому, що так я скривджу себе. Про це і «Rósa».

Фото: Євгенія Люлько

Концерт-презентація нового альбому відбудеться в київському клубі ATLAS 24 квітня.

Квитки можна придбати тут

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.