Світова прем’єра нового документального фільму Катерини Горностай «Стрічка часу» відбулася на 75-му Берлінале, ставши першою українською стрічкою в основному конкурсі фестивалю з 1997 року. Фільм — це хроніка року з життя українських шкіл під час повномасштабної війни. Без інтерв’ю, без закадрового голосу — тільки реальні вчителі, учні та простір, де укриття перетворюються на класні кімнати.
Кінокритик Ігор Кромф у своїй рецензії пише, що фільм показує, як війна перетворила шкільний простір на умовність:
«У довоєнні часи будівля школи була символом спокою, безпеки, загальної точки збору. Тепер, коли школи руйнуються під ударами шахедів, а навчальні класи облаштовуються в підвалах чи харківському метро, стає зрозуміло, що основа школи — це не стіни та парти, а її учні та вчителі».
Випускова редакторка Лірум Марічка Максимець поговорила з режисером монтажу Ніконом Романченком про те, як у фільмі без інтерв’ю і закадрового голосу вдалося вибудувати драматургію, як знайшли правильний ритм для історії та боротьбу за увагу глядача у світі швидкого контенту.
Перше, на що не можна не звернути увагу — це факт, що у фільмі немає ні закадрового голосу, ні інтерв’ю з учасниками, але драматургія все одно збережена. Є контекст, ми розуміємо, про що фільм, що він хоче нам розповісти. Як на монтажі вдалося вибудувати цю драматургію, лише на спостереженні?
Насправді Катя з самого початку так і задумувала фільм. Вона свідомо хотіла відмовитися від прямих синхронів, «голів у кадрі», які пояснюють, що сталося. Цікавіше було спостерігати за героями — за дітьми в школі, вчителями, які продовжують свою роботу.
Це було непросто, але головне — знайти внутрішню логіку. Вона вже була в матеріалі: події це вже цілісні сцени. Їх потрібно просто правильно розставити та знайти рими. Структура фільму зібрана хвилеподібним способом. Епізоди побудовані контрастно. Де поруч зі світлим, грайливим епізодом можуть існувати болючі моменти. Все як в реальності насправді. Але ми керувалися і хронологією року. Наприклад, більш емоційна сцена — ближче до кульмінації. 1 вересня — початок фільму, випускний — фінал.
У першу чергу, це була емоційна логіка. Заходиш у стрічку, звикаєш до ритму, бо все наче повторюється: уроки — тривоги, уроки — тривоги. Але в цьому ж і є драматургія, бо це стало для нас рутиною. І потім виходиш на найсильніші моменти: сцена похорону, онлайн-випускний у Бахмуті, міста якого вже немає. І ці сцени самі за себе говорять дуже сильно.
Треба завжди знаходити ключ до фільму. «Стрічка часу» пропонує глядачу сеанс споглядання. І я радий, що така форма була вибрана, бо ми всі дуже втомлюємося від інформативності стрічок, телеграм-каналів, новин. Хочеться просто спостерігати. Мені ця форма близька.
Чи було складно витримати цей баланс — у добу швидкого контенту, коли навіть TikTok ми дивимося на подвійній швидкості. Як вдалося утримати увагу глядача протягом двогодинного фільму, щоб не виникало бажання перемотати?
У кожного епізоду є початок і кінець. Він не може бути дуже довгим. Ми прагнули лаконічності, замість того, щоб довго сидіти на одному місці та зосереджуватися на кадрах руйнувань. Акцент Каті був саме на продовженні життя. Наприклад, вчителька з Бородянки, яка проводить урок на вулиці біля свого зруйнованого будинку. Ми не маємо часу показувати весь урок, тому лишаємо пояснення однієї формули.
Хтось витримує цей хронометраж, хтось ні, але він чесний.
У мене тоді більш загальне питання: чи змінилася боротьба за увагу глядача через потік контенту, який зараз є? Чи це вплинуло на побудову фільмів, структуру, темп?
Це справа смаку. Хтось, навпаки, хоче в кіно відпочити — побути в тиші, в атмосфері. Але я спостерігаю, що багато хто швидко втомлюється й перемикається в телефон. Це проблема уваги в наш час.
Але кіно не завжди мусить розважати, це не TikTok. Там інший ритм. TikTok — короткий, дофаміновий. Хоча я б таку форму і в кіно подивився. Але все ж таки авторський кінематограф потребує занурення. Він має транслювати думки, почуття, погляд. І якщо воно чіпляє, воно може бути в будь-якому ритмі. Але сам ритм життя дуже змінився.
Здається, все залежить від історії: якщо це фільм про стосунки — один монтаж, якщо про пам’ять — інший. Але важливо чути, яка інтонація пасує саме цьому фільму. Я за те, щоб завжди експериментувати.
Повертаючися до фільму. Зйомки тривали майже два роки. Як відбувався відбір найважливіших моментів? І чи були історії, які зняли, але не включили до фінальної версії?
Так, багато епізодів не увійшли. Перша збірка тривала 5 годин. Найважче — це «наступити собі на горло». Було близько десяти хороших епізодів, які не увійшли, бо не пасували логіці, яка вже склалася в монтажі.
1 вересня, випускний, Новий рік — ключові моменти навчального року — ми не могли не взяти. Спочатку фільм задумувався тільки про вчителів, але згодом стало зрозуміло, що важливо показати і дітей, і весь світ школи під час війни.
А який момент у монтажі був найскладнішим — емоційно або структурно?
Складними були кластери — музичні фрагменти, які стояли як постаменти протягом фільму. Наприклад, сцена танцю, де дівчат підіймають у повітря, і ми бачимо, як це відбувається в різних містах. Це розширює географію, показує колективний досвід. Виникає відчуття одного танцю, який танцюють у всіх школах.
Ці фрагменти давали можливість глядачеві відпочити, перервати ритм. Їх було непросто зібрати.
А щодо музики: вона була вже готова, чи писалася під фільм?
Писалася під фільм. Олексій Шмурак — чудовий композитор, готовий до експериментів. Він відгукнувся, відчув тональність, яку шукала Катя. Знайшли жіночий голоси. Ми надсилали Олексію фрагменти, він щось награвав, надсилав Каті, вона погоджувала. Були ще сесії на студії звукозапису, і в результаті вийшли готові треки. Потім ми вже вкладали їх у фінальну структуру.
Це була не перша ваша співпраця з Катериною Горностай. Як ця відрізнялася від попередніх?
Ми працюємо з Катею ще з 2016-го, навіть раніше — з фільму «Бузок», потім був «Крокодил» та «Стоп-Земля». Ми давно працюємо разом. Є довіра, є простір для експерименту. Але у Каті завжди є уявлення, куди вона хоче прийти — від точки А до Б. А як саме дійти — вирішується в процесі. У цьому фільмі вона була поруч, хоча й у трохи іншому форматі. Іноді я працюю з нею як сам із собою — у доброму сенсі.
А який фідбек після прем’єри був для вас найважливіший або неочікуваний?
Найважливіше ти бачиш по очах людей. Коли вони підходять, обіймають і дякують. Хтось згадує своє, хтось переживає заново, очищується. Зараз документальні фільми про війну дивитися непросто, але важливо. Це рефлексія на те, що ми проживаємо та умовна дистанція, яка дозволяє осягнути нашу реальність, і точку в якій ми знаходимося.
Що ви хотіли б, щоб глядач відчув після перегляду?
Щоб люди побачили, які в нас прекрасні й незламні люди, які продовжують працювати в неймовірно важких умовах. І щоб згадали про те, що треба рухатися, не здаватися, радіти життю. У фіналі фільму — річка, горизонт, камера виїжджає у вікно. Це про надію. Про те, що попри втому, песимізм, треба зберігати віру й робити своє.
І останнє питання — чи було щось, про що ви хотіли б розповісти, але я не спитала?
«Стрічка Часу» була потужним досвідом та щирою співпрацею. Наразі хочу спробувати зробити перерву в монтажі та більше сконцентруватися на своїх режисерських проєктах. І загалом хотілося би, щоб люди більше дивились українське кіно.
Читайте також: Стоголосся війни. Рецензія на «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: