Театр як дзеркало війни: актори та автори вистави «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» про війну, чесність і театр, що лікує

Українські театри продовжують порушувати тему війни через особисті історії та досвіди. Серед нових постановок — вистава «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки», яку покажуть у Молодому театрі 25 та 29 листопада. Вона поєднує погляди фронту та тилу, звертаючися до тем втрат, відновлення та життя під час війни.

«Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» — драма Максима Курочкіна у постановці Станіслава Мойсеєва, створена в межах проєкту «Семантичний щит». Історія військового Сергія, який під час короткої відпустки потрапляє до загадкової перукарні та зустрічає трьох провісниць, стає метафорою пошуку правди серед множинності наративів, болю очікування й досвіду втрат. Через цей, на перший погляд, простий сюжет вистава порушує питання ціни перемоги, впливу пропаганди та трансформації особистості під тиском війни, пропонуючи глядачеві прожити складні емоції тут і тепер.

Перукарня як простір змін

Перукарня у виставі — не просто місце дії, а простір, де життя і його маленькі та великі зміни розкриваються через людські історії. 

«Перукарки в цій п’єсі — носійки спонтанного вільного говоріння. Вони трошки сивіли. Їхні рухи нагадують фрагменти якогось магічного ритуалу. Найдивніші речі у своєму житті я чув, коли сидів в перукарському кріслі», — пояснює автор п’єси Максим Курочкін.

Три жінки — три правди

Три головні героїні — не просто перукарки, а символи змін і відчуттів головного героя. Як каже акторка Валерія Ходос:

«У театрі мені ніколи не давали таких ролей. Найважче було повірити самій собі, що впораюся. Але довіра до режисера і пошук правди допомогли створити щось справжнє».

Для акторів вистава стала випробуванням і способом говорити про речі, які зазвичай замовчують.

«Старі радянські наративи ще живі. Але саме завдання мистецтва — бути сміливим, говорити про те, що болить. І наша вистава це робить», — додає Наталія Ярошенко.

Народження вистави

Проєкт з’явився з діяльності Фундації соціальних інновацій «З країни в Україну», яка з 2014 року привозила культуру, музику та книжки в прифронтові міста. Саме там, серед тривог і розмов про війну, зародилася ідея театральної постановки.

«Ми з 2014 року проводили фестивалі у прифронтових містах, привозили культуру туди, де її бракувало. Це була спроба підтримати громади, дати відчуття єдності. І вже тоді з’явилася ідея створити театральну постановку про те, що ми всі переживаємо», — розповідає продюсерка Анастасія Вергелес.

Над виставою працювали драматург Максим Курочкін, режисер Станіслав Мойсеєв, продюсерка Анастасія Вергелес та акторський склад — Валерія Ходос, Дмитро Чернов, Наталія Ярошенко, Наталія Кобізька, Дар’я Легейда, Ірина Ткаченко, Сергій Калантай, Богдан Буйлук та Ігор Чебан.

Складні моменти та відкриття

Робота над виставою була інтенсивною: від першого драфту тексту до прем’єри минуло лише 29 днів.

«Запам’ятався стан тривожності, адже в п’єсі майже 40 сторінок непростого тексту, і мій персонаж Сергій не сходить зі сцени від початку до кінця дії. Мозок періодично вибухав і палав», — ділиться Дмитро Чернов.

Він додає:

«У тяжкі часи мистецтво, як не дивно, прогресує. Люди не йдуть навіть під час тривог — чекають продовження. Це найкращий доказ, наскільки театр потрібен сьогодні».

Що винесе глядач

Вистава не просто розповідає історію — вона досліджує, як війна, пропаганда та культурні стереотипи впливають на наше життя і самосприйняття. Це нагадування, що бути чесним із собою і своїм глядачем важливо як ніколи. Через сюжет і персонажів постановка підштовхує замислитися над тим, що наше «своє» формується у складному просторі впливів, і що іноді критичне мислення та усвідомленість — це перший крок до відновлення.

«Ми хотіли показати, що навіть коли ми як нація вже “відбулися” і добре розуміємо, хто ми, пропаганда все одно поруч із нами — вона глибоко вплітається у наше життя та культуру. Дуже часто нам здається, що певні речі “нашi”, українські, а насправді вони підсвідомо сформовані чужим наративом. Водночас ми не маємо права втратити себе, маємо рухатися далі, будувати власну країну з власною культурою та наративами. І, звісно, у виставі підіймається тема полону, щоб показати, наскільки ми різні з нашим сусідом, хоч спершу здається, що дуже схожі», — пояснює продюсерка Анастасія Вергелес.

---

Читайте також: Імерсивний театр: революція театрального мистецтва