Стоголосся війни. Рецензія на «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби

«Пісні землі, що повільно горить» — це великий український документальний хіт, знятий режисеркою Ольгою Журбою. Світова прем’єра фільму відбулася на Венеційському кінофестивалі. Після цього фільм мав довгу фестивальну історію з показами від Риги до Риму — і ось нарешті відбулася його українська прем’єра на Міжнародному фестивалі документального кіно Docudays.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає про стоголосся пісень землі, що повільно горить.

Фільм починається з записів хаотичних дзвінків у службу екстреної допомоги, де на перелякане: «Це війна?» — диспетчер сумним голосом відповідає: «Так, схоже на те». За цією точкою входу, яка стає і точкою неповернення, глядача очікують сотні облич, краєвидів, доль, які створюють цей багатоголосий хор війни.

Демонтаж радянської символіки, евакуаційні поїзди, похоронні процесії; діти, що граються у війну; ветерани, що вчаться ходити на протезах. «Пісні землі, що повільно горить» — це споглядальницька документалістика, яка намагається показати війну у всій її тривалості та складності процесів, які відбуваються у різновіддалених від фронту місцях. Головний орієнтир у цьому фільмі — це позначення віддаленості локацій від фронту.

Довгі сцени дають відчути присутність часу у фільмі — часу, відчуття якого у війні може здаватися нескінченним. Монтаж від сцени до сцени розгойдує свій ритм, а звукове та візуальне входять у розсинхрон, створюючи дієгетичний простір двох наративів. «Пісні землі, що повільно горить» нагадують сон, у який глядач провалюється та намагається вирватися з його тривоги, що наростає з кожною зміною сцени, однак розуміє, що вибратися до кінця фільму не вдасться.

«Пісні землі, що повільно горить» перетворюються на меланхолійну елегію того, як людина розчиняється у війні — того, як війна з чогось приголомшливого перетворюється на щось буденне чи навіть побутове. Журба спеціально не показує жахів війни, лишаючи їх в аудіальній частині наративу, де заплаканий чоловік розповідає про дітей Маріуполя, хлопчик із далекого південного села — про катування батька, а патологоанатом сухо описує труп, зазначаючи: «Кулон, половина серця з написом “Завжди буду поруч”». Цей розсинхрон візуального та аудіального ідеально відображає буденність війни, де всі ті, з ким на щастя не сталося нічого по-справжньому лихого, існують в історіях трагедій тих, хто пережив кошмарний досвід.

Друге, з чим працює у своїй візуальній мові Журба, — це контраст. Діти в імпровізованому в бомбосховищі класі намагаються дати відповідь на питання: «Що вони можуть зробити, щоб Україна стала щасливою в майбутньому?» Водночас темним нагадуванням контрастує сцена з російськими школярами, які марширують по школі. Поки одні думають, як збудувати кращий світ, інші знають, як його руйнуватимуть.

«Пісні землі, що повільно горить» — це стоголосся української війни. У цьому фільмі немає головних героїв. Це — чиста рефлексія про те, як війна покриває собою життя. Рефлексія, яка через фіксування дійсності перейшла у вимір поетики, а відтак і метафізики. Журба створила не просто пісні — вона створила багатоголосий хор народу у війні, який звучить металевим брязкотом і пташиним співом, чоловічим плачем та дитячою суворістю, горем та болем, надією та втіхою, життям та смертю.

Оцінка критика: 9/10

Читайте також: Перетиснуте дитинство. Огляд на «Стрічку часу» Катерини Горностай