Чому ходити на Atlas Weekend краще, ніж читати музичні медіа

Головний редактор видання Na chasi, автор телеграм-каналу про культуру «Мінкульт», а також постійний читач українських музичних медіа Олександр Мамзуренко розмірковує на тему того, чому Atlas Weekend робить більше для відкриття нової музики, ніж музичні видання, які ставлять це своїм завданням.

Є така традиція — посміюватися над українськими фестивалями, зокрема Atlas Weekend. Пересичені Sziget, Tomorrowland, Rock Werchter, а дехто і Glastonbury фестивальники морщать засмаглі носики від Софії Ротару та ЛСП зі СПЛИНом, обмінюються жартиками в закритих чатах щодо російських виконавців і розповідають розчудесні історії про те, як вони з тим же бюджетом привезли б сюди Radiohead.

Мені не хочеться виступати з позиції захисту Atlas Weekend. Насправді, якщо ви були на фестивалі, наприклад, у п’ятницю чи суботу, коли здавалося, що всієї велетенської території ВДНГ вже просто не вистачає для нього, ви знаєте, що ця подія давно не потребує жодного морального захисту. Лишається хіба сподіватися, що фестиваль вже заробляє якісь гроші або, принаймні, у організаторів є стратегія, як цього досягти.

Проте, зробити наголос, в чому насправді є велика місія Atlas Weekend, мені давно хотілося, і дякую LiRoom за надання платформи для цього.

Існування медійної тусовочки в окремій від народу реальності — давно не новина. Проте, напевно, культурна її частина вважає, що їх така доля оминула. Вже навіть не знаю з якої причини це б могло відбутися, але таке складається враження, коли люди називають «хайповим» відео з кількома сотнями тисяч переглядів.

Якщо одним оком глянути на польський сегмент ютубу (що ви навряд робили), можна побачити зовсім інший порядок цифр — з фрешменами від мільйона переглядів за кілька місяців, а вже відомими артистами з десятками мільйонів переглядів без особливого напруження. Найпопулярніший кліп «хайпової» alyona alyona зібрав 3,3 мільйони переглядів, а «хайпова» Bitanga Аліни Паш не взяла ще й мільйона, не кажучи вже про інші відео. Це незаслужено мало.

До того ж у Польщі живе менше людей. Не варто також забувати, що, на відміну від Польщі, музику якої слухають лише самі поляки та кілька сотень поїхавших типу мене, до української музики є увага з боку сусідів. Одже, хоча в Потапа і Насті є відео більш популярні, ніж у аналогічного польського дуета Donatan & Cleo, другі заслужили свою славу здебільшого серед співвітчизників, тоді як новоспечене r&b-подружжя збирало публіку по всьому пострадянському просторі.

То до чого тут Atlas Weekend?

Різнобарвний лайнап, що складається з гурту СПЛИН, Ліама Галлагера, фрешвуманського реп-тріо з Харкова Fo Sho, шведської металкор-команди ADEPT та ще понад 250 бог знає кого, створює унікальний для українського медіапростору майданчик для знайомства з музикою — такий, який мав би працювати безперервно у форматі  музичних видань, блогів, ютуб- та телеграмканалів та інших «нових медіа». Але не працює.

Десятки тисяч людей, які о 22:30 волають «Червону руту» разом із фонограмою Софії Ротару, скоріш за все прийшли на фестиваль за декілька годин до того, встигнувши послухати принаймні кількох інших виконавців. А люди, які завчасно завітали на West Stage 10 липня побачити популярну Джамалу, мали шанс зацінити куди менш відомий гурт Latexfauna (хоча вони, на щастя, вже звучать на радіо). А вже після виступу переможниці Євробачення у піднесеному настрої можна було залишитися на Тома Оделла.

Atlas Weekend не перебирає харчами й зіштовхує найрізноманітніші шари аудиторії, відкриваючи людям нове, незвичне та цікаве, і ці шість фестивальних днів роблять як для української музики, так і для формування смаків української аудиторії ледь не більше, ніж всі музичні видання протягом довгих місяців. 

А поки редактори українських медіа продовжують зітхати «чого ж у нас не як у Європі», Atlas Weekend насправді й бере за взірець найкращі європейські приклади. Так само як і на київському фестивалі, на Glastonbury чомусь знаходиться місце одночасно і для Stormzy, і для Шерріл Кроу, а Кайлі Міноуґ виступає на одній сцені в один день з The Cure та церковним хором, влаштовуючи дуже крінджевий флешмоб за участю волонтерів фестивалю, і це нікого не бентежить. 

На безкоштовний день, за підрахунками організаторів Atlas Weekend, прийшло понад 150 000 людей, а загалом нарахували більше півмільйона відвідувачів фестивалю. Очевидно, що це перебільшення, та тим не менш, ці десятки тисяч людей лопнули свою бульбашку та побачили бодай щось, що виходить за рамки їхнього музичного смаку. Вже не кажучи, що, насправді, й молодим бородатим хіпстерам 1997 року народження також варто ступити на незвідану територію та виявити там небачені діаманти типу рафінованого соулу в виконанні Софії Михайлівни або провести паралелі між новим образом Злати Огневич та шведської поп-діви Tove Lo.

Знаю, що багато з тих, для кого призначена ця колонка, відразу махнуть рукою типу «Та що він може знати про наш ринок». Але насправді, кому як не мені. Будучи вихідцем з дуже бідної родини з провінційного міста на півдні України, я майже не мав доступу до української музики зокрема, та якісної глобальної індустрії в цілому. Єдиним порталом у цей світ довгий час залишався телевізор, про якість якого не мені вам розповідати. Нові медіа з’явилися як відповідь зашкарублому телебаченню, що заклякло у своїх нульових, і досі ніяк не хоче змінюватися. 

Але хто ж знав, що ці самі нові медіа спіткає схожа доля — загрузнути в своїй елітарності, навіть не намагаючись виходити на ту аудиторію, яку з самого початку хотіли відірвати від «голубих екранів». Адже писати для 5 тисяч київських хіпстерів за безкоштовні акреди — це набагато цікавіше, ніж достукатися до тих, хто «не хоче чути». Бо ж саме це є головним виправданням як редакторів медіа, так і програмних директорів радіостанцій та телеканалів. «Піпл не хаває».

«Піпл», представником якого є і я сам, прагнув і продовжує прагнути цікавого та свіжого культурного продукту. У 2014 році, після Революції та початку війни, Україна не лише зацікавилася сама собою, що також спричинило колосальний попит на той самий продукт. Світ уважно дивився на Україну, а Україна раптом і сама розплющила очі і почала щиро цікавитися чимось більшим, ніж бійки в Раді та в якій сукні прийшла Ані Лорак на «Нову хвилю». І жодне українське музичне медіа за п’ять років так і не захотіло вгамувати цю спрагу, що легко перевірити за даними SimilarWeb.

Водночас, чомусь в Atlas Weekend вже кілька років поспіль виходить без снобського нудіння зацікавити десятки тисяч людей усім різноманіттям музики, зібраної з цілого регіону, а також різноплановими глобальними артистами. Що характерно, люди самі готові платити за цей досвід, і з кожним роком — все більше. 

Чого не вистачає в таких умовах музичним медіа, не зрозуміло. Можливо, усвідомлення, що працювати треба не заради себе в музиці, а заради музики в собі.

Фото: Євгенія Люлько

Думка редакції може відрізнятися від думки автора.