Запустилося медіа про класичну музику The Claquers. Ми поговорили з головним редактором

5 червня в Україні запустилося нове музичне медіа – The Claquers. Воно зосереджено на класичній та академічній музиці. Головним редактором The Claquers став Стас Невмержицький – український музичний критик та редактор «Радіо Ісландія».

Ми розпитали його, у чому різниця між критиком та журналістом, яка ціль видання та чи є у нього спонсор.

Чому ви обрали саме таку назву для медіа?

Щоб не заглиблюватися далеко в історію, клакери – це група людей, яка своїми діями впливає на думку інших та формує уявлення про успіх чи невдачу події. Ця назва найповніше охоплює наше завдання – давати оцінку всім головним подіям академічної музики в Україні, і щоб люди, частково, чи повністю, сприймали їх через призму наших текстів.

Звучить пихато і самовпевнено, можливо. Але це, насправді, єдиний шлях, по якому ми можемо йти: оцінювати, інформувати та говорити про проблеми, яких дуже багато в академічній музиці, про які мовчать і які гальмують розвиток.

Розкажіть про команду The Claquers

Команда «Зе Клакерс» – це музикологині Ліза Сіренко і Дзвіна Саф’ян та музичний культуролог Сашко Островський. Усі троє – студенти київської консерваторії.

Познайомились ми минулої осені на фестивалі класичної музики «КиївМузикФест», де я очолював пресгрупу. Але тоді, для початку, потрібно було її знайти. На драфті студентів-музикологів вони виявились найазартнішими та гнучкими до різних ігрових комбінацій. Їхнім завданням було своїми текстами докладно розповідати слухачам, як слухати ту специфічну музику, що звучала на фестивалі, а також, після концерту розповісти виконавцям, чи вдалося їм її адекватно виконати. І почалося.

Кожний їхній текст тоді не пройшов повз увагу, бо вони не боялися хвалити за хороше та одночасно кусати за погане. У підсумку, я зрозумів що переді мною не просто новачки, а Майкл Джордан, Скотті Піппен і Денніс Родман – творці легендарного «Чикаго Булз» 90-х, тільки у критиці.

Стало ясно, що це саме ті люди, з якими можна втілити мою давнішню мрію – медіа про класичну музику, яке б функціонувало регулярно і пильним оком спостерігало за всіма процесами у цій індустрії. 

У пості із запуском медіа ви сказали, що «віднині теза «В Україні критики не існує» – вже не актуальна». У чому різниця між музичною журналістикою та критикою?

Нас вчили, що музична журналістика – це про музичний процес загалом, а музична критика – це серйозна розмова про творчість, її контекст, про музичний матеріал, як його розуміти, як слухати, як це оцінювати і за яким критерієм. На це здатні музикологи, які роками просиділи з партитурами, переслухали безліч музики, чудово орієнтуються в епохах і стилях, легко оперують специфічним аналітичним інструментарієм.

А мій пасаж про критику – це відповідь на одвічне «в Україні немає музичної критики». Ці слова я чув дуже часто від виконавців і композиторів. Не те, що критика з’явилася щойно прийшов «Зе Клакерс», вона існувала задовго до нашої появи, хоча у неї бували різні часи. Але те, що її не існує, мені вже набридло слухати.

Як ви ставитися до інших музичних медіа в Україні?

Я завжди з інтересом і, можливо, із заздрістю слідкував за медіа про популярну музику. Хоча й шкода, що всі вони активно ігнорують класичну музику. Мені завжди хотілося, щоб про академічну музику теж так писали: регулярно, легко, і небайдуже.

У питанні стилю і подачі, і як говорити про музику зрозумілою мовою, нам є чому повчитись у інших музичних медіа.

На яку аудиторію орієнтується ваше медіа? Яким ви бачите свого читача?

Ми спираємось на молоду аудиторію, яка цікавиться академічною музикою в Україні, сама є учасником процесу, готова до змін і готова їх підтримати. Ми вважаємо, що доки професійне середовище у всій повноті не зацікавиться у спільному прогресі індустрії, доти академічна музика буде залишатися маргінальною, нудною, зайняттям для фріків, ізольованою від суспільних процесів в країні.

З іншого боку, наші тексти абсолютно доступні для людей, які просто шаленіють від класичної музики, або просто відкривають її для себе. 

Як вам здається, чи є різниця між тими, хто слухає класику, та тими, хто слухає інші жанри, зокрема популярну музику?

Якось натрапив на новину, в якій чергові «британські вчені» знайшли взаємозв’язок між розумовими здібностями людини та музикою, яку вони слухають. Якщо не помиляюсь, люди з меншим IQ слухають реп, а з найбільшим – класичну музику. Можливо, вчені щось знають, але, як на мене, це маячня. Як тоді оцінити Каньє Веста, який нещодавно поставив реп-оперу. До якої категорії його записати?

Втім, відмінності є. Часто вони вікові. Я не уявляю типового 14-річного підлітка, у якого в навушниках звучить музика Баха (а ви спробуйте у метро послухати класику). Хіба що він сам музикант, він інакший: він вміє це грати, слухати, це його власний маленький світ, в якому він головний. Класична музика, для зрілої аудиторії, як на мене, також дає це відчуття інакшості, можливо культурного протесту проти жахливої безкультурної дійсності, яку вони спостерігають.  

Зараз на сторінку The Claquers підписано трошки менше, ніж 1 тисяча осіб. Як ви плануєте популяризувати своє медіа?

Ми маленьке медіа, а тому повинні щоразу кожним текстом захоплювати читачів. Поки що, це єдине бачення популяризації «Зе клакерз».

Чи є у The Claquers спонсорська підтримка? Чи плануєте ви монетизацію вашого медіа?

У нас немає спонсорів. Сайт робили за власні кошти, команда працює на ентузіазмі. Завели Патреон. «Монетизація медіа про класичну музику» – поки що звучить для мене як трагікомічний оксюморон. Але я працюю над цим.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що не хочете називати себе музикологом, бо довкола цього терміну є аура «снобізму». Чому вам важливо відмежуватися від цього поняття?

Зараз не пригадаю, в якому контексті я це сказав, але відповім як є зараз.

Для мене музиколог – це людина, яка активно займається науковою роботою. Пише статті, виступає на конференціях, живе дослідницькою роботою. Хоча я й музиколог за освітою, але перестав займатися науковою діяльністю, щойно закінчив консерваторію, а тому, за моїм вигаданим кодексом, не можу називатися «чистим» музикологом.

Мені більше подобається визначення «музичний сомельє»: людина, яка професійними порадами у легкій формі витягає академічну музику з льоху і закохує в неї клієнта.

Від такої суперсили я б не відмовився.

Серед матеріалів, які вже є на сайті, із загального пласта вибивається рецензія на пісню Jerry Heil. Чи плануєте ви частіше писати критичні відгуки на популярну, а не класичну музику?

Рецензія на пісню колишньої студентки композиторського факультету київської консерваторії – це був експеримент, щоб перевірити, як аналітичний інструментарій для академічної музики працює на матеріалі попмузики. Також хотіли показати, що і в огляді поп-пісні можна говорити про власне музичний матеріал, а не тільки про «лірично/патетично», «яскраво/неяскраво» та інші далекі від музики речі.

Чи продовжуєте ви займатися «Радіо Ісландія»? Чи будуть ці проєкти співпрацювати?

Я продовжую працювати на «Радіо Ісландія», і, як на мене, ці два проєкти чудово виглядають у тандемі. Поки що співпраця полягає у наявності плагіну Радіо на сторінці сайту, але з часом вона посилиться.

Це і підтримка проєктів «Радіо Ісландія», які виходять за межі радіоформату, також спільне створення програм для ефріної сітки.  

Співпраця на творчому ґрунті.

У вас на сайті є окремий розділ «Подкасти». Чи плануєте ви запускати власні?

Ми вже почали роботу над власними подкастами. Перший сезон буде присвячений творчості суто сучасних, і дуже важливо, ще живих українських композиторів. А поки що ми окреслюємо контекст, в який впишемось згодом, публікуємо огляди західних подкастів про класичну музику.


Кілька матеріалів, які ми радимо прочитати The Claquers:


Нагадаємо, що нещодавно у нас вийшов щомісячний огляд найцікавіших українських кліпів та синглів «Зорепад релізів». Прочитати його можна тут.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.