Ти можеш бути нормальним. Богдана Неборак на смерть Міська Барбари

Вчора, 11 жовтня 2021, стало відомо, що помер Місько Барбара, фронтмен та співзасновник львівського гурту «Мертвий півень». Цей гурт ніколи не був у топі української попсцени, але встиг стати культовим за дев’яності й нульові. Багато в чому він запам’ятався використанням віршів українських поетів у своїй музиці.

Місько Барабара народився 1971 року. Наприкінці 90-х переїхав до Харкова, де грав у місцевому театрі «Арабески». Місько Барабара виступав до останніх днів.

Культурна журналістка Богдана Неборак спеціально для LiRoom написала про Міська Барбару і «Мертвий півень», які мали величезний вплив як на неї, так і на всю українську культурну спільноту.

Фото: Ростислав Павлик

Фестиваль «Червона рута» у Запоріжжі в 1991 році. За два роки до того переможець гран-прі Василь Жданкін, а також Віктор Морозов та Едуард Драч виконають на цім же фестивалі в Чернівцях гімн України, що здається немислимим нахабством і провокацією КГБ («дратувати партійців, патриціїв і кейджібі»). У 1991 в номінації «Авторська пісня» перемагає молодий гурт зі Львова «Мертвий півень» з піснею на слова поетки Наталки Білоцерківець «Ми помрем не в Парижі». От-от померти в Парижі стане цілком можливим.

Молодий гурт зі Львова «Мертвий півень», який співає українську поезію: своїх друзів та своїх улюблених поетів, які стануть друзями, Антонич це чи Калинець. Слухачі теж починають товаришувати з цими поетами. «Мертвий півень» робить найбільше в період, найвдячніший для колажів («Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помремо!»). У той час, коли в романах Андруховича вигулькує недавно реабілітований Хвильовий, а для читачів обоє авторів — однаково свіжі, у альбомах групи сусідять Дмитро Павличко та Юрій Андрухович, Вікторія Стах та Максим Рильський, Олександр Ірванець та Павло Тичина, Тарас Шевченко та Ірина Білик! Боже-боже! Вмикаю запис з тієї «Червоної рути» і розглядаю субтильного Міська Барбару, поруч з яким Ярина Якуб’як промовляє «залишилась любов, але краще б її не було». Це текст, який найлегше читати як патову ситуацію життя в совку без хепі-енду. Ми знаємо, що буде далі — буде різне, і вже ця варіативність дає натхнення. Це відбувається за декілька днів до проголошення Незалежності, і я хотіла би відчути — як було там тоді.

Я в сьомому класі, тато бере мене на знамениті «Прокидання» — ранковий концерт «Мертвого півня» у дворику львівської ратуші на травневому фестивалі «Флюгери Львова». Це все відбувається у не дуже пристойний для львів’ян час, але всі просто дуріють від захвату. Я виходжу з новим CD — «Мертвий півень вибраний народом», який слухаю по колу. Молодша сестра якось питає, що таке «курва». Я збрехала щось про курку, не пригадаю дослівно. Я в одинадцятому класі тягну на прокидання найкращу подружку і ще не знаю, що то — останні. 

Заходжу в паб «Братиська» на Кривій Липі, коли вертаюся до Львова і хочу провести вечір, вдаючи місцеву. Іноді мені щастить — приходжу з сестрою, яка знає бармена, просить увімкнути нам «Мертвого півня». «Це спроба написати вірш про нас, про нашу учту — молоду і п’яну». Це пише Андрухович у книжці «Екзотичні птахи та рослини». Це промовляє своєю ні з ким не порівнюваною фонетикою Місько Барбара. Це мугикаємо ми, танцюємо — це і про нас.

«Мертвий півень» знімає дуже багато запобіжників, які опісля виявляються заглушками. Нормалізує українську поезію, українську мову, нову українську музику — інтелектуальну, але без пафосу. Робить це вчасно. Велика частина «Мертвого півня» — Місько Барбара, який переїздить зі Львова до Харкова і працює там в театрі «Арабески». Курбас теж колись переїхав з Галичини. Сьогодні вся моя стрічка в уривчастих шокованих враженнях — Місько Барбара раптово помер. Усі згадують в контексті Барбари те, що я читаю як дозвіл почуття нормальності та пристрасності. Такі прості речі: ти можеш бути нормальним і ти маєш право переживати яскраві почуття. Ще одна заглушка. Так довго це не було можливо, про що знаю лише з розповідей старших друзів та історії. Але відчуваю цей флер свободи і кайфу в піснях, наче не могла позбутися цієї брудної полиці в поїзді, який везе мене в бік протилежний до бажаного. Чи їду я в правильний бік? Як мінімум, обираю бажаний. Я дякую за це усвідомлення.

Любов залишилась. 

Фото обкладинки: Ростислав Павлик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.