Один в каное: «Ми не з’явилися нізвідки, ми граємо 9 років»

Львівський гурт Один в каное – феномен української сцени. Без великих бюджетів, підтримки знаних музикантів чи масштабних маркетингових кампаній акустичному тріо вдалося стати всеукраїнською сенсацією. Зараз вони збирають повні зали по Україні, планують новий тур і, скоріше за все, зроблять солдаут у Жовтневому Палаці. Їхні пісні грають на вулицях під гітару, переспівують на кастингах талант-шоу та включають у збірки артистів, які нині формують сучасну українську музику.

Попри те, що гурт було засновано в далекому 2010 році, їхній перший кліп вийшов цього року. Це кінематографічна робота, яку зняв Володимир Власенко. Відео викликало неабиякий ажіотаж серед читачів LiRoom, а нам вдалося зустрітися із Іриною Швайдак та Устимом Похмурським, коли вони приїхали до Києва на пару днів.


Один в каное. Тур Україною 2019


— Що ви робите в Києві цими днями?

Устим: Приїхали, щоб походити по різних виданнях і каналах та розказати про свій кліп

— То розкажіть про свій кліп. Я коли його побачив, був дуже вражений, бо спочатку подумав, що це саундтрек до якогось кіно. Як ви дійшли до такої ідеї?

Устим: Режисера ми знайшли давно. Побачили його футуристичні роботи і нам сподобалося. Але тоді ми обрали іншого режисера і зняли кліп на пісню Ікони, який врешті не вийшов. Він вже готовий, але… в нас його нема. Тоді ми добряче розчарувалися в ідеї робити кліпи.

Але згодом нам написав Володимир. Він сказав, що почув нашу пісню У мене немає дому, і в нього народився конкретний сюжет. Він намалював перші картинки, нам сподобалося і от, врешті, вийшов такий кліп.

— Чому ви взагалі дев’ять років не знімали кліпи?

Устим: Якби ми робили все й одразу, то потім нам було б нецікаво. А так, дев’ять років пройшло, а у нас тільки-но перший кліп вийшов.

Іра: Можливо, це пов’язано з тим, що ми багато речей робимо самостійно, тому фізично не можемо встигнути зробити все, чого б нам хотілося. Якби були люди, яким ми могли довіритися, можливо, він з’явився би швидше. Але враховуючи те, що ми любимо все контролювати, – не знаю чи такі люди існують.

— Минулого року ви обіцяли новий альбом. Навіть дали концерт на його підтримку, але альбом так і не вийшов.

Іра: Після того я вирішила нічого не обіцяти (сміється).

— А чого альбом не з’явився?

Іра: Ми його записали один раз. Потім записали другий. Почали зводити на студії. Технічно все було добре, але з художнього погляду нам не подобалось.

— Зараз він вже готовий?

Іра: Альбом записаний, але не до кінця зведений. Знову ж таки, ми намагаємося грати концерти, робити репетиції і, крім того, самостійно зводити альбом. Це забирає багато часу.

— Тобто ви йдете проти усіх маркетингових правил в українській музиці?

Іра: Ну, ми не спеціально. У когось це викликає усмішку. У когось – критику. Мовляв, як так можна. Думаю, насправді нам так комфортно. Якби це якось заважало творчо розвиватись – ми б давно щось змінили. Можливо, “маркетингові правила” не такі вже й “маркетингові”, і не такі вже й “правила”.

— Вас часто, зокрема і я сам, називають феноменом української сцени. Тобто ви нібито з’явилися нізвідки і одразу стали популярними.

Іра: Ми того не відчуваємо. Може, ззовні так і виглядає, але зсередини усе зовсім по-іншому: ми не з’явились нізвідки, ми граємо дев’ять років, до того процес формування гурту зайняв ще один рік часу. Тому для нас кожен етап – це історія.

— Я читав коментарі під вашим кліпом. Один із коментарів, який доволі часто повторювався був «Чому ви не зняли самих себе у першому відео?»

Іра: Ми намагаємося не експлуатувати свої обличчя, тільки музику. І це виражається не тільки у відео, а й у плакатах, або рекламних акціях, пов’язаних із сольними концертами. Ми намагаємося використовувати малюнки, які асоціюються з нашою музикою та логотип гурту. Через це часто сперечаємось з організаторами, які відстоюють думку, що на постері мають бути обличчя. І чим вони більші – тим краще. Та здебільшого ми не відчуваємо в цьому ніякої естетики. Нам хочеться, щоб плакат, як і музика, був трохи ближче до мистецтва.

— У коментарі до кліпу ти писала, що ви дуже любите українські архетипи. Що ти мала на увазі?

Іра: Їх не можна любити або не любити. Вони просто є.  

Устим: Існує дуже тонка межа між козаками, які стрибають у червоних шароварах, і тим козаком, якого ви можете побачити у кліпі. Це якраз те, що нам подобається, але не переходить межу цієї….

— Шароварщини?

Устим: Так. Принаймні для нас.

Іра: Ми довго думали і дискутували на цю тему, зокрема з режисером. І козак, і дівчина-українка, і статуя кобзаря – ми не хотіли, щоб кліп перетворився на шароварщину. В українській музиці її і так достатньо. Ми намагалися зробити це якомога тонше: поєднати образ козака з образами із майбутнього (медуза) та сучасністю (хлопчик).

Що стосується архетипів – у кліпі використані глобальні сталі образи. Дім – це архетип, який викликає в людей сильні емоції. Дім у людини був завжди, із самого початку. Це глибинне поняття. Той самий козак чи статуя – це теж архетип, який незмінно асоціюється з українською культурою і апелює вже не до особистого досвіду, а до колективної пам’яті народу, до його національної ідентичності. Ми намагалися використовувати міцні образи, які мають багато асоціативних нашарувань. Завдяки цьому кожна людина може трактувати кліп по-своєму.

— Вас часто порівнюють з Vivienne Mort.

Іра: Часто?

— Так. Що ви самі думаєте з цього приводу?

Іра: Мені здається, що ніхто з музикантів особливої приємності не відчуває, коли його з кимось порівнюють. Я знайома з Vivienne Mort, і хоч однозначно не можу назвати себе поціновувачем їхньої творчості, розумію, що це класна музика, яка має свого слухача. Загалом такі порівняння мене не діткають. За той час, який я пишу музику, встигла наростити своє авторське его до потрібного розміру, це допомагає мені не зважати на такі речі. Впевнена, що у кожного з нас свій окремий шлях, своє світовідчуття і художнє вираження як в музиці, так і в тексті. 

— Ви взагалі слухаєте сучасну українську музику?

Іра: Чесно — мало. Чую її здебільшого, коли вмикаю радіо – зараз там багато української музики. Або ж коли в інтернеті хтось щось презентує – завжди цікаво ввімкнути і послухати. Але так, щоб на репіті – то ні.

— Ви відчуваєте себе частиною української музичної тусовки?

Іра: Тусовки? Частиною української музики – напевно так.

— А саме тусовки?

Іра: Ну ми у Львові… Там особливих музичних тусовок нема.

Устим: Ну може і є, але ми теж не учасники.

— Не було бажання переїхати до Києва?

Іра: Нам подобається працювати у Львові. Світ настільки глобалізований, що не має жодного значення де ти працюєш. Хоч із якогось найвіддаленішого села – головне, щоб інтернет був.

— Мені здається, що в Україні досі інтернет не так добре працює для просування музики, як радіо та ТБ. Ви ж брали участь у зйомках «Х-Фактору»?

Устим: Як гостей нас туди запрошували.

Іра: Ми завжди уточнюємо, тому що не беремо участі в подібних шоу як конкурсанти. Нам приємно прийти, зіграти і піти.

— Ну, ваші пісні вже співають на кастингах.

Устим: Тому нас туди й запрошують.

Іра: Приїхати до Києва на шоу, виступити, дати інтерв’ю чи зіграти концерт – це не важко. Але це не відбувається настільки часто, щоб спонукати нас переїхати зі Львова до Києва.

— Скільки пісень увійде в новий альбом?

Устим: Надцять. Скількись…

Іра: (сміється). Дванадцять або тринадцять.

— Тобто він буде меншим за попередній альбом?

Іра: Меншим.

> Читайте також: Рецензія на дебютний альбом Один в каное

— Чому ви на першому альбомі випустили аж 26 пісень?

Устим: Це майже все, що в нас було. Окрім кількох пісень.

Іра: Попередній альбом ми теж довго не могли записати. Ішов час, пройшло п’ять чи шість років. Матеріал накопичувався, і, у якийсь момент, став для нас неподільним. Ми не могли розділити його на два альбоми. Я особисто навіть не пам’ятала, які пісні написала раніше, а які – пізніше. Тому ми випустили швидше не альбом, а збірку.

— Скільки взагалі зазвичай проходить часу між написанням пісні і тим, як пісня оживає? Умовно, між тим, як ви щось награли вдома, і презентували на концерті.

Іра: Від місяця до кількох років.

— На яку пісню пішло найменше часу?

Іра: Здається, на пісню Човен. Вона була умовою виступу на фестивалі «Франкофест» і ми сприйняли цю умову швидше як умовність. Не довго думаючи, підшукали текст, трохи змінили його структуру, Устим награв якісь акорди і за кілька хвилин пісня була готова. Ми були переконані, що зіграємо її лише раз на фестивалі.

— А найдовше?

Устим: А вона ще не вийшла. Ми працюємо над дуже класною піснею. Вона така, що її треба випускати восени. Такої мокрої осені. І ми її щось не можемо ніяк випустити.

Іра: Кожного разу осінь дуже швидко проходить і ми не встигаємо.

— Тобто запис альбому ви продовжуєте на домашній студії?

Іра: Так.

— А ви орієнтуєтеся на якихось зарубіжних артистів? Знімаєте якісь референси?

Устим: Переслуховуємо старі записи Стінга і плачемо.

— Що взагалі ви зараз слухаєте із зарубіжної музики?

Іра: Небагато. Коли я почала писати свої пісні, одночасно перестала слухати музику. У мене зникла така потреба. Можливо через те, що своєї творчості стало достатньо. Можливо, мені просто не хочеться копіювати когось. А коли когось перечитаєш чи переслухаєш, воно нехотячи стається. А потім дуже шкода, бо тобі подобається мелодія, а приходить Устим і каже «А така вже є».

Устим: У Іри є таке, що вона може щось почути, забути, а потім через місяць: «Дивись!». Або навіть ти можеш їй щось показати, вона скаже «Ну таке…». Через місяць приходить і грає твою мелодію. (сміються)

Іра: Навіть книжка така є «Кради як митець». Але я думаю, що це гріх багатьох.

— Виходить, що ви вдвох пишете пісні?

Іра: Мелодія і тексти зазвичай мої.

Устим: Зазвичай Іра сама. Іноді я можу написати якусь тему і включити їй на повторі. І тоді Іра поверх неї щось напише. Поки не було лупера, треба було грати. Тобто сидіти і дві години грати, поки вона щось напише.

— Нещодавно я брав інтерв’ю в Андрія Хливнюка і ми з ним говорили про тексти. У Бумбокса в текстах дуже багато конкретики. Він називає реальні імена, місця, події. В останньому тексті ти згадуєш колу, тобто кока-колу. Ти теж намагаєшся використовувати якомога більше конкретики? Бо це звучить трохи незвично для українського тексту.

Іра: Я не боюся вводити в текст якісь прості побутові речі. Поезія – це не завжди щось високе. Це може бути та сама кока-кола. Якісь, на перший погляд, некрасиві речі, можуть виглядати дуже красиво в поезії. Головне – відсутність страху експлуатувати ці речі в тексті.

— А ти взагалі поезію читаєш?

Іра: Мало. Менше, ніж прозу. Для мене поезія – це дуже концентрована річ. Я дуже швидко від неї втомлююся, тому не можу залпом прочитати поетичну збірку. Фізично, звісно, можу, але я її не сприйму. Для мене метафори – це постійна робота мозку, яка вимагає більше часу.

— А можеш назвати трьох улюблених українських письменників. Не важливо, проза чи поезія.

Іра: Напевно, Іван Непокора: він випустив одну дивовижної краси збірку, сказав, що більше не буде писати і поїхав в Канаду працювати на будову. Грицько Чубай, Олег Лишега, це ще з університету. А з прози – мені сподобалися дві останні книжки львівського журналіста Остапа Дроздова.

— Загалом, ти цікавишся сучасною українською літературою?

Іра: Дуже обмежено, десь так само, як і музикою.

— Просто ти не назвала жодного з класиків, тому я й запитав.

Іра: Я з тієї школи, в якій класики – це нудно.

— Але ж ви написали пісню на вірш Франка.

Іра: Тому що тоді так було треба. Я не фанат поетичної творчості Франка, мені більше його проза подобається. Загалом помітила, що проза більш стійка до часу, натомість на поезії дуже швидко проступають зморшки: ти можеш не відрізнити прозу, написану п’ять-десять років тому. А в поезії ти одразу це відчуєш. Хоча, безумовно, є вічні речі, але вони дуже рідкісні.

— Ви очікували, що Човен стане таким популярним?

Іра: Ні, не очікували. Я не прихильник переспівувати чиїсь тексти, мені більш цікаво працювати зі своїми власними.

— Останнє запитання. Якби ви зараз могли отримати все що завгодно для вашого гурту, за будь-які гроші, що б це було?

Іра: Ми б, напевно, поїхали записувати альбом за кордон.

— В Україні не вистачає професіоналів?

Іра: Думаю, нам ще не трапився той, з ким ми були б на одній хвилі. 

Устим: Взагалі, культура звукозапису в нашій країні недостатньо розвинута, якщо говорити в контексті акустичної музики.

Іра: Ти відчуваєш значну різницю, коли слухаєш “західний” запис і “наш”. Принаймні, нам ця різниця відчутна.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.