Писати й складати в шухлядку — вже не той варіант. Хіба що, коли папери з шафки — складаються в самвидав. Сьогодні незалежні видання — це не лише форма опору зі шкільних підручників, а й форма самовираження з доступних засобів.
Поетка Марина Пономаренко для матеріалу Лірум згадує:
«Коли в мене був готовий рукопис моєї першої книжки, я серйозно думала про самвидав. По-перше, не треба стукатися в купу дверей зі своїми текстами й переживати, а чи сподобаються вони хоч комусь із видавців. Це економить багато сил. По-друге, це можливість зробити саме таке видання, яке хочеться автору. Це повна свобода. З видавництвом у більшості випадків так не буде. По-третє, це можливість контролювати не тільки текст, а й увесь процес створення видання. Це також відповідальність — але часом автори якраз цього й потребують».
Звучить заманливо. Тож для усіх митців, видавців і читачів — Лірум розкладає по полицях всі терміни та контексти, пов’язані з явищем самвидаву. Як підготувати, упорядкувати та врешті надрукувати — розповідає команда незалежного літературного журналу «Легіт». Як подати та співпрацювати — діляться поети Марина Пономаренко, Маруся Щербина та Євген Кушнирік. А як залучати та поширювати — говорять організатори літературних і зін-фестивалів Євген Остапчук і Катерина Головченко.
Самвидав, за який відсидів
Перші самвидави в Україні були створені в підпіллі, зшиті ниткою, сховані між книжок, передані з рук у руки, прочитані таємно.
Термін «самвидав» походить від російського «самиздат» — буквально розшифровується, як видати самотужки, й прямо пародіюється до назви радянських державних видавничих організацій на зразок «Госиздат». Цензура була жорсткою, а твори ставали нелегальними, тому керувалися правилом: «Самостійно видати й самостійно за це відсидіти».
В Україні відлік свого існування самвидав починає з 1929 року, а саме з публікації збірки «Ave Maria» Іваном Багряним. Тоді замість назви видавництва письменник просто вказав «Сам».
Зростала цензура — зростав і опір. Явище самвидаву було тісно пов’язане із дисидентським рухом і боротьбою за національну ідентичність. У 1960-х роках саме через самвидав поширювалися вірші Василя Стуса, есеї В’ячеслава Чорновола, тексти Левка Лук’яненка та інших. Спротив був не лише політичним, а й релігійним, національно-культурним, інформаційним.
Коли разом із Радянським союзом зникли репресії — самвидав не зник, але трансформувався у безліч форматів: від електронних книг і блогів до відео й подкастів. Однією з популярних форм самвидаву сьогодні є зін — від англійського «magazine», що означає «журнал».
Про явище самостійних видань у сучасному українському середовищі говорить організаторка Харківського фестивалю зінів і самвидаву Катерина Головченко. Вона зазначає, що це явище давно вийшло за межі лише літератури — зіни бувають навіть зовсім без тексту. Утім, в Україні самвидав досі асоціюється із забороненими творами. Сьогодні таких заборон немає, тож і роль самвидаву змінилася.
«Його створюють або ті, кому співпраця з видавництвами не по кишені, або ті, хто хоче творити на власних умовах — без обмежень, зобов’язань, складної взаємодії й затягнутого виробництва. Для таких авторів самвидав — це простір свободи, експерименту й прямої дії. Він дозволяє говорити без посередників, видавати тексти, які не вписуються в традиційні формати, і звертатися до тем, що часто маргіналізуються у великому книговиданні», — підсумовує Катерина.
Зін поза мейнстримом
Говорити про те, що не надрукують у видавництвах, не згадають на радіо, не покажуть на телебаченні. Зіни з’явилися з потреби бути почутими — це був не мейнстрим, а радше андеграунд свого часу.
Вперше зіни згадуються в 1930-х у США, а згодом розлітаються світом. Справжній вибух зін-культури припав на 1970–80-ті роки — серед панк-руху, феміністичних спільнот, ЛГБТК+ активістів, альтернативних митців.
У 60-х роках минулого сторіччя в Україні з’являється один із перших прикладів фанатського самвидаву — харківське «Біт-Ехо», рок-н-рольне видання, що нагадувало майбутні зіни. Пізніше набувають популярності музичні й загальнокультурні теми. А вже у 2013 році у Львові відбувається перша міжнародна виставка зінів «Zineshow».
Американський дослідник Стівен Данкомб окреслює зіни як некомерційні, непрофесійні, малотиражні видання, які автори створюють і самостійно поширюють. Однак сьогодні ця культура змінилася: над зінами часто працюють не лише ентузіасти, а й професійні автори, ілюстратори, дизайнери.
Мій перший зін, що пахнув ПВА
Манікюрні ножиці, фломастери, офісний папір, степлер і скотч. А якщо я скажу, що ви вже створювали свій власний зін? Так-так, оті перші дитячі комікси, збірки аплікацій і вирізок (по-модному — колажі), мальовані каталоги, зроблені вручну листівки чи надруковані на домашньому принтері книжки. По суті, всі ми з вами частково були зінмейкерами, просто не знали такого слова.
Зіни не обмежуються одними журналами (від яких походить їхня назва) — це можуть бути й фотоальбоми, буклети, інформаційні бюлетні, артбуки тощо. А саме явище народжується з DIY-культури (Do-it-yourself).
Існує думка, що часто зіни можуть мати форму особистого щоденника. На піку своєї популярності у 2017-2019-роки, це були декоративні, естетичні, мальовані блокноти — своєрідні візуальні зіни. А пригадаймо ті ж щоденники, але на кілька десятків років раніше. Звичайні зошити, які ставали анкетами друзів — та це ж окремий шедевр колективного самвидаву. Художнє оформлення кожної сторінки, нішева спільнота, унікальне наповнення.
Але варто чітко розмежовувати: класичний зін — це «лист до світу», а щоденник зазвичай — це «лист до себе». Зін має ще й інші суттєві риси, які вирізняють його серед усього світу рукоділля.
- Це не стільки про форму, скільки про зміст: зін виражає ідею / емоцію / позицію.
- Він поширюється бодай для когось (навіть одного читача): зін не ховають в ящик, ним діляться / обмінюються / комунікують.
- Робиться з власної ініціативи, а не на замовлення: зін про бажання / порив / мотивацію.
- Не прагне бути комерційним продуктом: зін не заради грошей / вподобайок / визнання.
На пружині блокнота, на скобах зошита чи на двосторонньому скотчі — неважливо на чому тримається ваш зін. Важливо — з чого він виникає. А з’являється він з чистого пориву. Вперше — навіть з дитячого. Цілком можливо, що у вашій коробці зі шкільними виробами досі лежить щоденник, який сьогодні можна сміливо назвати зіном.
У поліграфії чи у PDF
Зіни не обмежуються темами й форматами, тому не варто обмежувати й власне уявлення про зіни. Ця культура самвидаву існує не лише в площинах альбомного аркуша, а й створюється на полях макетів у верстальних програмах.
У цифрову епоху юзери Canva, Figma, Adobe InDesign можуть створити повноцінне видання, яке візуально не відрізнятиметься від професійного. Зін можна надрукувати як на домашньому принтері чорно-білим друком, так і отримати його з поліграфії в кольорі та глянці.
Не хочеться друкувати? Можна випускати езіни — електроні зіни (від англ. e-zine), які не будуть поступатися паперовим. Їх можна читати онлайн, додавати відео, звук, ефекти перегортання — усе, що дозволяє сучасний веб-дизайн. Незалежність залишається, просто замість ножиць — курсор мишки.
Профі, але без реєстру
Коли зін виглядає як Vogue — це ще зін. Але коли він працює як Vogue — тоді це вже точно не зін. І справа не в періодичності, а в комерційності. Зінмейкери відкривають «банки на чай», а не рахунки на зарплату — і працюють на ентузіазмі, а не за контрактом. Окрім бюджетів, є ще й інші відмінності.
- Якщо видавництво про масовість — зін про нішевість, він для певної тематичної спільноти.
- Якщо видавництво про формальність — зін про незалежність, він не має УДК та ISBN (стандартні ідентифікаційні номери для книг).
- Якщо видавництво про великі наклади — зін про малі тиражі, які рідко перевищують 200 примірників.
- Якщо видавництво про масштабну організацію — то зін про маленьку команду або самостійну реалізацію.
Самвидав — це видавництво, зведене до мінімуму: малий тираж, мала команда, локальна аудиторія. Але й максимум свободи — у темах, жанрах і підходах.
А чи може такий формат стати альтернативою видавництву? Своєю думкою ділиться Катерина Головченко:
«Як на мене, це різні формати, які мають існувати паралельно. Зін — це спосіб швидко й гнучко реагувати на події, висловлювати особисті думки й емоції, говорити про те, що рідше потрапляє в поле зору традиційних видавництв чи медіа. Швидкість створення зіну, неформальність, відсутність редакційних фільтрів, можливість експериментувати, робити щось нестандартне та сміливе — це те, що приваблює в цьому форматі. Проте й охоплення аудиторії в цьому випадку менше, ніж у традиційних видавництв».
Організатор літературного фестивалю «Літерія» Євген Остапчук доповнює:
«Звернення до видавництва — це складний і не завжди результативний процес. А самвидав дозволяє розповсюдити свою роботу серед друзів, знайомих, через спеціальні крамнички на кшталт київської Tloom. Та навіть якщо твій самвидав пройшов у видавництво — ти погоджуєшся на їхні умови, що може трохи вдарити по гаманцю та ентузіазму авторів-початківців. Я не знаю, чи самвидав може стати реальною альтернативою видавництву, але те, що попит на зіни величезний — це факт».
Великі проєкти з малих форматів
Колись «Березовий листок» — запахне листком щойно надрукованої книги. Колись поетичний «Легіт» — стане буревієм літератури. Крафтовий артбук чи надрукований журнал — іноді маленькі задуми перетворюються у великі перспективи.
«Сьогодні самвидав дуже важливий в українському середовищі — його можна знайти і в нішевих крамничках, і у великих книгарнях. Деколи з нього виростають справжні проєкти, як-от “Легіт” чи “Березовий листок”. І це круто, бо такі зіни залишають пам’ять для наступних поколінь», — зазначає Євген Остапчук.
Так з альбому з присвятою батьку — «Березовий листок» Тетяни Легкої став книгою на полицях книгарень. А студентський проєкт «Легіт» — став голосом для сотень молодих авторів.
«Часом до самвидаву ставляться зверхньо. Але я вважаю його важливим гравцем на видавничому ринку. Там трапляються зовсім різні, сміливі й часом справді вражаючі автори», — говорить Марина Пономаренко.
Від покоління до покоління
Можна бути експертами з досвідом — але без ідей. А можна бути студентами без практики — зате з концепцією. Саме так і народжується самвидав. Саме так з’явився «Легіт» — незалежний літературний журнал, який відкриває нові імена в українській поезії та малій прозі.
Поет Євген Кушнирік пригадує:
«Досвід співпраці з “Леготом” у мене був завжди позитивний — і це не випадковість, а закономірність. Я публікуюся у “Леготі” з самого початку й бачу лише його безперервне зростання. Це був перший самвидав такого масштабного й серйозного зразка. З нього все почалося. Багато журналів і творчих обʼєднань існують зараз завдяки тому, що влітку 2024 року “Легіт” провів свою першу презентацію, обʼєднавши безліч талановитих людей в одній невеличкій книжці».
Журнал справді виріс із малого. Усе почалося влітку 2023 року, коли його засновниця Ніна Щур активно відвідувала літературні події й помітила спільну проблему багатьох молодих авторів — нестача платформ для публікації.
«Коли працювала над університетським завданням про українські шрифти, я натрапила на архіви літературних журналів 1920-х: “Гарт”, “Плуг”, “Нова генерація”. Я побачила, якою важливою була роль таких видань у своєму часі — вони створювали простір для нового й експериментального. І тоді в мене склалося відчуття, що це потрібно зробити зараз», — розповідає Ніна.
Навчаючись у Видавничо-поліграфічному інституті КПІ ім. Ігоря Сікорського, вона зібрала однодумців — так сформувалася команда. Мета була проста: створити незалежний журнал, де нові голоси можна чути без цензури й обмежень.
У великих видавництвах усе вирішують продажі. Самвидав дозволяє обійти цей фільтр — і це дає шанс з’явитися новим авторам. Саме це підкреслює і Євген Кушнирік:
«Якщо література — це живий організм, то незалежне видання — його легені. Відомі видавництва часто оцінюють не тільки якість, а й комерційний потенціал тексту. Початківцям туди важко потрапити. Альтернативні видання позбавлені цієї фільтрації, тому саме вони здатні виростити ціле покоління хороших авторів. Це не просто явище — це інструмент для популяризації творчості».
Уже впродовж року журнал «Легіт» щосезону проводить набір і видає новий випуск. Часто подаються початківці, але не тільки. Проєкт підтримують і досвідчені автори.
Поетка Марина Пономаренко ділиться:
«Це проєкт, який роблять не тому, що мусять, а тому, що можуть. Це не заради грошей, а з чистої любові. Я з ніжністю ставлюся до таких проєктів, у мене такі теж є. Ув’язуючись у подібні історії, ти отримуєш неоціненний досвід — творчий, людський, життєвий. Не завжди приємний, але завжди цінний. І так, я погодилася на публікацію в “Леготі”, бо це студентський проєкт — а молодих треба підтримувати, особливо якщо вони роблять щось настільки естетичне. І мені страшенно приємно, що вони читають мої вірші й ці тексти, схоже, їм подобаються».
Як верстається поезія
Самвидав тримається не лише на ідеї. Щоб зін став реальністю, потрібен цілий редакційно-творчий марафон: відбір, упорядкування, редагування, верстка, створення ілюстрацій, підготовка до друку. А після друку — ще соцмережі, контент-план, дистрибуція. Саме таку «кухню» описує команда незалежного журналу «Легіт».
Ніна Щур, очільниця проєкту, підкреслює:
«Це командна робота, яка вимагає злагодженості й багато уваги до деталей. Ми прагнемо, щоб кожен випуск був цілісним: не просто збіркою текстів, а виданням із власною атмосферою».
І на цю атмосферу неабияк впливає саме наповнення. Його формують не лише автори, а й редактори — ті, хто відбирає, супроводжує, пропонує корективи.
Ліза Сосновська, головна редакторка, розповідає:
«Щоразу ми оголошуємо набір творів — його можна пройти через гугл-форму або телеграм-бота. Зазвичай отримуємо понад 800 текстів за два тижні. Вибираємо ті, які найкраще лягають на тему випуску. Це доволі трудомісткий процес, бо важливо, щоб фінальний номер був не хаотичною збіркою, а справжнім виданням з концепцією».
Про тонке авторсько-редакторське партнерство згадує й письменниця Маруся Щербина:
«Під час редагування мене запитували, чи я погоджуюся з пропозиціями. Якщо я не згодна — не наполягають. Це було уважне і лагідне ставлення до мене як авторки».
І справді — самвидав часто дає авторам ту свободу, яку не завжди дозволяють класичні видання. На сторінках таких журналів — місце для експерименту й голосу.
«Після того, як отримала журнал, була вражена різноманіттям поглядів і способів самовираження у “Леготі”. Так чудесно, що є стільки людей, готових творити й ділитися цією творчістю, і що є можливість робити це без жодної конкуренції, а навпаки — у теплій атмосфері», — згадує Маруся.
Євген Кушнирік доповнює:
«Це масштабна робота верстальників, дизайнерів, редакторів. Для мене публікація в “Леготі” — це бути серед якісних текстів, у колі сильних авторів. Це досвід, що змінює. Але що важливіше — “Легіт” змінив і саму літературу. Він став зрізом покоління».
Свобода не шукає дозволу
Без грантів, без контрактів, без великих інституцій — зате з великим ентузіазмом. Катерина Головченко пояснює: підтримка від видавництва чи грантодавців — це завжди певні обмеження: часові, фінансові, юридичні, тематичні.
«Іноді зін буває настільки крафтовим, що йому й не потрібне видавництво чи фінансова підтримка. Людина може написати його від руки, щось домалювати, доклеїти, потім розтиражувати на ксероксі — і готово. Інша справа — великі зіни з ілюстраціями та фотографіями. Їх хочеться надрукувати якісно, зробити гарну палітурку — і це вже недешево в собівартості. Можливо, частина авторів і хотіла б знайти підтримку, але часто просто не знає, де її шукати чи як домовлятися з видавництвами», — розповідає Катерина.
А ще — самвидав потребує часу. І це, мабуть, найдорожча валюта.
«Найбільша складність — це поєднувати проєкт з реальним життям. З “Леготом” проблем не виникає — виникають із навчанням, роботою, побутом», — жартома додає очільниця журналу Ніна Щур.
Попри все, зіни існують і навіть знаходять свою публіку. Їх можна зустріти в затишних кав’ярнях: інколи — для купівлі, частіше — просто погортати. У соцмережах — у вигляді PDF або публікацій. В українській zine-спільноті — як обмін. На фестивалях — як подія.
Євген Остапчук, один з організаторів хмельницької «Літерії», розповідає:
«Самвидав — частий гість фестивалів і виставок. Організатори оголошують відкриті опен-коли — набори, де люди надсилають свої зіни на презентації. Такі події відбуваються не лише в Україні, а й за кордоном. Це не просто участь — це спосіб розповісти світові про себе й про Україну. Показати, що можна створити свою історію власноруч».
У Харкові відбувся ще один фестиваль, присвячений винятково зінам і самвидаву — Zine Fest. Менеджерка Катерина Головченко наголошує:
«Ми зібрали роботи зінмейкерів з усієї України, щоб показати їх харківській аудиторії. Більшість авторів не можуть приїхати — але їхні зіни доїжджають. Це про дух. Про підтримку. Про опір. Такі події дуже важливі: вони об’єднують людей, дають їм можливість самовиразитися, відчути, що попри війну життя триває. Поки вороги руйнують — ми створюємо».
Авторка: Яна В’юненко
Читайте також: За мотивами з корективами: про екранізації української літератури з Ярославом Войцешеком
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: