Національний конкурс Одеського міжнародного кінофестивалю цьогоріч відкрив детективний трилер Тараса Дроня «Дім за склом». Це третя повнометражна робота режисера, світова прем’єра якої відбулася на Варшавському кінофестивалі.
Спеціально для Лірум кінокритик Ігор Кромф розповідає, що вийшло, а що ні у третій роботі Тараса Дроня. У рецензій є спойлер, тому якщо це заважатиме вам, може повернутися до читання після перегляду.
У своїй попередній роботі «Із зав’язаними очима» Тарас Дронь розмірковував про травми ПТСР та втрати близької людини на війні через жанр спортивної драми. В «Домі зі скла» режисер створює детективний трилер про інтернет-торгівлю синтетичними наркотиками.
В центрі сюжету успішна архітекторка Вікторія (Ірина Островська), яка веде розслідування зникнення своєї доньки-відмінниці (Дарина Федина) та її хлопця після вечірки на честь вступу в університет. Це розслідування Вікторія веде паралельно офіційному розслідуванню (куди залучений батько дівчини та колишній чоловік Вікторії, майор поліції, якого грає Олександр Башкіров), бо хлопець героїні Федини був наркоторговцем і саму дівчину теж хочуть приплести до наркоторгівлі. Вікторія налаштована не просто розслідувати справу, а й довести, що її доньку вплутали в якийсь кримінал, а сама вона янгол небесний, який просто так носить в рюкзаку трафаретки з рекламою продажу наркотиків в інтернеті.
Звісно, варто віддати належне режисерові, який уже другий фільм підряд намагається зняти жанрове кіно на актуальну суспільну тему. Українська нова хвиля була надто сконцентрована на драмах, що породило в українському кіно кризу жанрових фільмів: трилерів, детективів, спортивного кіно, горору чи бойовика. Інша проблема, що почасти (якщо не враховувати тему війни з Росією), українська нова хвиля часто поволі й важко рефлексує сучасні суспільні проблеми, надаючи перевагу «вічним конфліктам» у драматургії чи нескінченним рефлексіям про 1990-ті та українську провінцію.
Дронь же знімає жанрове кіно (спершу спортивну драму, а потім детективний трилер), в яких підіймає реально живі суспільні теми — спершу змішані єдиноборства (які давно стали популярним видом спорту й обросли субкультурою навколо), а тепер от про продаж синтетичних наркотиків через інтернет (мабуть, кожний бачив ці повідомлення написані на будинках). Також обидва його фільми створюють контекст міського простору в кіно. У «Із зав’язаними очима» Дронь фільмував рідний Львів, однак не у декораціях звичної для туриста площі Ринок та Замкової гори, а обшарпані львівські спальники, промзони та стоянки. У «Дім за склом» відтворюється Київ і його передмістя. Режисер знову не фіксується на знайомих туристичних локаціях, а створює більш буденний образ Києва. Цим фільм схожий з «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка.
Фільм однозначно має купу переваг починаючи від ідеально вивіреного звуку маестро Сергія Степанського до чудової операторської роботи Олександра Поздянка, який знімав фільм на стрічку. Однак з обома фільмами відбувається однакова прикра оказія — режисер не справляється з канонами жанру, за який береться і перетворює першопочатково класну ідею у телевізійну нудоту, яку показують у прайм-тайм п’ятниці, після випуску новин.
«Із зав’язаними очима» — складна історія пошуку себе після втрати коханого та суспільного тиску навколо. Втім головна героїня — бійчиня змішаних єдиноборств — розв’язала усі проблеми в традиційний для телевізійної мильної опери спосіб — знайшла чутливого і доброго чоловіка з корочкою, співробітника СБУ, який все вирішив.
У «Домі зі скла» та ж проблема. Явно опираючися на творчість метра детективного трилера Девіда Фінчера, Дронь починає створювати детектив про людину, що зникла. Всіляко намагається створити атмосферу напруги та загальної недовіри. Однак врешті-решт взагалі забуває за детектив. Очевидно, що після двох хвиль переосмислення нуару (у 1970-х та 1990-х) детектив — це більше не фільм про складний ланцюжок умовиводів, які приводять детектива до злочинця. Ми давно любимо детектив за те, що розслідування там фоном, а в центрі — людські переживання, екзистенції та соціальні проблеми, які призвели до злочину. Однак Дронь відверто забиває на обидві сторони фільму.
Якщо розглядати цей фільм, як детектив, то сюжетні дірки тут будуть сягати діаметрів у хронометраж фільму. Наприклад, чому ніхто не запитав у батька звідки він взяв труп доньки? Взагалі всім байдуже, що майор поліції вночі в полі розкопав труп доньки й приніс його в морг. Ба більше, глядачеві так до кінця фільму і не пояснюють за що, як та хто убив зниклих підлітків. Тобто по сюжету зрозуміло, що це була якась мутна схема з наркотиками, але нам мало пояснюють що то за схема і як убили людей.
Звісно Дронь вводить фінальну сцену затримання ймовірних убивць, але хто це зробив — загадковий Алладін чи його помічник, якого грає Віталій Гордієнко глядачеві не проговорюють. Наприкінці фільму до розслідування у глядача виникне більше питань, ніж відповідей.
Не краща ситуація і з тією іншою, умовно драматичною, складовою фільму. Адже зачіпаючи досить важливу тему того, як змодифікувалася наркоторгівля завдяки інтернету та те, що вона теж переродилася у своєрідну субкультуру «закладчиків», Дронь не пропрацьовує. Ба більше протягом всього фільму нічого про доньку та її хлопця ми не дізнаємося. Про минуле та сьогодення Вікторії — те, чому вона розлучена і гидує колишнім, що за складний в неї проєкт і чому вона у сварці з місцевим священником. Взагалі нічого про цих персонажів, їхні радощі, болі та турботи Дронь вирішує не розповідати.
При цьому акторська гра та діалоги у фільмі недалеко втекли від режисури. Ірина Островська намагається пів фільму бути схожою на Розамунд Пайк з «Загубленої» Фінчера. Решта акторів просто проговорює слова в кадрі, без особливої віддачі. Діалоги ж не те що далекі від «тарантінівських», вони просто місцями нелогічні й нагадують розмову NPC-персонажів у відеогрі.
Врешті-решт, «Дім за склом» стає дуже хаотичним фільмом з купою сюжетних дірок, шаблонними діалогами та не розкритими персонажами. Це особливо прикро, бо зараз потреба у жанровому кіно особливо гостро відчувається, адже українська нова хвиля явно потребує свіжого ковтка після десятиліття авторських дебютів для кінофестивалів категорії А. Тому кожна така невдача — це історія про захлинання українського кіно в його любові до авторського та фестивального і відсутність тієї самої якісної комунікації з масовим глядачем.
Оцінка критика: 6/10
Читайте також: Мундіаль, S.T.A.L.K.E.R., телешоу. Як «Епізоди» підсвічують важливу та неочевидну історію України
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: