Спогади про «сумно?». Частина перша: кіно та література
Я киянка і мені 32. Тож коли я тільки починала відкривати для себе українську сучасну культуру далі шкільних підручників, ще не було буму соціальних мереж, не було різномаїття медіапроєктів тощо. Проте були друковані журнали, форуми, спільноти. І ще «сумно?».
Наприкінці червня 2024 року засновник «сумно?» Богдан Логвиненко (якого ви всі тепер знаєте, як головного в Ukraїner) повідомив, що відновив архіви порталу. Отже, пояснити феномен цієї спільноти тепер можна з наочними прикладами.
«Вікіпедія» каже, що найбільшу українську спільноту культурних блогерів було започатковано 14 жовтня 2005 року. Але наймасштабніший та найстаріший розділ сайту присвячений книжкам — літературні рецензії, які писав ще сам Логвиненко, доступний й за 2004 рік.
Згодом з’явилися розділи про кіно, театр. А ще — менш дотичні до мистецтва подорожі. Музичних тем було небагато, адже паралельно ще з 2003 року існував дружній проєкт «ФаДієз», повністю присвячений музиці. За кілька років він стане частиною «сумно?».
Ще раз. 2003-2005 роки. Часи зросійщення публічного простору, яке так і не змогло привести до влади проросійського президента, проте вже мало неабиякий вплив на суспільство. Часи, коли бум української культури 90-х почав затухати, а нова генерація ще тільки зароджувалася. Але культура була. І було кому її зафіксувати.
Лірум зараз — це теж про літературу, кіно та музику. Я продивилася всі матеріали в цих же розділах на «сумно?» та спробую здійснити цю культурну подорож в часі на +-20 років назад. Обережно, чутливі моменти теж будуть.
Кіно
Розділ «Кіно» має 84 сторінки матеріалів. З них про українське кіно — кілька десятків текстів.
«Складно усім з цим фільмом. Похвалиш – будуть говорити, що я був упереджений, покритикуєш – одержиш купу радісних криків “Ага, я ж казав! Нічого в Україні не можуть зробити нормально!» — так починається рецензія на фільм, який, певно, найчастіше згадують як перший прорив українського кінематографа у 21 столітті.
2006 року відбулася прем’єра стрічки Штольня молодого режисера Любомира Левицького.
«Штольня – це дійсно пародія. Але не на американські аналоги, а на нашу дійсність. Усвідомлення цього, здоровий сарказм і краплинка самоіронії забезпечать одержання задоволення якщо не від перегляду трилера, то принаймні від комедії».
Але це не єдина видатна подія для української кіноіндустрії, що сталася у 2006. В українських кінотеатрах з’явився не просто мультфільм Тачки – тоді народився культовий український дубляж, який вже з першого фільму виявився не сухим перекладом, а оригінальною адаптацією для місцевого глядача.
«Основні оплески залу, без сумніву, дістались автору перекладу – Олексі Негребецькому, котрий вже заніс своє ім’я на скрижалі української культури, зробивши шедевр з серіалу Альф та доклавши руку до того, щоб український варіант Гаррі Поттера вийшов набагато раніше за російський. Він чудово переклав та адаптував більшість американських жартів, надавши їм українського колориту, тому під час деяких сцен, наприклад лякання тракторів, глядачі просто-таки заходились від реготу».
Майже одразу за Тачками в український прокат увірвалися «Пірати Карибського моря-2. Скриня мерця» — це другий дубльований українською фільм. Працювала над дубляжем та сама команда, а Джек Горобець отримав свій легендарний голос українською — голос Олега «Фагота» Михайлюти з гурту ТНМК.
«Трохи шкода, правда, що ім’я мого героя не переклали, скажімо, на якогось Зеника Горобця, – сміється «Джек»-Фагот, – вийшло би ну вже зовсім на козацький лад – вони теж були свого роду піратами. Але нашими».
У 2009 році український кінопрокат мав такі цифри:
«Лише неповні перші три місяці нинішнього року принесли до кінопрокатної скарбнички суму в розмірі 88 720 169 грн. У порівнянні з періодом січень-початок березня 2008 року, аналогічний період цього року перевищив результати на 70%. Таким чином, від початку року українські кінотеатри відвідало на 40% більше, ніж у минулому році».
Безперечно знаковими є рецензії на фільми, які тоді повним ходом знімалися спільно російськими та українськими командами. У 2009 вийшов фільм «Тарас Бульба». Ви, можливо, його не пам’ятаєте. Можливо, воно і на краще.
«Знятий режисером українського походження Володимиром Бортком. Знятий з Богданом Ступкою в головній ролі. Знятий переважно на українських землях (Київ, Хортиця, Кам’янець-Подільський, Хотин). Знятий за твором українського письменника – Миколи Гоголя. Але за російські гроші – тож і маємо російський фільм».
«Хто заважав зняти самим?… ой!… та хто тільки не заважав! Ходило в нас декілька режисерів 25 років зі сценаріями фільму. Навіть кастинги проводили на ролі. Та все ніяк не склалося. Розбиратися в тому марно – самі винні. А тепер ще одна відмовка буде: «Так он щойно зняли – що нам те саме робити…». І продовжуватиметься це років так з двадцять».
«Маємо «історичний блокбастер» – без стилю, смаку і, що найсумніше, без захопливості, чи принаймні емоційного дійства».
Приємно, що автори «сумно?» приділяли увагу відкриттю нових імен. Ось одне з таких відкриттів — молодий режисер, який щойно отримав чергове міжнародне визнання.
Молодий режисер Мирослав Слабошпицький, короткометражний Діагноз якого цьогоріч, вперше за сім останніх років, представляв Україну на Міжнародному кінофестивалі у Берліні, привіз з німецької столиці море вражень, ідей та пропозицій.
Так у 2009 році починалося інтерв’ю молодого українського режисера короткометражного кіно Мирослава Слабошпицького. До виходу повнометражної стрічки Плем’я, яка прославить і його, і Україну на весь світ, залишається 5 років. А поки…
Поняття «українська кіноіндустрія» для європейців не існує. Є окремі персоналії, але школи, тенденцій немає. Керівництво Державної служби кінематографії старанно винищує будь-які паростки молодості та європейськості у молодому українському кіно. Україна мала позитивні аванси на хвилі Помаранчевої революції. Треба було бачити кіноринок фестивалю «Молодість» у перший післяреволюційний рік! Я тоді саме брав участь у «Молодості» з короткометражкою «Інцидент». Інтерес до українського кіно був шалений, і шанси неймовірні. Зараз ситуація кардинально змінилася «завдяки» керівництву Державної служби кінематографії.
Ще кілька посилань:
- матеріали про Богдана Ступку на «сумно?», зокрема багато інтерв’ю — на випадок, якщо ви не застали його прижиттєво;
- історія про те, як майже весь 2009 рік не працював київський кінотеатр «Кінопанорама» (початок і кінець). Остаточно кінопростір закриють аж у 2018 році;
- рецензія на ще один російсько-український фільм, у якої вже у 2010 році були теги «пропаганда, шовінізм, імперіалізм».
Література
Середина нульових. Артем Чех та Ірина Цілик видають свої перші книжки. Українською вже переклали Чака Поланіка, але ще не переклали Маленького принца. Особисте життя Ірени Капри поступово витісняє з інфополя її літературні здобутки. Про Любка Дереша та Ірен Роздобудько пишуть приблизно втричі частіше, ніж про Сергія Жадана. Але останнього вже називають «одним з найвідоміших представників української постмодерної літератури» (це звучить у рецензії на його всього лише другий роман Anarchy in the Ukr).
У будь-якої людини, що більш-менш знається на англійській мові, одразу виникне запитання: навіщо артикль the перед назвою України на обкладинці? Невже, на думку автора, Україна так і не здобула державності? Чи просто він пише про Україну як про територію з певними кордонами, а не про самостійну державу? Залишається відкритим також питання стосовно політичної позиції автора. Відомо, що письменник був комендантом харківського наметового містечка під час Помаранчевої революції. У книзі ж, незважаючи на анархістську назву, ми бачимо відверто аполітичні погляди: “Ніколи не читай газети, не цікався політикою, не слухай радіо…” Помітно, що автор досить прохолодно ставиться до революції, але, тим не менш, він – за свободу, яку, як відомо, не одержують, а виборюють.
Одним з найпопулярніших українських видавництв було «Фоліо» (так, тоді зашкварів у них ще не було). Наприклад, у 2007 році у них друкувалися Жадан, Роздобудько та навіть Оксана Забужко. А ще вийшов словник українського сленґу. Просто подивіться на ці приклади лексики.
У тому ж «Фоліо» у 2007 вийшов переклад «Бійцівського клубу» Чака Поланіка — ви точно бачили цю жовту обкладинку та адаптоване прізвище письменника українського походження. Перекладом займався Ілля Стронґовський. Зараз він — засновник видавництва Видавництво і дуже відомий ілюстратор. А тоді — ЖЖ-блогер, який зробив пост і отримав пропозицію перекласти культову книгу і не одну. Інтерв’ю з Іллею, датоване 2009 роком, можна почитати тут.
У 2007 році Артем Чех видав свої перші дві книжки. Рецензію на роман «Киня» абсолютно невідомого загалу автора на «сумно?» теж можна знайти.
Сам Артем Чех наголошує: життя – непередбачувана штука. Я можу це трохи перефразувати: ніколи не знаєш, від якої книги чого чекати. І знаєте, добре, що є автори, які можуть здивувати, розсмішити, змусити повірити, що насправді все інакше…
Ближче познайомитися з молодим перспективним письменником можна у цьому інтерв’ю, що вийшло роком пізніше.
— Я б хотів жити з грошей, зароблених суто на літературі. Це моя першочергова мета у житті. Так як людина я лінива, то література — ідеальне рішення.
Через 7 років Артем Чех мобілізується і служитиме в АТО, а згодом, після невеликої перерви, повернеться до ЗСУ під час повномасштабного вторгнення.
2008 року виходить перша прозова книга Іри Цілик Післявчора. Свій дебютний фільм Земля блакитна ніби апельсин Ірина презентує аж у 2020 році.
Післявчора, цю суміш міського роману та біографічної повісті, відрізняє по-особливому ніжна та жіночна поетика. Це водночас емоційне зізнання в любові до Києва, де народилася і виросла авторка, та до життя, що ховає гостре відчуття втіхи у найпростіших речах. Власне, після збірки чуттєвих і дуже особистих поезій «Ці», що вийшла друком минулого року, саме натхненної поетики й чекалося від прозової спроби Ірини Цілик. Врешті, очікування майже виправдалися, незважаючи на виразний підлітковий наїв деяких епізодів.
2008 року Кузьма Скрябін власним голосом записує аудіоверсію своєї книги «Я, “Побєда” і Берлін». Екранізують книгу аж за 16 років.
У вересні 2008 помирає Юрко Покальчук. Здається, завдяки «сумно?» його багато незнайомих з ним особисто людей називали «Пако». Абсолютно видатна була людина.
Наприкінці 2008-го Сергій Жадан і гурт Собаки в Космосі поїхали у перший спільний український тур. Можливо, вас це зараз здивує, але тоді Жадан тільки читав вірші, а у «Собак» був свій вокаліст. Ось перше інтерв’ю Сергія про співпрацю зі ска-гуртом і їхній перший спільний альбом Спортивний клуб армії.
Вокаліст «Собак» – офіцер запасу ракетних військ. Решта у війську не служила, бо хлопці ще зовсім молоді, та ще й релігійно навернуті. Половина «Собак» грає християнський рок по нових протестантських церквах. Тому, як на мене, їхні релігійні погляди із військовою службою не сумісні. Відтак, попри те, що проект називається «Спортивний клуб армії», у нас пацифістський проект.
У 2024 році Сергій Жадан разом з гітаристом «Собак» Євгеном Турчиновим мобілізувалися до підрозділу НГУ «Хартія».
Весною 2009 року один з фронтменів гурту ТНМК Олександр «Фоззі» Сидоренко видав свою першу книгу. Станом на літо 2024 року у творчому доробку Фоззі-письменника 12 книжок, з них третина українською.
А ось ще один неймдропінг з 2009:
Вчора в заповненому журналістами залі прес-центру агенції “Укрінформ” відбулася цікава подія в літературному житті: мережа “Книжковий супермаркет” вручила диплом “Відкриття року” та цінний подарунок своєму першому лауреату – мандрівнику і письменнику (а також науковцю, інженеру, бізнесмену – все це одна людина, якій тільки 25(!!!) років) Максиму Кідруку. Це його наступна серйозна літературна нагорода після другої премії конкурсу “Коронація слова – 2009”.
У 2023 році роман «Колонія» Кідрука — книга, про яку знають і говорять всі. Вийшла вона у власному видавництві Макса — «Бородатий Тамарин». А ось подивитися та познайомитися з Кідруком кінця нульових можна за цим посиланням.
У 2010 році у відомої української поетеси Світлани Поваляєвої вийшло велике особисте інтерв’ю. В якому останні слова належать старшому сину Світлани, Василю:
«Ким би ми хотіли стати? Я (Василь) хочу свій ресторан відкрити. А Рома, як і мама, мабуть, буде письменником…»
Василь Ратушний долучився до українського війська у 2015 році. Відтоді не полишав військової справи. Молодший син Світлани, Роман — активіст та герой України. Він загинув на полі бою влітку 2022 року, на його честь названо вулицю у Протасовому Яру та великий мистецький фестиваль.
У 2011 році вийшов перший прозовий роман видатної Ліни Костенко — Записки українського самашедшего.
Зазначивши, що «Записки…» не є явищем стилю, що це літературний провал, Юрій Кучерявий наголосив, що аналізувати цей твір як художній текст — найлегше, бо це поховає його як явище літератури. І запропонував завершити дискусію про цей твір як літературний роман та розглядати його як соціальний памфлет і говорити не про те, ЯК Ліна Костенко сказала, а про те, ЩО вона сказала: «Останньою нікчемністю інтелектуалів буде, якщо вони промовчать на всі закиди авторки. Потрібно реагувати на ті випади, це не означає, що конче не погоджуватися, але реагувати».
- Також у 2011 році повернулося «Сяйво» — одна з найстаріших книгарень Києва виборола своє право на існування.
- А ще у 2011 році пройшов перший «Книжковий Арсенал». Маєте нагоду подивитися на нього в цьому фоторепортажі.
Антонич-фест
2009 року спільнота SUMNO.com втілила неможливе — вони своїми силами дістали з небуття маловідомого на той час поета і присвятили йому цілий фестиваль.
Усе починалося заздалегідь — ще влітку Богдан Логвиненко, Юля Бурковська та інші представники Сумно?Ком’у роздавали листівки з поезіями Антонича автомобілістам в заторах та читали їм вірші в мегафони. Автомобілістами справа не обмежилась, досить скоро вірші читалися в метро, електричках, трамваях і автобусах, людям роздавали вірші, хтось відмовлявся, хтось охоче брав, хтось питав: «А кого ви рекламуєте?»
У рамках акцій з популяризації Антонича молодий київський графітист Гомер написав на одній зі стін на дніпровській набережній «Антонич 100» та уривок з вірша. Він дізнався про Антонича лиш напередодні акції, але, як зізнався, поет припав йому до душі.
Чи було це просто? Взагалі ні. Але чи було це вдало? Здається, так.
Якщо чесно, у мене досі ім’я Богдана-Ігора Антонича викликає найпершу асоціацію у вигляді цього фестивалю. Всі матеріали про цей фестиваль, які допоможуть осягнути масштаб події — ось тут.
У другій частині згадуємо українську музику 2003-2011 років.
У матеріалі використані зображення з «Вікіпедії» та архіву «сумно?». В кольорових блоках збережені оригінальні лексика та пунктуація з матеріалів «сумно?».
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: