6–13 червня в Києві проходив фестиваль документального кіно Docudays UA. Крім численних показів, відбулася і програма Docu/Синтез, яка цьогоріч представила виставку міждисциплінарної мистецької лабораторії Lab: Docu/Синтез х Архів Війни, артист-токи з авторами творів, а також спеціальну подію: показ роботи «ВПО» Жанни Кадирової з тематичною дискусією.
Ми поговорили з кураторкою програми Олександрою Набієвою про роботу над Лабораторією, міждисциплінарність та архіви, захист культурної спадщини, і дізналися про подальші плани Docu/Синтез.
Лірум є інформаційним партнером події.
Які цілі ви ставили перед собою на початку роботи над цьогорічною програмою Docu/Синтез? Що для вас було головним: пам’ять, спадщина, співпраця, експеримент?
Для мене найважливішим був процес. І цей процес вже охоплював все перелічене вище. Він був багатовимірним, багатокомпонентним. Він вже зробив і, сподіваюся, ще зробить внесок у розробку спільного інструментарію для розмови про пам’ять, про культурну спадщину під час війни.
Чому саме тема культурної спадщини та пам’яті стала фокусом Lab: Docu/Синтез х Архів Війни?
Тема культурної спадщини та пам’яті стала фокусом Лабораторії, з одного боку, з очевидних причин, які не потребують додаткової артикуляції. Попри те, що, здається, зараз усі взялися за цей напрямок, в умовах повномасштабної війни постійно є відчуття, що багато чого не зроблено. Наша Лабораторія, яка з’явилася в межах кінофестивалю, та працювала з тематичними матеріалами Архіву Війни, в тому числі й спеціально зібраними саме для цього проєкту, мала особливі умови для роботи з цими темами.
Які художники стали частиною Лабораторії — з яких медіа, бекграундів вони прийшли?
В нас було понад 35 учасників і учасниць Лабораторії на середньому етапі проєкту. Це ті художники, які брали участь в нашому освітньому модулі. З-поміж них цей склад був найбільш розмаїтим, але й до фінальної виставки увійшли роботи митців з різним бекграундом і професійним досвідом. Частина учасників Лабораторії прийшла з режисерської кінобульбашки, що дуже для нас важливо. Ще частина мала кінознавчий досвід. І це теж цікаво, тому що тут ми можемо фіксувати тенденцію приходу теоретиків з різних сфер до практичної частини, в кіно та мистецтво. Звісно, більша частина має профільну освіту, але з-поміж учасників також є і оператори, і композитор, і графічна дизайнерка, що робить цей склад особливо цінним — завдяки різноманіттю не тільки медіа, але й оптик митців.
Чи були випадки, коли художники змінювали свої ідеї в процесі — під впливом архівів, лекцій, розмов з менторами?
Так, абсолютно точно були. Уся Лабораторія — це більшою мірою саме про роботу над ідеєю, про можливість осмислення. Саме про те, щоб митці та мисткині трансформували свої напрацювання, розвинули їх під впливом освітнього модуля, роботи з архівами, сесій з нашими менторами: Ольгою Балашовою, Олексієм Саєм, Дженіс Кербел, Мануелем Корреа. Гадаю, навіть, якщо зміни торкалися засобів втілення — в такому випадку все одно можна говорити про модифікацію ідеї, мистецький твір промовляє саме формою.
Як ви будували наратив самої виставки? Що об’єднує ці різні роботи?
Найцікавіше, що в фінальній точці роботи виявилися не такими різними, як здавалося на початку та в середині процесу. Є певна часова логіка: експозиція починалася з роботи Владислава Плісецького, що відсилала до подій 2014 року; над найбільшою залою виставкового простору розгортався мальовничий твір Каріни Синиці, присвячений її спогадам та темі відсутності особистого архіву того ж періоду; у найвіддаленішій кімнаті простору ми розташували відеоінсталяцію Анни Івченко, побудовану на спогадах про окупацію Луганську та мирного життя до. Додатково структурували наратив внутрішні римування: як наскрізна підтема сну, катастрофічний стан захисту архітектурної та кіноспадщини, метакоментар про відсутність архіву та тема забування як фоновий звук тощо.
Яким було експозиційне рішення?
Експозиційне рішення було побудоване перш за все на створенні умов для сприйняття кожної роботи з огляду на досить нестандартний виставковий простір. Тому, що це вдалося, ми завдячуємо, безумовно, архітектору виставки, Олександру Бурлаці. Найскладнішим моментом було те, що в нас переважна кількість робіт — рухоме зображення, а значить — екрани та проєктори. З іншого боку, саме нестандартний виставковий простір столерував цю щільність, яку більш конвенційний галерейний простір, імовірно, не витримав би.
Чому саме фільм «ВПО» Жанни Кадирової було обрано до показу в межах програми? Як він перегукується з виставкою?
Захист і збереження культурної спадщини має зараз величезний спектр проблемних питань, евакуація із загрожених територій — вочевидь, одне з них. Робота «ВПО» Жанни Кадирової важлива з погляду мистецької роботи з культурною спадщиною, як в прямому, так і в метафоричному сенсі. Мисткиня зі своїми однодумцями евакуювала свою скульптуру «Орігамі» з загроженої території Покровську самотужки, разом вони зафільмували процес. Ця історія підіймає багато актуальних — наприклад, чому сучасне мистецтво не вважається культурною спадщиною? Чому не відбулася евакуація цієї роботи інституціями, які мусили б за це відповідати — державними насамперед? Чому на третій рік війни досі немає чіткого алгоритму дії для евакуації культурної спадщини? Зрештою, хто визначає, що є культурною спадщиною, та формує пріоритетність у списках для евакуації? Схожі розмови велися більше в музейній бульбашці, наскільки я зрозуміла за словами учасників дискусії після показу, а от в ширшому контексті — евакуації культурної спадщини із загрожених територій — такого обговорення на помітному публічному майданчику ще не було. Однак, з дискусії зрозуміло, що для позитивних зрушень бракує багато чого: розробки концептуальної рамки поняття, яке б виходило за межі суто музейних колекцій, розробленого механізму дій, зрозумілої системи відповідальних за процес, достатньої матеріальної та, навіть, юридичної бази.
Як вам здається, що дає міждисциплінарний підхід художникам, які зазвичай працюють в межах одного медіуму?
Міждисциплінарний підхід дає дуже багато. І безумовно, найцінніше — це простір для пошуків, змога для експериментів, залучення нових засобів виразності. Лабораторний формат лише підсилює міждисциплінарність, створюючи додаткові умови для експерименту та пошуку. Водночас така рамка дозволяє певну незавершеність. Гадаю, більшість авторів і авторок трансформуватимуть свої роботи або розвиватимуть в інші форми.
Що нового ви дізналися як кураторка в результаті цієї програми?
Мені здається, я отримала інсайт не як кураторка цієї програми, а як організаторка. Для мене найбільше відкриття — працездатність наших митців і мисткинь, які всі завершили свої роботи попри виклики, що були в нас впродовж проєкту. Навіть ті люди, які частково випадали з процесу з різних причин, або ті, які завершували самотужки, не звертаючися до нашої допомоги, все одно завершили свою роботу. Я тяжію до резиденцій та лабораторій, в яких не вимагають безпосередньо фінального результату у вигляді готової роботи, зробленої в їхніх межах. Можливо, дається взнаки мій теоретичний бекграунд культурологині та розуміння, скільки часу потрібно просто для процесу мислення, для того, щоб, дослідити тему, щоб її осмислити. Для мене це теж є результатом. Однак, те, що нам зрештою вдалося всім разом прибути в цю фінальну точку з підсумковою виставкою, — фантастично-прекрасний результат, як на мене.
Як ви плануєте розвивати Лабораторію та програму Docu/Синтез далі? У якому форматі це могло би бути?
Мене дуже приваблює думка про подальші мандри лабораторних робіт та виставки. Продовження діалогу в межах культурної дипломатії. Ми про це міркуємо та плануємо. Дуже сподіваюся, що це вдасться. І безумовно, мене гріє перспектива наступних едицій Лабораторії. Мені здається, що це дуже плідний і перспективний формат. Я думаю, що для наступного випуску я б вже побудувала більш диференційовану структуру для кінематографічної бульбашки та для мистецької, а з іншого боку, планувала б для них спеціальні можливості для інтенсивного обміну досвідом. Є також ідеї урізноманітнення форматів менторської підтримки. Мені здається, що тут вже є поле, яке можна розширювати. Також мене дуже надихає робота з архівами. Я б хотіла далі розвивати програму в цьому напрямку.
Читайте також: Утопія під звуки степу: як культура говорила про вибір і відповідальність на Львівському медіафорумі
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: