Читацький клуб. Як нас усіх змінила війна: про що роман Софії Андрухович «Катананхе»

Софія Андрухович — українська письменниця, авторка романів «Фелікс Австрія», «Амадока» та інших. Її восьмий роман «Катананхе» вийшов у видавництві «Комубук» у 2024 році. Це історія про життя звичайних людей, яке змінює війна. У романі порушуються теми травми, насильства, пошуку ідентичності та місця у світі.

«Катананхе» — роман про повоєнний Київ, де війна не кричить з кожної сторінки, а ховається в тілах, звичках, ландшафті. Це історія не про вибухи, а про їхні наслідки, про те, що залишається після — у місті, сім’ях, людях. Війна в цьому тексті — як шрам: її не видно одразу, але якщо придивитися, стає зрозуміло, що вона тут, присутня в кожному русі, мовчанні.

Роман про зміну тілесності й простору, про те, як пережите змушує шукати нові способи існування. Про тих, хто не хотів змін, але не мав вибору. І, зрештою, про те, що рухатися далі можна тільки тоді, коли приймаєш свій новий, хоч і понівечений, світ.

Цей текст — не стільки рецензія, скільки роздуми на тему прочитаного. Це ніби розмова з людьми, які вже читали «Катананхе», де ми обговорюємо, ділимося враженнями та додаємо контексти, які інші читачі могли не зчитати. 

Те, що події роману відбуваються саме у повоєнному Києві — зовсім не очевидно, адже, як зазвичай буває з травмами, вони не лежать на поверхні, їх треба побачити. А коли вже побачив — усе стає на свої місця і знаходить логічне пояснення. Так і з персонажами «Катананхе». Від цього і сприйняття їхніх дій у мене, як в читачки, змінилося: «Ааа, так вони не погані люди, вони просто намагаються пристосуватися до себе нового після пережитого потрясіння і не знають, куди себе діти. Ну так, у такому стані раціональності годі й шукати, розумію».

«Розуміння» є лейтмотивом роману. Порозумітися з різними поколіннями, із собою, з новою реальністю, з потребою змінюватися і знаходити в собі ці зміни. Проблеми у персонажів різні, але всі пронизані однією темою: «Я не хотіла цих змін, але мене не питали, а тепер я мушу вчитися з ними жити». Три покоління жінок цього роману по-різному з цим справляються, репрезентуючи три шляхи вирішення: Леся — заперечення, Тая — злість, Жанна — примирення. Для пояснення трьох підходів Софія Андрухович вводить у роман образ тіла та ставлення до нього. А тепер до кожної по черзі.

Три покоління, три реакції на зміни

Леся у свої трохи-за-сорок переживає кризу молодості. Вона не може прийняти факту, що вік — річ природна, обов’язкова та неворожа. Вона знаходить «порятунок» у запереченні — робить ін’єкції, які мають візуально омолодити її. Але бачите, як я взяла «порятунок» у лапки? Це ж не випадково. По-перше, рятуватися від старості немає причин. Будемо відверті, у сучасних реаліях зустріти старість — привілей. По-друге: ну не рятує це Лесю. Саме тіло не приймає зовнішнього втручання — у Лесі починається алергія на препарат, яку вона пояснює, ніби це алергія на собаку. Бо так легше. Бо ми всі так робимо. Шукаємо шляхи, аби скинути відповідальність на цю рідкісну скотину-долю, яка завжди робить нам наперекір. Алергія на собаку — не наша вина, так вийшло, така доля, що я можу зробити? Алергія на препарат — наслідок моїх невдалих рішень. А Лесі, очевидно, складно прийняти факт, що вона — людина, яка робить і робитиме помилки. Людина, яка старішає, у якої з’являються зморшки, яка ранить своїх близьких, попри всі намагання бути хорошою. Бо так буває. Бо іноді все ж таки винна скотина-доля.

Тая у свої шістнадцять намагається стати сама собі дорослою. Вона використовує тату та пірсинг не як форму самовираження, як у всіх стереотипах роблять люди її віку. Вона хоче «зістаршити» своє тіло, шукає способів візуально переконати себе, що вона достатньо доросла, а отже, достатньо зріла, щоб справлятися самій. У Таї немає опори. Вона потрапила в час, коли абсолютно всі шукають своє нове місце в цій вимушеній реальності. Серед усього цього фестивалю розгубленості не мати плеча, на яке можна спертися, щонайменше вводить у розпач. Немає подруги, у щирості якої можна бути впевненою, а отже, і вразливою перед нею бути не хочеться. Є собака. З собакою просто — можна виговоритися та самій вигадати, що б вона тобі порадила, як би втішила. Собака — взагалі хороший посередник для діалогу із самим собою. А потім через маму та її «алергію на собак» і цю єдину емоційну опору в Таї забирають. Тому так, вона зла.

Жанна ж у свої 65 років прийняла свою старість. Вона прийняла своє вже немолоде тіло, не шукає чогось нового. Жанна через вік бачила життя. Через війну — смерть. У неї чи не найповніше розуміння того, як влаштований світ. І тому найсправедливіше ставлення до тіла. Вона його приймає та не соромиться. Ні зморшок, ні м’якості живота, ні складок на спині. Вона не вагається, коли перед усім будинком стоїть нахиленою, пораючись у клумбі. Не сумнівається, коли роздягається до білизни перед Олексою, аби врятувати оленя. Жанна живе в гармонії із собою. Вона не тримається за минуле і не женеться за майбутнім — просто є, тут і зараз. Доглядає за клумбою, як за собою: без фанатизму, але з любов’ю. Не метушиться, не соромиться, не шукає зайвих сенсів.

Через ці три історії Андрухович показує, що прийняття свого тіла — це і є прийняття свого місця у світі, який змінюється незалежно від нашого бажання. Війна, вік, втрати — це все залишає сліди, і кожен на них має право реагувати по-своєму: одні борються, інші зляться, хтось мириться. Але зрештою ключем до спокою є пробачити собі неідеальність та дозволити просто бути.

Образ оленя: символ безсилля та порятунку

«Катананхе» починається розповіддю про Актеона. Короткий екскурс у давньогрецьку міфологію: Актеон, син Арістея, під час полювання випадково натрапив на Артеміду (одна богиня), коли вона купалася в озері. Артеміда розгнівалася на Актеона за те, що він побачив її оголеною та перетворила його на оленя. Перетворений на тварину, Актеон був розтерзаний своїми ж власними мисливськими собаками, які не впізнали свого господаря.

І тут ми можемо згадати того самого оленя, якого Жанна та Олесь рятують з басейну закинутого табору. Ситуація взагалі не з приємних: йому, очевидно, щось заважає вилізти з басейну, швидше за все, тварина поранена. Та дика, а отже її ще треба буде вмовляти надати їй допомогу. А потім, якщо олень буде такий ласкавий, задля його порятунку треба буде лізти у брудну, застояну воду, зі сміттям, гнилим листям і бог знає що там знаходиться на дні.

Образ оленя в романі «Катананхе» виконує кілька важливих функцій, зокрема символізує беззахисність, страх і трансформацію під впливом війни. Він відображає внутрішній стан персонажів, зокрема їхню розгубленість і необхідність пристосовуватися до нової реальності, в якій звичний порядок речей більше не працює. Олень, що застряг у басейні, стає уособленням цього безсилля: тварина опинилася в пастці, не розуміє, що відбувається, і не знає, як вибратися. Його страх і вразливість перегукуються з досвідом героїв, які намагаються знайти нові точки опори після травматичних подій.

З іншого боку, образ оленя має також міфологічний підтекст. У багатьох культурах олень символізує перехід, оновлення та водночас переслідування. Він часто постає як істота, що водить людей лісами, заводить їх у невідомі місця або ж утілює саму ідею пошуку — чи то себе, чи то вищої істини. У контексті «Катананхе» цей мотив перегукується з історіями персонажів: вони перебувають у процесі змін, яких не хотіли, але з якими тепер мусять жити. Тая, Леся та Жанна — кожна по-своєму опинилася в цьому «басейні» змін, у просторі, де старі правила вже не діють, але нові ще не сформувалися.

Олень не може врятуватися сам — і це теж ключовий момент. Він потребує допомоги, як і люди, що вижили після потрясінь, але не знають, як адаптуватися. Саме тому сцена порятунку оленя Жанною й Олексою така важлива: вона стає актом людяності, спробою втрутитися в хід подій і зробити хоч щось, що суперечить загальній атмосфері безсилля. У момент, коли Жанна лізе у воду, вона ніби стирає межу тим, хто контролює ситуацію, і тим, хто у пастці. Це не просто епізод з тваринним порятунком — це метафора взаємної підтримки, без якої неможливо жити після травми.

Виживання та надія

Різниця між міфом та романом в тому, що олень Андрухович — виживає. Ну бо куди ж без надії. Так само виживають і герої, кожен по-своєму. Тая мириться з батьками — після бунту приходить прийняття, навіть якщо не всього одразу. Олесь і Леся, поранені своїми страхами й помилками, знаходять у собі сили рухатися далі, хай навіть не так, як колись уявляли. І Жанна залишається з клумбою, яка тепер понівечена, але вона є. Вона пережила, як і всі вони.

Ми всі, як ті персонажі «Катананхе», вчимося жити в реальності, яку не обирали. Вчимося приймати зміни, що нам нав’язані, і знаходити в собі сили рухатися далі. Вчимося берегти те, що вціліло, навіть якщо воно вже не таке, як раніше. Ну бо олень же вижив, а чим ми гірші?

---

Читайте також: Ці 600 сторінок будуть тероризувати вас: чому варто почитати роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський»