Ігор Федорчак із Тернополя грав у кількох гуртах: Bloomerion та Etterion, писав тексти й музику, навчався та навчав інших. Маючи досвід строкової служби, восени 2023-го долучився до війська. Опанував саперську справу за кордоном. Навіть на фронті він писав музику.
Ігор загинув, рятуючи пораненого побратима, 25 січня 2024 року. Уламки від влучання дрона пошкодили ноги. 29-річний музикант стік кров’ю.
Історію Ігоря Федорчака розповідають його рідні, друзі, однодумці та викладачі.
Народження музиканта
Ігор народився у 1994 році та став другим сином у тернопільській родині. Тато Віктор мріяв, що хлопчик піде його шляхом і професійно займатиметься спортом. Ігор змалечку мав непогані фізичні дані.
«Катав сина на рамі ровера, він попросить — зупинюсь і спущу його. Далі я їду, а він — біжить поряд. Десь років 7 йому було, а кілометрів п’ять міг подолати. Я так мріяв кудись його записати на спорт…», — говорить Віктор Федорчак.
«Спортом не хочу займатися. Може піду на музику?», — відповідав син.
Один із найкращих друзів Ігоря, Андрій Кріль, згадує, що музикою вони — хлопчики — захоплювалися постійно.
«Це ще було з початкової школи — щось там слухали, потім гралися, бігали на перекладини. З Ігорком всі хотіли дружити. Бо він був такою людиною», — згадує Андрій Кріль.
У середній школі татові все ж вдалося переконати Ігоря відвідувати секцію з боротьби. Віктор поставив умову: ходити день у день, а після року тренувань визначитися — продовжувати заняття чи ні. Минув рік, впродовж якого хлопчик постійно займався боротьбою.
«Тату, минув уже рівно рік, як ти мені казав про секцію з боротьби. Знаєш, я все ж піду на музику», — говорив Ігор.
У підлітковому віці він вступив до музичної школи на клас гітари. Зробив це із запізненням на кілька років. Викладачі ще міркували, брати чи не брати учня.
«Ігор був дуже витончений. Було видно, що належав до музики. Він такий — як менестрель. Музикант з гітарою — у мене був такий образ. Хлопчик все ловив на ходу. До навчання ставився допитливо, хотів бути не гіршим за інших», — розповідає Оксана Чайківська, яка викладала Ігорю теоретичні заняття у музичній школі.
«Ігор приносив гітару на уроки і показував нам. Ми спілкувалися, бо мені була цікава сама музика — слухати її й відволікатися так від буденності. Ігор порадив у ті часи багато прикольних гуртів, я досі тащуся від них», — говорить Андрій Гріх, друг і однокласник Ігоря.
Ігор опанував гітару і закінчив музичну школу за два з половиною роки.
«Його усмішка постійно перед очима. Приємна і гарна, але з відтінком гіркоти й загадки. Якісь відчуття в ньому були, клубилися… Більше не мала я учнів з такими усмішками», — додає Оксана Володимирівна.
Шлях далі
Після закінчення музичної школи і дев’ятого класу Ігор вступив до профільного коледжу по класу гітари.
«Був спокійним та уважним. Вчився на добре і відмінно. Жодного разу не чула від нього невдоволення чи чогось пустотливого. Він виконував усе, що вимагали викладачі», — згадує студента Наталія Схаб, кураторка і викладачка Ігоря у Тернопільському мистецькому фаховому коледжі імені Соломії Крушельницької.
«Коли вступив в училище, Ігор робив усе, щоби бути фінансово незалежним. Стипендія, десь підпрацював», — згадує Віктор Федорчак.
Після коледжу Ігор пішов вчитися до Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. У селі Біла, де жили рідні, разом із однодумцями облаштував студію, де відточував музичну майстерність. Кімнату виділили бабуся з дідусем.
«Барабани там були, інші музичні інструменти. Хлопці писали свої пісні і музику. Іноді по селу людей навіть направляли: “Йдіть у той бік, де музика лунає”», — розповідає Віктор Федорчак.
В університеті, крім гітари, Ігор опанував більше інструментів — навчився грати на домрі і контрабасі. Ближче до закінчення навчання викладав гітару вже власним учням.
«Ігорок розповідав, що пробував різне. Казав, що звучить непогано. Але це було не те. А його по життю — гітара», — говорить друг Андрій Кріль.
Після закінчення магістратури Ігорю Федорчаку прийшла повістка. Хлопець служив у Державній службі транспорту міста Чернігів, де потрапив у оркестр. Виступав разом з побратимами у Німеччині, Франції, Польщі та різних містах України.
«Пам’ятаю, у сина були гастролі в Хотині. Ми з родиною поїхали подивитися на виступ. Там я розмовляв із керівником оркестру. Він хотів, щоб син залишався в армії. З ним було легко працювати, він писав музику під гітару. Але після закінчення служби Ігор повернувся додому, хоч ми вмовляли його залишитися там… Син грав у муніципальному оркестрі “Воля” і мав викладацькі години у своїй музичній школі», — згадує Віктор Федорчак.
Через якийсь час Ігор перейшов в айті — аби заробляти більше. Музикою займався весь вільний час.
Власний гурт
«Понад усе сину подобався рок. Він писав музику для себе та своїх груп», — згадує батько.
Ще до строкової служби Ігор разом із однодумцями створив гурт — Bloomerion. У вільному доступі є одна композиція Зло у твоїх очах. Композитор, автор тексту, соло-гітара, ритм-гітара, бас-гітара — все це Ігор Федорчак.
«Коли я бачив Ігоря на репетиціях, його очі сяяли. Він просто світився від задоволення», — розповідає друг Андрій Гріх.
Із Василем Трощанським Ігоря звела музика ще у студентські часи. Хлопці домовилися, що будуть створювати щось разом.
«Багато напрацювань так і залишилися напрацюваннями, хоч Ігор мріяв їх випустити. Я бачив їх — це шедеврально», — згадує друг музикант Василь Трощанський.
Ігор об’єднався з Василем Трощанським та іншим другом-музикантом Костянтином Матвіїшином у прагненні створити щось нове. Так почали працювати над гуртом Etterion. Займатися було складно, бракувало людей в команді.
«Ігор музику сприймав не лише духовно. Він підходив до цього конструктивно, навіть математично. Він чув лажі, коли десь недогравали тривалість ноти. Хірургічно-математично це відчував», — згадує Василь Трощанський, який грав у гурті на бас-гітарі.
«Зустрічалися на професійній базі. Кожного тижня — одна-дві зустрічі. Постійно спілкувалися, по дорозі на репетицію зайдемо кудись, то я до нього в гості, то він до мене. Про оркестр Ігор багато мені розповідав, як все будується і вибудовується», — говорить Костянтин Матвіїшин, який грав на електрогітарі.
Хлопці грали у студії, де займалася більшість тернопільських гуртів. Там їх почув Руслан, вокаліст гурту Новимний Кудень.
«Я через стіну почув нову банду (та студія, де займалися більшість тернопільських груп, одразу в сусідньому приміщенні із майстернею, де працюю). Музика звучала дуже напористо, було відчуття, що в хлопців серйозний підхід і сформований стиль. Тоді і я завітав до них, щоб виказати своє захоплення», — каже Руслан.
Тоді Ігор з однодумцями були у пошуках автора і виконавця своїх пісень. Запропонували цю роль Руслану, він погодився. Тепер згадує, що у світі музики Ігор Федорчак нагадував десантника, бо саме так був «екіпірований».
«Підготовлений, натренований, з новими ідеями, чітким баченням аранжувань. Він цим жив. Приходив і відпрацьовував як машина… Коли він висікав жорсткі технічні рифи, потім розходився з Костею в інтервали, за тим переходив на мелодійне, а потім — швидке соло, ну це любо було слухати. Дуже шкода, що Ігорова гра затихла навіки…», — говорить Руслан.
Служба
У жовтні 2023-го Ігор Федорчак отримав повістку, пішов до військкомату. Батьків поставив перед фактом: «Завтра відправляють».
Ігор вирушив за кордон вчитися саперної справи. Він добре володів польською та англійською, міг порозумітися з іноземцями, тому побратими прозвали його «Дипломат». У грудні 2023-го захисник повернувся до України. Невдовзі опинився на Запорізькому напрямку, в Оріховому.
«Я казав йому: “Займай себе у вільний час. Пиши музику”. Він мав з собою телефон, попросив, щоб я навушники вислав. Син казав, що щось все ж таки писав. Але що — не знаю. Не чув та не почую вже, мабуть, ніколи», — говорить тато Ігоря.
Востаннє син зателефонував батькам напередодні виходу на бойове завдання:
«Я три дні дзвонити не буду…»
25 січня захисник разом із побратимами мінував територію. По бійцях почали працювати ворожі дрони. Ігор надавав допомогу пораненому товаришу, коли сам отримав поранення ніг.
«Його побратими забрали з поля боя, але він вже був мертвий. Він стік кров’ю… Це у мене досі на душі: як так, щоб живу людину лишити там…. Мене це мучить. Він надав допомогу своєму побратиму, а його, на жаль, залишили…», — говорить Віктор Федорчак.
За кілька днів Ігор повернувся на щиті додому.
«Було холодно, проводити друга зібралися багато людей. По всьому селу йшли люди, дві церкви гуділи, музику вмикали. Перекрили дорогу. Були військові, зробили постріли вгору. Батькові вручили подяку від Залужного…», — згадує друг Костянтин Матвіїшин.
«Пішов з життя хороший друг, молодий талановитий музикант, воїн. Я гадаю, він заповів нам не звертати з шляху, тому ми будемо пам’ятати його і продовжувати нашу справу. Ще пограємо, брате!», — говорить інший товариш Руслан.
На могилі Ігоря Федорчака у селі Біла постійно з’являються квіти. Але батьки так і не знають, хто їх приносить.
«Довго я оговтувався від цієї звістки. А потім спільна пісня «Не сльози, а лють» нагадалась і стала згустком моїх найкращих спогадів про Ігоря. Тому за якийсь час після похорону ми з Костею і Василем вирішили при першій можливості записати її, видати й присвятити світлій пам’яті Ігоря. От така у нас тепер є мета. Коли? Не знаю. Ще війна. Хто де завтра буде — невідомо», — додає Руслан.
У Ігоря Федорчака залишилася наречена.
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: