Утопія під звуки степу: як культура говорила про вибір і відповідальність на Львівському медіафорумі

Львівський медіафорум 2025 року звернувся до теми, що здається актуальною не лише для медіа, а й для всього українського суспільства — «Називати речі своїми іменами: Вибір, рішення, відповідальність». У культурному блоці форуму ця тріада отримала власне переосмислення. 

Кураторка програми Євгенія Нестерович розповідає, як за допомогою мистецтва — звуку, простору, зображення — можна поставити незручні питання, прожити емоції й намацати те, заради чого ми боремося.

Лірум є інформаційним партнером події.

Тема цьогорічного медіафоруму одразу задала вектор роботи для кураторки культурної програми Євгенії Нестерович: як поняття вибору, рішення та відповідальності можуть проявлятись у мистецтві? За її словами, ідея здалася цікавою, але водночас складною.

«Мене особливо зачепила ідея про те, що людина робить усвідомлений вибір і несе за нього відповідальність. Я почала замислюватися, чи справді так усе відбувається на практиці. Особливо коли мова йде про кризові ситуації: як ми тоді приймаємо рішення?», — ділиться кураторка. 

Вона додає, що часто рішення, особливо під час загрози, є ірраціональними, продиктованими емоціями, а раціоналізація відбувається лише постфактум. Звідси й виникла основна концепція культурної програми: спроба відповісти на питання, якою є українська утопія, українська мрія, за яку ми боремося.

Звуки мирного степу: «Ланівщина» Принца Буби

Культурну програму LMF 2025 відкрила звуково-просторова інсталяція «Ланівщина» саунд-артиста Максима Буби, відомого як Принц Буба. Важливо, що Максим зараз є військовослужбовцем. Ця робота тривала протягом усіх трьох днів форуму.

«Мені здається, що саунд-арт нині — дуже актуальна форма. Через звук можна створити глибоке емоційне враження, передати присутність у місці, де сама публіка бути не може», — наголошує Євгенія Нестерович. 

Інсталяція Принца Буби — це звуки, записані на магнітні касети: спів птахів, шум вітру, сільськогосподарська техніка. Ці звуки з часом розмагнічувалися, змінюючися при кожному прослуховуванні, створюючи ефект присутності в мирному просторі. Це створило образ утопічного степу — без війни, з птахами, шелестом трави та звуками життя.

Головним викликом цього року для кураторки стала реалізація проєкту Принца Буби через складні умови. 

«Це був виклик — і логістичний, і моральний. Участь митців, які на фронті, вимагає від нас бути їхніми руками тут, у тилу. Але я переконана — це потрібно. Це про зв’язок із реальністю, яку ми часто не бачимо напряму. Ми повинні підтримувати ці голоси», — ділиться вона.

Монохромні відображення: Втрати та цінності

Для основної експозиції були обрані роботи Олександра Неселенка та Терези Барабаш. Кураторка вже була знайома з їхньою творчістю і запросила їх особисто, орієнтуючись на їхні практики та стилістику. Цього року її привабила монохромна візуальна стилістика, обрана обома митцями, яка вдало перегукувалася із загальним візуальним образом форуму.

Інсталяція Терези була присвячена загиблим дітям і включала інтерактивний елемент: кожен міг поставити квітку як знак пам’яті.

«На мою думку, це — найточніше втілення теми відповідальності перед майбутнім», — зазначає Євгенія. 

Інсталяція «Під стіною» підкреслювала тишу та глибину втрати, нагадуючи про цю трагічну реальність.

Роботи Олександра Неселенка часто присвячені його рідному регіону — українському Півдню. Цього разу він представив виставку фотографій — серію про Білгород-Дністровський, його рідне місто. Кураторка прагнула донести до міжнародної аудиторії, що Україна втрачає не лише життя, а й культурну спадщину, зокрема такі об’єкти світового рівня, як Аккерманська фортеця. Візуальні образи Терези та Олександра разом демонстрували, що саме ми втрачаємо і за що продовжуємо боротися.

Баланс форматів та емоційного посилу

Вибір форматів інсталяцій був ретельно продуманий з урахуванням специфіки конференції, де увага глядачів може бути розпорошена. 

«Я намагалась обрати формати, які можна сприйняти швидко і глибоко», — пояснює Євгенія Нестерович. 

Звукову інсталяцію Принца Буби можна було слухати в навушниках між панелями, а інсталяція Терези Барабаш містила інтерактивний елемент – учасники могли додати власну квітку, вшановуючи загиблих дітей. 

Кураторка відзначає, що обрані форми вдало вписалися в простір форуму. Наприклад, стара магнітна плівка, з якою працював Максим, символізувала і медіа, і пам’ять, порушуючи питання збереження та передачі інформації в час війни. Крихкі паперові квіти Терези контрастували з монументальністю, але водночас вразливістю об’єктів, таких як фортеця, підкреслюючи, наскільки легко зруйнувати та пам’ять, і спадщину.

Мистецтво як мова досвіду

На питання про роль мистецтва в осмисленні викликів сьогодення, Євгенія відповідає, що це пов’язано з трансформацією самого Медіафоруму, який став глобальним майданчиком для дискусій. 

«Це інша мова — мова досвіду. Вона не лише про логіку, а про емоцію, про проживання», — зазначає вона. 

Коли людина слухає аудіоінсталяцію або ставить квітку, вона не просто чує, а переживає, долучаючися до української реальності на глибшому рівні.

На запитання, що б хотілося, щоб кожен гість чи гостя забрали з собою з культурної програми, Євгенія відповідає — красу.

«Ту саму красу, заради якої українці продовжують боротися. І любов — дуже щиру, інтимну, без пафосу. Усі проєкти цьогорічної програми про це: любов до маленького міста, яке може стати об’єктом світової спадщини. Любов до дітей, що уособлюють наше майбутнє. До природи, музики, локальної культури.

Це саме любов — і є серцем тих рішень, які ми приймаємо. Навіть якщо цього прямо не артикульовано — вона була центром усієї програми. Хотілося, щоб гості це відчули».

---

Читайте також: Call of Juarez: історія про те, як одна ветеранка читала свої вірші на далекій мексиканській землі — частина 1