«Ми боїмося публічно говорити про культурні події в Херсоні». Олена Афанасьєва про «Тотем», херсонську ідентичність та мистецтво під обстрілами 

Культурний центр «Тотем» працює у Херсоні з 1996 року як продакшн-студія, а з 1999 року як громадська організація. За роки діяльності через нього пройшли декілька поколінь херсонців. Серед них, зокрема, режисер Роман Бондарчук, з яким Лірум спілкувався раніше. 

В інтерв’ю Роман багато розповідав про «Тотем» і його вплив на особистість режисера. До та під час повномасштабного вторгнення організація реалізувала десятки проєктів. Серед них — проєкт зі створення вуличної галереї на ОСБ плитах, якими херсонці закривають вікна, перевидання книжки про художницю Поліну Райко та арттерапевтичні зустрічі для жителів регіону.

Про роботу «Тотему» в умовах війни, культурну діяльність в умовах постійної небезпеки та боротьбу херсонців за свою ідентичність культурна менеджерка та керівниця організації Олена Афанасьєва розповіла журналістці Дарії Подвишенній.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

«У нас було багато планів». Як працював «Тотем» до повномасштабного вторгнення

Ми — одна з найстаріших громадських організацій міста. Ми завжди захоплювалися європейськими проєктами ревіталізації, де занедбані території перетворюються на мистецькі локації та території вільного мистецтва. Ми завжди хотіли щось подібне, але як культурно-мистецька організація не мали ресурсів для таких масштабних проєктів.

У 2016 році у нас з’явилися партнери з бізнес-асоціації «Ми-Херсонці». Це був середній бізнес, люди, які пов’язували своє життя з Херсоном, й хотіли, щоб місто було сучасним і комфортним. Разом з ними ми почали створювати незалежний культурний простір «Урбан сад». Взяли територію колишнього заводу і перетворили її на нереальну локацію.

За 2020-2021 рок ми провели 60-80 культурних заходів. Приймали один з найпотужніших фестивалів українського сучасного мистецтва — Gogol Fest. Я була кураторкою візуальної програми фестивалю. Моє завдання полягало в залученні митців, причому ми прагнули, щоб це була локальна творча спільнота, яка б могла показати свої можливості на такому потужному рівні. 

А нещодавно я переглядала наші виставки в цехах — цех на 3000 квадратних метрів, перетворений на територію мистецтва, — це було фантастично. У нас було багато планів, але нам довелося виїхати.

Окрім цієї культурно-мистецької історії для місцевих, я разом із колегами, зокрема Наталією Бімбірайте, долучилася до роботи в Культурному центрі Україна-Литва та Правовому просторі. З 2017 року Наталія почала підтримувати та організовувати археологічні дослідження в Тягині. Я приєдналася до неї зі своєю мистецькою складовою, бо закохалася в ці ландшафти. Завжди мріяла організувати на Херсонщині фестивалі лендарту — мистецтва, що працює з природним середовищем. Наші ліси, море, степи — це неймовірна різноманітність ландшафтів, і для митця, який працює з природою, це просто рай.

«Активісти були в списках». Як Олена з сім’єю виїжджала з окупації

24 лютого ми зрозуміли, що нам потрібно виїжджати, оскільки активісти були в списках. Росіяни спочатку приходили за учасниками АТО та військовими, а потім за активістами, тому ми покинули Херсон.

Ми не хотіли виїжджати далеко, тому три тижні прожили в селі Станіслав неподалік Херсона. Умови були важкі — навіть хліб не завозили. Кожен день наші друзі слідкували за ситуацією, і росіяни підходили все ближче. Одного дня, коли машина з Миколаєва привезла хліб, ми зрозуміли, що є якась дорога. Того ранку о 5:00 ми швидко зібрали речі, сіли в машину і через Миколаїв виїхали до Одеси. Нам пощастило, бо російські танки вже стояли на нашому шляху, але ми їх не помітили й змогли виїхати.

Наступного дня в ту хату прийшли росіяни і запитували, хто тут живе. Якби ми залишилися, це могло б нашкодити не тільки нам, але й хазяйці та її родині. Після цього ми жили в різних місцях, а зараз вже майже два роки мешкаємо в Тернополі й продовжуємо працювати. 

«Дорога іноді тривала до восьми діб по степах». Евакуація херсонців і «п’ятничні зуми».

Коли ми виїхали, спочатку жили у Вінницькій області, де знайшли хату з інтернетом. Відразу почали збирати всю команду та спільноту, тому що «Тотем» — це не тільки команда менеджерів, але й митці та люди, з якими ми працювали багато років, а з 1996 року через «Тотем» пройшло багато поколінь. 

Потім я почала допомагати організовувати безкоштовну евакуацію. Разом з німецькими партнерами ми зробили дуже багато для евакуації жінок, дітей та людей з інвалідністю. Моя свекруха залишилася в Херсоні, бо ми не могли її вивести через те, що дорога іноді тривала до восьми діб по степах, і вона б не витримала через стан здоров’я. Мій кум залишився в Херсоні, щоб вивозити людей, хоча міг виїхати сам, бо у нього була автівка. У квітні 2022 року росіяни вбили його на блокпості, коли він їхав з волонтерською колоною. Евакуація була важким процесом, і в цей момент у Херсоні почався внутрішній конфлікт. Люди поділилися на тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Ті, хто виїхав, казали, що ті, хто залишився, є колаборантами, а ті, хто залишився, вважали, що їх покинули. Це створювало напругу, бо люди не розуміли один одного.

Це також було дуже важко, але потихеньку ми почали збиратися разом. Влітку 2022 року, коли ще тривала окупація, ми організували «п’ятничні зуми». У Херсоні не було нормального звʼязку, тож на зуми приєднувалися ті, хто виїхав.  Ділилися історіями, розповідали, де хто знаходиться і як справи.

Потім про ці зустрічі дізналися херсонці, які залишилися в місті, і теж почали приєднуватися. З часом ми почали збиратися разом не тільки для розмов, але й для того, щоб щось робити разом, як ми звикли. Вигадували різні творчі завдання, щоб підтримати одне одного. 

Херсонський топінамбур у Франції та проєкт «Херсон зсередини/зовні»

Ми придумували для людей креативні завдання, щоб відновити комунікацію. Одним з таких завдань було сфотографувати своє взуття і розповісти про нього історію. Наприклад, хтось показував свої білі кеди й розповідав, що їх подарували волонтери з Польщі, коли він виїжджав. Це було дуже зворушливо.

Одного разу ми попросили всіх херсонців, які виїхали, подивитися у свої валізки й знайти там якийсь предмет, який опинився там невідомо як, але нагадує їм про дім.

Найбільш ніжна і дивна історія була від Тетяни Багацької. Вона — дизайнерка та екскурсоводка, яка з нами ще з початку 2000-х. Вона довго залишалася в Херсоні, але потім виїхала з малою дитиною. Жила в мікрорайоні Острів (офіційно Корабел), який після підриву Каховської ГЕС був затоплений і піддавався страшним обстрілам.

В її валізі раптом опинився топінамбур. Вона ніколи не готувала, не їла і не купувала топінамбур, але під час окупації побачила бабусю на риночку, яка продавала кульочок цього коренеплоду. У нас («тотемівців» — прим. ред.) у всіх є спільна риса — ми завжди щось купуємо у бабусь, щоб підтримати їх. Так вона купила топінамбур, хоча не знала, навіщо.

І коли Тетяна збирала валізу якимось чином узяла з собою і його. Але коли Тетяна усвідомила, що з нею сталася така історія, вона вже була в Естонії, а топінамбур залишила в холодильнику у подруги. Я сказала, що цікаво було б його посадити й побачити, чи він виросте. Тетяна довго вмовляла подругу посадити той топінамбур. Подруга все ж таки посадила одну з двох бульб топінамбура, і він почав рости. Наша спільнота стежила за тим, як він росте, і стало зрозуміло, що ця історія трохи більше, ніж просто про випадковий предмет у валізі.

Другу бульбу топінамбура подруга передала у Францію до культурного центру, що займається допомогою Україні. Вони посадили її біля цього центру, і там почав рости херсонський топінамбур. Це було символічно і прикольно, бо такі зв’язки допомагали нам зрозуміти, що Херсон може об’єднувати людей не тільки у Zoom, але й через фізичні речі.

З таких історій ми створили виставку під назвою «Херсон зсередини/зовні», яка поєднала херсонців, що залишилися в місті, з тими, хто виїхав. 

Проєкт «На плаву»: вуличні виставки та вкрадений арт 

Ми постійно на зв’язку з херсонцями. Наприклад, мій друг і колега Антон Єфанов відвіз родину в безпечне місце, але сам повернувся, щоб допомагати. Антон сказав, що в Херсоні стає все більше вікон, закритих плитами ОСБ (орієнтована стружкова плита, — прим. ред.), і це перетворює місто на депресивне місце зі «сліпими» вікнами. Так ми розпочали проєкт «На плаву», щоб прикрасити ці ОСБ-плити й додати кольорів у місто. У вікнах будинку Антона та його центру соціальних служб ми організували вуличну виставку. Люди, йдучи вулицею, могли бачити роботи, не заходячи в приміщення. Це створило ефект вуличної галереї. 

Спільнота дуже позитивно відгукнулася на цю ідею. Ми знайшли в Херсоні неймовірну людину, яку називали Сєрьожа-поклейщик. Він допомагав не лише наклеювати роботи, а й знаходити правильні місця для виставок, щоб вони дійсно розповідали історії.

Наприклад, у вікнах Центру соціальних служб ми організували виставку Світлани Юрьєвої під назвою «50 відтінків зеленого». Це була ніжна історія про зелений колір хакі й про те, як він відображає різні емоції: любов, батьківство, очікування. Кожна робота містила зелений колір, і виставка передавала емоції вдячності та любові до військових. 

Таких виставок було 11. Наприклад, одна з виставок була розташована в магазині Watsons, який росіяни перейменували на Black and White. Художник Олександр Танасюк створив роботи про те, як для нас зараз світ став чорно-білим. Вивіска Black and White залишилася після звільнення, і ми вирішили використати це місце для виставки про світло і тінь, добро і зло, волонтерів і військових.

Одного ранку мені надсилають фото і кажуть, що локації більше нема, бо туди знову був прильот, і все побило. Серьожа-поклейщик приїжджає на місце і бачить, що комунальники вже працюють, і через три години все відновлять і поклеять роботи.

Ця сила волі у херсонців вражає. 

Ми також зробили афішу для кінотеатру «Україна» в Херсоні. Це місце має свою історію, адже майже 30 років на центральному кінотеатрі були рукотворні мальовані афіші, створені неймовірним художником Валерієм Поповим. Його афіші були такими смішними та креативними, що люди билися за них. Навіть у мене є одна в колекції. 

Щоб вшанувати цю традицію, херсонський художник Олександр Жуковський намалював афішу для блокбастера «Зоряні війни: Повернення Ї». На цьому постері був зображений Валерій Залужний з маленьким Йодою на плечі, який душить гадину, що символізує російську агресію. Ми розмістили цей величезний плакат на кінотеатрі.

Потім його вкрали. І не просто здерли, а дуже обережно зрізали. Чекаємо, поки він з’явиться на мистецьких аукціонах.

Вплив окупації Херсона на культурну спільноту

Окупація Херсона сильно вплинула на культурну та мистецьку спільноту. Після деокупації багато хто не може повернутися через постійні обстріли, але культурні осередки поступово відновлюються в тому форматі, в якому це можливо. Наприклад, Херсонський музично-драматичний театр імені Миколи Куліша організував артхаб у своєму підвальному приміщенні, де проводять виставки та невеликі вистави. Також є інші хаби, які працюють в укриттях.

Проте ми боїмося публічно говорити про ці культурні події, бо росіяни відстежують такі місця і часто обстрілюють їх. 

Наразі ми працюємо над новим проєктом зі створення Музею спротиву. Ідея цього музею з’явилася після звільнення Херсона, коли до нас звернулася Світлана Думінська, начальниця управління культури Херсонської міської ради, з пропозицією створити Музей окупації. Однак, ми вирішили, що важливіше буде розповідати про неймовірний спротив херсонців під час окупації. 

Також ми будемо організовувати виставки по Україні, зокрема в західних і центральних регіонах, щоб розповідати про Херсон і зламувати стереотипи про південні регіони. Ми хочемо показати, що Херсон не менш український, ніж будь-який інший регіон.

Поліна створювала красу через біль. Про що проєкт «Насіння Поліни Райко»

Поліна Райко стала дуже популярною після пошкодження її будинку під час потопу внаслідок підриву Каховської ГЕС. Перевидання книжки про неї буде передано в українські бібліотеки.

Я завжди любила наївне мистецтво, і зараз ця любов розділяється всією Україною. Наприклад, після 24 лютого виставка Примаченко в Українському домі зібрала величезні черги, що стояли до Хрещатика.

Наївне мистецтво неможливо підробити, бо воно дуже щире і справжнє. Поліна Райко мала лише чотири класи освіти, але не могла не малювати. Вона почала малювати, коли залишилася сама в будинку. Спочатку в автокатастрофі загинула її улюблена донька Олена, потім померли син та чоловік. Вона залишилася одна, і малювання стало її способом подолання болю.

Поліна створювала красу через біль. Це була своєрідна арттерапія. Ми не хочемо говорити про її творчість як про зруйновану росіянами спадщину, хоча це і так. Для нас Поліна — це унікальний код ідентичності Херсонщини, вона говорила українською, її творчість була наповнена янголами, Богородицею, квітами та природою. Це бажання прикрашати своє житло є дуже українським.

Нині ми хочемо вшанувати її пам’ять, зберегти пам’ять про неї, бо розуміємо, скільки втрат зазнала наша культура. Кожна втрата болить, особливо, коли гинуть люди культури. Виставки, які ми плануємо цього року, будуть презентувати книжку про Поліну Райко, яка буде безкоштовною для бібліотек та освітніх закладів. Ми також хочемо показати сучасну атракцію — VR-відео. Наші колеги створили VR-відео ще до повномасштабного вторгнення, і люди зможуть одягти окуляри та «прогулятися» по будинку Поліни Райко.

Фортеця Тягинь. Як археологія спростувала російські наративи про Південь

Моя робота здебільшого пов’язана з мистецтвом. Я завжди мріяла про створення лендартів на Херсонщині, адже ця область ідеально підходить для цього виду мистецтва, яке працює з природним середовищем. Херсонщина має все: море, ліси, неймовірні піски Олешківської пустелі, степи та різноманітність ландшафту. Це одна з причин, чому тут так люблять знімати кіно. 

Наприклад, Роман Бондарчукзнімав на Херсонщині фільми «Українські шерифи» та «Редакція».

У 2016 році ми організували кілька проєктів, включаючи артрезиденцію в будинку Поліни Райко. Пізніше біля Вежі Вітовта ми провели фестиваль з інсталяціями та перформансами, де художники створювали лендарт на відкритому просторі. Це привернуло увагу до культурних і історичних пам’яток. 

Після цього почали працювати над археологічним об’єктом Тягинь спільно з Культурним центром «Україна-Литва». Археологи зробили у Тягині значні відкриття, які повністю спростовували російські фейки про так звану «новоросію». Вони знайшли середньовічні артефакти, включаючи булаву 15-14 століть — символ української влади, а також литовські артефакти. Це спільна з Європою історія. Ми вирішили на основі цієї інформації створити кампанію «Археологія спростовує історичні російські наративи та фейки». Це була дуже потужна акція. Ми провели вебінари, запросили представників місцевої адміністрації Херсонщини, щоб розповісти про ці відкриття.

Наш вебінар зібрав набагато більше людей, ніж ми очікували — замість 50-100 учасників до нас приєдналося понад 400 людей. Було дуже помітно, наскільки це розлютило росіян, російські ЗМІ буквально кипіли від злості. До XVIII століття на Херсонщині не було знайдено жодного російського артефакту, але багато артефактів кримськотатарських, литовських, з часів українського козацтва.

Під час карантину я взяла участь у курсі Digital Lab для менеджерів артрезиденцій, де ми розробили проєкт з лендарту в Тягині. Виграли грант у розмірі 1000 євро, що дозволило нам запросити литовських та українських художників.

Люди, які приїжджали на розкопки, часто бачили лише каміння, але наші лендарт-інсталяції та перформанси допомогли показати історію з іншого боку. Це створило синергію між мистецтвом і наукою, лендартом і археологією. 

У 2021 році ми провели резиденцію. І ми б продовжили працювати над цим проєктом далі, але через війну та окупацію не змогли. Зараз ми працюємо над віртуальним музеєм Тягині, де я виступаю кураторкою виставки.

«Найгірше, що може статися — робити щось лише для красивої картинки». Які виклики постають перед херсонськими митцями

Щодо мистецької спільноти на Херсонщині, головне зараз — вижити. Після звільнення Херсона стало легше працювати, хоча обстріли тривають. Людям потрібні культура та підтримка, але безпека завжди має бути на першому місці. Ми повинні планувати й діяти розумно. Гуманітарну допомогу потрібно надавати з розумом, уникати волонтерського туризму. Не потрібно робити щось лише для піару, важливо підтримувати реальні потреби.

Культурна підтримка дуже важлива. Наприклад, збір книжок для херсонських бібліотек — це потрібна ініціатива. Музичні школи продовжують навчання, хоча в онлайні працювати важко. Але ми робимо все можливе, щоб культура в Херсоні жила і розвивалася, навіть в таких складних умовах.

Для мене найгірше, що може статися — це робити щось лише для красивої картинки. Головне — просто робити свою справу.

---

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

---

Читайте також: «Формувати культурний осередок у Дніпрі складно». Андрій Палаш про зміни в культурному житті міста та головні виклики