Пісня за піснею: настя юнка про альбом «17»

23 жовтня у насті юнки з рівненського проєкту Все до чаю вийшов дебютний сольний альбом 17. На релізі артистка досліджує себе, власну сексуальність і бажання через тіло — головний образ платівки й інструмент сприйняття. Її драматургія рухається від мікросмерті особистості через тілесне самопізнання до занурення в електронний світ. Сягає найбільш клубної та агресивної точки й повертається до тиші.

Музично 17 деконструює поп на перетині electroclash, hyperpop, darkwave та клубної музики, поєднуючи синтетичні текстури, викривлений вокал, речитатив і спів. Цифрова естетика, абсурд, мемність і гіперекспресія доповнюють контрасти між треками, які артистка навмисне не згладжує.

Спеціально для рубрики «Пісня за піснею» настя юнка розповідає про кожен трек з альбому 17.

Вхід

Все починається з мікросмерті особистості. Це точка, у якій попередні спроби зрозуміти себе й закріпитися у світі більше не працюють. Роками я намагаюся зібрати власне «я» як пазл, але щойно вдається знайти бодай кілька потрібних частин, усе знову руйнується. Вхід — це момент усвідомлення: більше так не хочеться. З цього відчуття починається новий шлях. 

Інтро та аутро за звучанням відрізняються від основної частини навмисно. Це такий собі cinematic ambient без лірики, що нагадує початок фільму і його кінець.

Вельтшмерц

Трек про особисту кризу, яка набуває фізичної форми. Ґрунт, бактерії, кістки, поховання і пам’ять стають образами розпаду, через який проходить особистість. Смерть — не лише метафора завершення, це ще і досвід багаторазової втрати себе, коли кожна спроба відновитися може закінчитися новим руйнуванням. Водночас тіло залишається матеріальним доказом існування: воно змінюється, розкладається, повертається до землі, але продовжує бути частиною світу.

Вельтшмерц — це зіткнення з власною скінченністю, після якого виникає потреба шукати інший спосіб жити.

Кай

У цій пісні образи Кая, Герди та Снігової королеви переходять із казкового світу в особистий. Історія про холодне серце і спробу його розтопити, історія про емоційну відстороненість набуває нових значень через флірт, сексуальність і гру між вразливістю та хижістю. Героїня не просто переказує знайому казку, вона пропускає її через власне сприйняття, перетворюючи вигаданих персонажів на учасників своєї реальності. Гумор і провокативність руйнують дистанцію між дитячим сюжетом і дорослими бажаннями.

У цьому світі навіть казкові ролі можна приміряти на себе, перевернути або використати у власній грі.

Навпаки

Навпаки — це світ, у якому звична логіка поступово втрачає сенс. Застереження не заходити до лісу, голоси з вікон, апокаліптичні мотиви й уривки інтернет-мови утворюють потік, де побутове, страшне й абсурдне існують одночасно. Образи не складаються в одну послідовну історію — вони зіштовхуються, породжуючи нові значення. Поруч із сюрреалістичними фрагментами з’являється Стир, а в мові звучить характерна рівненська говірка з її м’якими закінченнями. Так реальний світ непомітно проникає у вигаданий.

В пісні усі дитячі страхи переходять в космічний пофігізм, коли все довкола стає надто дрібним, а неминуче надто очевидним.

ТЗ (трішки закохана)

Після мовного й образного хаосу з’являється історія, яку можна було б назвати простою: хтось (можливо, я?) тут трішки закоханий в чужого друга. Проте повторення цієї фрази поступово перетворює симпатію на нав’язливу думку, від якої складно відчепитися. Тут немає потреби робити почуття величним або драматичним: воно може бути незручним, смішним, ірраціональним і водночас цілком справжнім.

ТЗ досліджує бажання в його буденній формі, коли людина не до кінця розуміє, що саме з нею відбувається, але вже не може вдавати, що нічого не відчуває.

Резе

Резе — персонажка з «Людини-бензопили», яка стала частиною особистої міфології альбому. Образ дівчини-бомби поєднує сексуальність, небезпеку, привабливість і руйнування. 

Резе виходить за межі свого першоджерела й набуває нового значення через моє особисте сприйняття: це не зовсім відсилка до манґи, а спосіб говорити про силу, яку неможливо відокремити від загрози. Бути бажаною й небезпечною водночас. Темний гумор і клубна агресія перетворюють цю суперечність на самостійну форму самовираження.

Рум

кум виростає з конкретного спогаду: у 15–16 років я їздила вечірнім Рівним на 39-й маршрутці зі своїм першим хлопцем. Ми слухали музику з його iPod, ділячи навушники – один мені, інший йому. Це інтимний досвід близькості, у якому цілий світ міг вміститися в одну поїздку. Всього лиш кілька пісень і присутність іншої людини поруч.

Але кум не залишається спогадом про минуле. До нього домішуються деталі теперішнього, реального й бажаного, тому знайомі міські образи перетворюються на особистий простір, який існує одразу в кількох часових вимірах. Моя підліткова пам’ять зустрічається з дорослим досвідом, а конкретна географія — з вигаданою реальністю. Навіть назва, пов’язана з Рівненським управлінням механізації, додає історії характерної абсурдності. кум — це як спроба зберегти відчуття, яке колись виникло в певному місці й часі, але вже не може існувати виключно в минулому.

Межа

«Де твоя межа?» — запитання, яке поступово перетворюється на декларацію власної сили. Я стикаюся з чужими очікуваннями, соціальним виснаженням і необхідністю постійно взаємодіяти зі світом, який не завжди залишає мені достатньо простору. 

«Я некерована сила!» 

Це повернення собі права на власні правила. 

Втім, межа тут не лише про те, що можна дозволити іншим, а й про те, скільки ще можна витримати самій. Вийти з вечірки, припинити взаємодію, відмовитися бути зручною — теж способи зберегти себе.

Нудота

У Нудоті дослідження сексуальності стикається з відразою до того, як тіло й близькість функціонують у цифровому світі. Порнографія, образи жінок як об’єктів споживання, токсичні стосунки та ілюзорність онлайн-знайомств утворюють середовище, у якому інтимність легко перетворюється на товар. Різкий контраст між «Боже, який ти жахливий» і «Боже, яка я чудова» стає гротескним способом повернути собі контроль над власним образом.

Ця пісня — зіткнення з неприємними сторонами бажання — момент, коли дослідження себе вимагає визнати не лише те, що приваблює, а й те, що викликає нудоту.

В самотнім танці

Після зіткнення із зовнішнім світом я залишаюся наодинці з тим, від чого більше не можу втекти. Образ чудовиська — це втілення внутрішніх конфліктів, болісних спогадів і всього, що знову й знову повертає до попереднього стану. Але цього разу я не намагаюся зібрати себе, ігноруючи те, що заважає. Цього разу я вступаю в боротьбу безпосередньо.

Самотній танець стає фізичним способом прожити цей конфлікт, а знищення й поховання бур’янів — символічним жестом звільнення простору для нового життя. «Я більше туди не піду» — рішення не повертатися до стану, у якому я постійно втрачаю себе. Це не обіцянка більше ніколи не руйнуватися, а спроба змінити власний спосіб існування.

Вихід

Безсловесний Вихід завершує альбом, який так само без слів починався. Проте між цими двома точками відбувається внутрішній рух: від мікросмерті особистості до усвідомленого бажання залишитися у світі й знайти в ньому власне місце. Це момент, коли більше не потрібно чекати на остаточну версію себе, щоб почати жити. Після шуму, агресії, бажання й боротьби залишається тиша – простір, у якому можна спробувати почати заново.

---

Читайте також: Пісня за піснею: Noen про мініальбом «Один рік»