«Я маю принципи, від яких не відійду за жодних умов» — Туча про ЕР «Токсік»

Нещодавно київська співачка Туча випустила свій другий мініальбом Токсік та дебютний кліп на трек Ти винна. Альбом присвячений різним проявам токсичності та довершується похмурим електронним саундом та кислотними кліпами.

Нам вдалося поспілкуватись з артисткою на київському сателіті міжнародного фестивалю​​ MitOst Festival та дізнатись про старт її творчості, громадянську позицію та багато іншого.

MitOst Festival — міжнародний фестиваль, який зародився у 2003-му. Основна концепція фестивалю — підтримка локальних культур та залучення людей до культурних активностей. Цьогоріч фестиваль розмножився на 13 сателітів, які відбулись у Києві, Ізмірі, Кишиневі, Кобулеті, Земо-Магаро, Афінах, Брюсселі, Александрії, Каспі, Белграді, Тирані, Берліні та Салоніках. Київську подію, де зіграли Туча та франківський психоделічний гурт Zlypni, організували агенції Proto produkciia та Інша Освіта.


Як з’явилася Туча як артистка?

Туча — це мій перший музичний проєкт й одразу сольний.

Колись я займалася в музичній школі, але так і не закінчила її. Спершу це були страх і сльози через булінг, а згодом стало нудно. Моя вчителька любила розповідати перед цілим хором (людей 70), як я погано співаю. Пустити “півня” під час співу (це коли голос надломлюється) — було для мене найгірше. Я й досі цього боюсь на лайвах, хоча й розумію — за це ніхто не прожене зі сцени.

Декілька років тому ми зі знайомими зібрали гурт в Хмельницькому, я мала грати на синтах і співати. Та через страх помилки я так і не могла заспівати, а гурт розпався на першій же репетиції. 

Бажання повернутися до музики з’явилося тоді, коли я дізналася що таке Ableton від місцевих електронних музикантів. Сам факт того, що можна все робити самій, співаючи у себе вдома — дуже допоміг якраз зі страхом помилки. Так з експериментів у мене на кухні й почався мій проєкт.

Тобто, Туча — DIY-проєкт, ви все робите без команди, яка б допомагала з візуалами чи концертами?

В основному я роблю усе сама. Другий альбом мені допомагав міксувати та мастерити мій товариш — топовий звукоінженер Микита Мекалін. 

Також я знайшла круту команду: оператора (Антон Гудков), гафера (Ігор Ісай), дизайнерку одягу (Жанна Волинець) та візажистку (Кравчук Аліна), які допомагали втілювати мої ідеї щодо кліпів, тоді як я режисувала це все. Весь постпродакшн теж був мій — монтаж, колір, ефекти. Щодо контенту в соцмережі, усе —  також майже все було моє, а з фото на обкладинку і 3Д допомогли подруги Оксана Зморович aka Blablarism і sia_ram. Дуже радію, що знайшлися люди, які повірили та допомогли реалізувати все це. 

Поговоримо про Токсік, ваш другий ЕР. Тут досить чітко простежуються лінії абьюзу та хворого суспільства, яке це толерує. Це — феміністичний маніфест нашого часу чи особиста історія?

Це особиста історія, актуальна у наш час. Пісня Токсік — про токсичних людей. Та часто ми забуваємо, що токсичність може бути й позитивна. Люди це роблять ніби як з добра, та насправді просто задовбують питаннями на кшталт: «Чого ж ти не смієшся, все ж класно! В тебе успішна робота, класні проєкти, всі живі-здорові. Чого ж тобі погано?». А й справді, чого?

Це можуть бути батьки, які тебе не приймають та повторюють «ми знаємо краще за тебе». Їхня поведінка теж токсична, вона не дає тобі бути собою.

Або друзі, які очікують, щоб ти відповідала певному образу, а ти хочеш зовсім іншого. Звісно, ці всі люди бажають добра. Та хто знає ліпше, чого ти хочеш, аніж ти сам? Тому токсік у кожного свій. Неважливо, який емоційний фон, головне — як ти це відчуваєш.

В цьому магія музики: у будь-якій пісні ти знайдеш свій сенс. Я ділюсь своїм досвідом, а слухачі вже додають та накладають на нього свій. І хто скаже що це не правда?

Що ж для вас токсік?

Для мене токсік — ті люди, що нав’язують свої ідеали, не знаючи мого внутрішнього стану. Хочуть, щоб я була кращою версією себе у їхніх очах.

Кожна пісня написана з мого досвіду. Наприклад, «Не кажи нікому» — це враження від історії мого друга. Там досить поверхневий сенс: в основі тексту камінгаут про те, що він — гей.

Після його зізнання мені «прийшли» слова. Хтось сприймає слова «в чужому тілі всі твої надії сховані» — як ніби ти живеш не своїм життям. Та можна жити не своїм життям і без того, незалежно від орієнтації чи роботи. Навіть з купою грошей можна бути «не у своєму тілі» та не отримувати задоволення від життя.

Попередній ваш альбом Зло, як на мене, вийшов більш абстрактним. Тоді як Токсік прям кричить про те, що наболіло. У ньому більше саме вас. Що ви самі думаєте про різницю між своїми альбомами?

Усі альбоми — вони як діти, їх важко критикувати. Та Токсік — зріліший. Як артистка я стала зріліша: розумію, чого хочу зараз та чого хочу дотримуватись і в майбутньому. 

Зараз я стараюсь спростити саме звучання пісень, тому що експериментальна музика, на жаль, може відштовхувати людей, і закладені сенси можуть бути не почуті. Але ці сенси — важливі. Тому цим релізом я хотіла спростити саунд, надати лоску трекам, щоб моя музика стала доступнішою. В такому ж напрямі й планую рухатись, знайти для себе ідеальне попзвучання (поп — тобто доступний широкій аудиторії). Я знаю що болить мені, моєму поколінню і хочу про це говорити. Зараз вже нема страху “пустити півня”, бо є жага говорити правду піснями.

Ви казали, що хочете у своїй музиці говорити про серйозні теми. Так, наприклад, ви виступали на KyivPride або ж відмовились виступати на фестивалі, де були російські артисти.

З фестивалем історія була не про російських артистів, а про організаторів, які мали зв’язок з Росією. Я звісно розумію, що я артистка і музику треба трохи відділяти від власної громадської позиції, та це все хєрня, в мене так не працює. Артист має бути взірцем.

Чим більше про тебе знають, тим більша твоя відповідальність щодо трансльованих цінностей. Коли ти диктуєш нейтральні позиції та намагаєшся бути зручним для всіх, (а в нас артисти викручуються як можуть, лиш би вгодити всім) — це точно не моя історія.

Я досить категорична, маю принципи, від яких не відійду ні за яких умов. Наприклад, моє багаторічне веганство. Чи та ж любов до України. Мені подобається цитата публіциста Миколи Рябчука, він сказав: «Коли в країні йде війна, аполітичним бути не можна, бо навіть твоя аполітична позиція — уже політична». Я люблю цю країну, і  хочу її розвивати та бути взірцем для молодшого покоління. Щось робиться, звісно, для покращення своєї кар’єри. Та совість має бути чиста. 

Також в мене є подкаст про жінок в музиці, «Геройки». Там я говорю з дівчатами різних музичних напрямків на різні музичні теми. А також про сексизм у музиці, кожна мала такий досвід

Рік тому на LiRoom ми теж писали про цю тему: чому українські артисти не говорять про суспільно важливі події.

Думаю, все банально — або музиканти не цікавляться цим, відповідно їм нічого сказати, або тупо хочуть грошей. Там де гроші, поруч страх їх загубити. 

Я стараюся говорити про критичні теми у себе в соцмережах чи навіть на вулиці. Я виходжу на мітинги не заради сторіс в інсті, а тому, що це мій громадський обов’язок. Та все ж важливий контекст. Люди часом роблять висновки із заголовків, не читаючи змісту. Потрібно правильне місце та правильний час, щоб говорити про ті чи інші речі. 

Можливо, суб’єктивне питання, та останнім часом я помічаю, що як тільки будь-який артист не з техно-тусовки йде в ретро-рейвову естетику, одразу з’являються коментарі «схоже на раннього Скрябіна». Чи було у вас таке і як ви реагуєте?

Мене постійно з кимось порівнюють. Часом з чимось таким, що я потім думаю: «Серйозно? Де ви там таке почули?». У будь-якому випадку є артисти, які на мене впливають, бо я люблю цю музику і вона осідає десь у несвідомому. Все навколо формує твою творчість. Наприклад, обкладинка до альбому Токсік — це косплей на Poison Ivy, яку грала Ума Турману фільмі «Бетмен та Робін» Джоеля Шумахера. В цей образ я закохалась ще в 10 років. Але щоб я скопіпастила трек — такого в житті не було. Бо нащо тоді робити музику, коли ти просто пиздиш її?

Людині властиво надавати ярлики тим речам, які вона трохи не розуміє. Тоді їй легше сприйняти та дати характеристику цьому явищу. Можливо, колись будуть говорити «О, це схоже на Тучу».

Коли я почула «Ти винна», мені одразу спали на думку Bоy Harsher та The Knife. Яка ж музика надихає власне вас?

Bоy Harsher, так. Хоча в Ти винна не сказала б, що це чути. Це скоріш до Стокгольмського синдрому.

По суті, Стокгольмський синдром — єдина пісня альбому, написана про любов та мої відносини в 19 років. І пізніше, свої любовні драми я переживала під Bоy Harsher, тому так, пісня навіяна цим настроєм, який в мені відгукується.

Щодо інших артистів, важко сказати. Я люблю досить різну музику, наприклад, французьку електронну сцену від La femme і Stromae до Sebastian і Justice. Слухаю класику, бо з неї все і почалось. Зараз досліджую творчість українських композиторів, дуже цікаво.

В мене є два найулюбленіші гурти: це Muse (старі альбоми) та Radiohead (номер один для мене). Хоча моя музика й не схожа на них, але саме відчуття, які дає мені їхня творчість — це потужні заряди різних спектрів емоцій. Наприклад, коли мені погано, я вмикаю пісню MuseSurvival і через 4 хв прослуховування я готова перевернути цей світ. Якщо музика цих артистів може приносити такі емоції, то про що ще можна мріяти мені як музикантці? Щоб, дай Боже, і моя приносила те ж саме людям.


Читайте також: TVORCHI не говорять нічого нового, але все одно вибилися в топ української попмузики

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.