В Україні ніяк не вдається зняти хороший мюзикл. Що з ними всіма не так?

Якщо пильно подивитися на список найкасовіших фільмів сучасного українського кіно, ви помітите, що український глядач голосує гривнею за вітчизняні комедії. Навіть якщо вони знаходяться далеко за межами гарного смаку. Касові успіхи «Скаженого весілля» або «Я, ти, він, вона», окрім іншого, можна пояснити тим, що до інших жанрів наші діячі масового кіно майже не звертаються. Ескапістські нехитрі комедії в умовах політично, економічно та соціально турбулентного суспільства завжди знаходять відгук у глядачів.

Жанр мюзиклу у нас не новий.  Досить згадати численні новорічні телемюзикли, зрежисовані постановниками Семеном Горовим і Максимом Паперником: «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Попелюшка» і т.д. У них була купа українських і російських зірок різного штибу, а також досить непоганий музичний зміст як для суто естрадного кітчу. Однак ці проекти із великою натяжкою можна було б назвати повноцінно національним продуктом, хоча саме вони заклали перші цеглинки у фундамент усіх спроб зробити мюзикл по-українськи з обережним, хоча і надто явним поглядом на американські та європейські зразки жанру.

В українському кіномейнстримі практично щорічно, з 2014 року, з’являються мюзикли, які часто, на жаль, не викликають ніякої емпатії у вітчизняної аудиторії. І ці мюзикли важко назвати хорошими. Пояснюємо, що саме з ними не так.

Перший український дитячий мюзикл

«Трубач»

«Трубач» 2014 року режисера Анатолія Матешко не тільки де-факто став першим україномовним мюзиклом, а й першим мюзиклом для дитячої аудиторії в незалежному українському кіно. Автором саундтреку виступив Сергій Рябцев, скрипаль культового колективу Gogol Bordello, який написав дуже різнопланову музику для фільму: від легкого джазу до репу і фолку. Сюжет «Трубача» не вирізняється особливою складністю: на тлі історії конкурсного протистояння двох дитячих оркестрів розвивається досить стандартна лінія головного героя хлопчика Миколи. Це конфлікт колективного та індивідуального, упакований в динамічне оповідання.

Фільм «Трубач», незважаючи на чисто українські реалії в кадрі (сильно, правда, підправлені), сприймається як прямолінійна варіація на тему франшизи «Хор». Утім, у сюжетній типовості картини ховаються далеко не всі проблеми фільму.

Що з ним не так?

«Трубач» виявляє головну проблему всіх наступних українських мюзиклів – відсутність оригінального лібрето (за винятком «Гуцулки Ксені», але про неї трохи пізніше).  Відверті запозичення, слабо опрацьовані персонажі і архаїчна режисура перетворили фільм Анатолія Матешко у непереконливий музичний дивертисмент, який через п’ять років виглядає зовсім неактуальним. Численні музичні номери в картині не викликають зайвих нарікань щодо своєї професійності, але скільки-небудь життєздатних хітів у картині так і не знайшлося. Той факт, що «Трубач» став першопрохідцем жанру, не спокутує загальну слабкість матеріалу.

Український танцювальний мюзикл: step up, step down

«Давай танцюй»

«Давай танцюй» Олександра Березана став першим зазіханням українського кіномейнстріму на територію танцювальних мюзиклів. Це сталося в той самий момент, коли у США глядацький інтерес до цього жанру пішов остаточно. Запізнення у трендах – не головне, але фільм Березана аж надто намагається бути сучасним, модним і молодіжним, та непомітно для себе скуйовджується в справжнісінький кітч.

«Давай танцюй» розповідає про молодого хлопця Микиту з маленького донбаського містечка, який приїжджає до Києва, щоб виграти танцювальний конкурс і врятувати життя своєму братові. Маємо яскраву візуальна картинка та живу акторську гру Дениса Реконвальда і Максима Дзюника. Основою слугує саундтрек від Monatik – найкраще, що є у цьому посередньому кіні.

Що з ним не так?

«Давай танцюй» намагається всидіти на двох стільцях одночасно: бути і Step Up по-українськи, і серйозною драмою про пошук себе у великому місті в дусі американських інді-стрічок. Політика у фільмі винесена за дужки, хоча конфлікт провінціала зі Східної України зі столицею за замовчуванням є політичним, враховуючи той контекст, в умовах якого фільм знімався. У сценах суто драматичних картина провалюється, стає непереконливою і ненавмисно комічною, хоча навряд такого роду іронія була продиктована сценарієм.

Танцювальні батли укупі з актуальним саундтреком від Монатіка (хоча хітовою стала лише пісня «То, от чего без ума») гарні рівно настільки, щоб глядач просто не втрачав до картини уваги. Наслідування «Step Up» межує з плагіатом та не дозволяє оцінювати хореографію як щось самостійне.

Український історичний мюзикл: травми нові, травми старі

«Шляхетні Волоцюги»

Для режисера Олександра Березаня «Давай танцюй» був не першим мюзиклом у кінокар’єрі. 2018 року він зняв історичний мюзикл «Шляхетні Волоцюги», який розділив аудиторію на тих, кому це кіно сподобалося, і на тих, кому стрічка категорично не зайшла. «Шляхетні Волоцюги» – мікс мюзиклу, історичного комедійного бойовика і бадді-муві, знятий на львівській фактурі. Утім, західноукраїнський колорит подається у фільмі з неприхованою іронією, яка місцями перетворюється у справжнісінький кемп, нічим художньо не обумовлений. Водночас, ця ж фактура фільм і рятує.

Якщо ж казати загалом, це кіно – парад втрачених можливостей, незважаючи на те, що «Шляхетні Волоцюги» справно працюють як екскурс по субкультурі львівських батярів.

Що з ним не так?

«Шляхетні Волоцюги» як мюзикл провалені абсолютно. Якщо за перипетіями стосунків Боді, Марека і Христі стежити цікаво, то все, що пов’язано з музикою і хореографією в картині, залишає бажати кращого. Музична частина фільму не запам’ятовується і втрачається на тлі пригод головних героїв, приправлених жирним шаром моралізаторства. Старовинні пісні, що звучать у фільмі в осучасненому вигляді, як-то «У городі з назвою Львів» або «Тільки ві Львові», не сприймаються поза кінематографічним простором. А у самій картині розчиняються в буянні дій (включаючи, з танцювальними) і фактури.  

Фільм Березаня плутається у своєму прагненні сказати багато і про все, а також заспівати і станцювати. У підсумку залишається відчуття цілковитого нерозуміння такого невиправданого багатослів’я. Це губить картину навіть ідейно, враховуючи як багато неочевидних референсів проглядається у сторону «Кабаре» Боба Фосса.

«Гуцулка Ксеня»

«Гуцулка Ксеня» режисерки Олени Дем’яненко є єдиним винятком з перерахованих вище картин хоча б тому, що в основі сюжету лежить однойменне лібрето з оперети Ярослава Барнича. «Гуцулку Ксеню» можна назвати більш-менш вдалим зразком українського мюзиклу, тим більше дієгетичного.

Із очевидних кінокультурних орієнтирів для Олени Дем’яненко стали знамениті «Звуки музики» і «Американець в Парижі». Укупі з відточеною глянсовою візуальною складовою і музикою від Dakh Daughters і DakhaBrakha стрічка не допускає художніх промахів своїх нечисленних попередників.

Але все ж, що з фільмом теж не так?

Якщо розважальна функція фільму є по-справжньому якісною, то ідейно стрічка здається застиглою у тотальній консервативності. Актуальність кіномови і потужне музичне підживлення розлітаються на друзки від тотального домінування у сюжеті токсичної маскулінності і не завжди драматургічно виправданої поведінки головної героїні.  

Звісно, ніхто й не чекає феміністичного маніфесту, проте дуже складно назвати це кіно відповідним суспільно-політичним тенденціям нинішнього часу (на відміну від тих же «Звуків музики», наприклад).

Треш-мюзикл про темний бік вокальних конкурсів

«Конкурсант. Смертоносне шоу»

Говорячи про мюзикл «Конкурсант. Смертоносне шоу» режисера Олександра Біляка важко втриматися від принизливих епітетів. Звичайно ж, повноцінним мюзиклом картину можна назвати з натяжкою. У першу чергу це детектив, що аж ніяк не соромиться власного несмаку, та який розповідає про темний бік різних талант-шоу і вокальних конкурсів типу «Голосу країни». Можна сказати, що це кіно намагається критикувати такі конкурси, вибудовуючи наратив (в тому числі, і музичний) у повній відповідності до їхньої естетики. Проте все б’є повз ціль, оскільки зовсім не зрозуміло для якої цільової аудиторії знімався фільм.  

В активі – невдалі акторські роботи Сергія Маслова, Олександра Пономарьова, Тетяни Решетняк. Музика авторства Tayanna, гуртів Нумер 482 та Гроші вперед не чіпляє ані своєю мелодикою, ані текстами, ані змістовними зчіпками з фільмом. Урешті-решт, відверто слабка режисура Олександра Біляка, яка страждає повною відсутністю кіномови. Усе це робить фільм утіленням всіх мінусів, які тільки можливі в музичних фільмах сучасного українського кіно.

Надія вмирає останньою, тож, можливо, глядач і все українське кіноспівтовариство невдовзі отримає український мюзикл, який порве це замкнене коло невдач.