Таня Spasi Sohrani — художниця, яка говорить візуальною мовою простоти, теплоти й тонкої самоіронії. Вона відмовляється від пафосу, бо вірить: справжнє мистецтво — це про людське, а не про гучне.
Саме тому нова виставка мисткині «Немає нічого занадто дивного» проходить до 24 червня у фітнес-просторі Tribe.NRG — місці, яке так само як і її мистецтво, приймає тебе справжнього: з емоціями, сумнівами, відкритістю. Проєкт став результатом співпраці з галереєю Barvinskyi у Відні та київським Tribe.NRG, а продовження експозиції відбувається також і в офісному просторі бізнес-класу Creative States.
У цій розмові мисткиня розповідає, чому простота — це сила, а мистецтво в Instagram — не завжди лише про лайки.
У ваших роботах поєднуються легка самоіронія й дуже особисті емоції. Якою ви бачите роль гумору й «антипафосу» у формуванні нової візуальної мови молодих митців?
Я, навпаки, помічаю, що зараз молоді митці (особливо ті, кому до 25 років) працюють у дуже серйозному ключі. Чесно кажучи, навіть не знаю, із чим це пов’язано. Багато з тих, кого я знаю, створюють доволі важкі, емоційно глибокі роботи, і про гумор там узагалі не йдеться. Можливо, саме тому мені так хочеться додати до цього трохи легкості, самоіронії. Хочеться сказати їм: друзі, не сприймайте все надто серйозно.
Звісно, я теж частково належу до цього покоління, хоча вже й не зовсім молода мисткиня. Але, мушу зізнатися: мені справді бракує гумору й іронії у візуальній мові молодих митців.
Ви розповідали, що після повномасштабного вторгнення свідомо відмовилися від яскравих кольорів і прийшли до стриманіших рішень. Чи можна вважати цю зміну естетичним жестом покоління, а не лише особистою потребою? Як це зчитує закордонна публіка?
Я думаю, що це передусім особиста потреба. Кожен зараз по-різному проживає події в нашій країні, по-різному на них реагує і рефлексує. Тому я б не називала це естетичним жестом цілого покоління — скоріше, це індивідуальне відчуття, мій особистий вибір.
Щодо сприйняття моїх робіт за кордоном — чесно кажучи, я поки не дуже активно їх там показую. Зараз у мене в роботі дуже популярний проєкт, пов’язаний із темою батьків, саме над ним я зараз зосереджена. А останні роботи поки що існують лише в інстаграмі та на сайті.
Європейці найсильніше відгукнулися саме на зображення ваших батьків, бо побачили в них «теплоту й відвертість, якої бракує їхній культурі». Що це говорить про запит європейської аудиторії на українське мистецтво?
Я б не сказала, що це свідчить саме про запит на українське мистецтво як таке. Швидше за все, це просто емоційний відгук на те, чого людям бракує у власному культурному середовищі. Вони побачили у цих зображеннях щирість, теплоту, відкритість — все те, що їм близьке, але, можливо, не завжди доступне у їхньому повсякденному житті.
Мені здається, це скоріше про людське, ніж про національне. Вони побачили те, що самі хотіли б відчувати або проявляти, але з певних причин бояться. І саме тому їм відгукуються ці роботи.
Які візуальні символи української культури ви свідомо трансформуєте — і чому саме до них звертається сучасна постіронія?
Я свідомо трансформую у своїх роботах нашу відкритість і простоту. Бо, як на мене, це одні з найвиразніших рис української культури. Наші люди щирі, добрі, прості у найкращому сенсі цього слова. Звісно, не йдеться про всіх без винятку, але більшість тих, кого я знаю, саме такі. Я виросла в селі, щоліта проводила там — і ця людська відкритість мені дуже близька.
Колись я намагалася цього уникати, боялася виглядати немодно, занадто просто. Але зараз, навпаки, хочу показати, що простота — це не недолік. І не треба з себе щось будувати. Треба бути собою, і в цьому, як мені здається, є справжня сила.
Як зʼявилася ідея творити в рідному селі в Київській області? Це як своєрідний протест проти великих культурних часто попсових мегаполісів чи ода рідним місцям?
Насправді все почалося зовсім не як протест проти мегаполісів. Ідея творити в рідному селі виникла скоріше з внутрішньої потреби — мені просто було там комфортно. Я почала знімати проєкт з Янголами саме в селі, бо на той момент тільки-но купила камеру, ще не вміла з нею нормально працювати, і страшенно хвилювалася.
У Києві я тоді ще нікого не знала, і мене ніхто не знав. Було соромно звертатися до когось чи щось показувати. А в селі — всі свої, і там усім усе одно. Ніхто не засуджує, не критикує, не дивиться з осудом, якщо щось не так. Я памʼятаю, як нервувала під час перших зйомок — люди саме садили картоплю, а я їх відволікала своєю камерою. Знімала на автоматі, бо ще не вміла налаштовувати.
Тож спочатку це було просто про безпечний простір, де я могла спробувати, помилитися, навчитися. А вже потім воно стало чимось більшим — і про повернення до коріння, і про щирість рідного середовища.
Наскільки для вас як для мисткині важливо демонструвати свої роботи офлайн, щоб люди могли до них доторкнутися?
Не можу сказати, що для мене це прямо ключове, але так — офлайн-покази важливі. Я не з тих, хто створює «в стіл». Мені потрібно відчувати зв’язок із глядачем, отримувати якийсь відгук. Це не про похвалу, швидше — про реакцію.
Я справді створюю роботи передусім для себе, але мені також хочеться ділитися ними з людьми. Хочеться, щоб вони побачили та відчули.
Чи впливають цифрові платформи на вашу творчість? На вашу думку цифровізація всього змінює уявлення світу про сучасну українську артсцену?
Ще кілька років тому цифрові платформи справді сильно на мене впливали. Я буквально вимірювала цінність своєї роботи кількістю лайків: мало — значить, не зайшло, а отже, я щось зробила не так; багато — клас, отже, хороша робота, і одразу мотивація зростає. Це, звісно, токсичний механізм, бо іноді все банально залежить від алгоритмів, а самооцінка при цьому падає. З часом я навчилася відділяти одне від іншого, але ця залежність десь глибоко все одно лишається.
Ще один аспект цифровізації — постійне порівняння. Гортаєш Instagram і здається, що всі довкола створюють щось круте, а ти — ніби ні. Це демотивує. Але водночас соцмережі — це й потужний інструмент. Це шанс швидко заявити про себе. Один правильний репост у Twitter — і про тебе вже знають. У Instagram це працює трохи повільніше, але все одно працює. Взагалі, Twitter, як на мене, найефективніший для просування себе як митця.
І так, цифровізація кардинально змінює уявлення світу про українське мистецтво. По-перше, ми стали більш видимими. По-друге, на цьому тлі з’являються нові виклики — той самий штучний інтелект, через який іноді вже складно відрізнити, де справжнє, а де згенероване. Все змінюється дуже швидко, але в цілому, я вважаю, це позитивні зміни.
Читайте також: Чому російські пісні залишаються у плейлистах українців
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: