«Музика поза політикою»: як довго наші музиканти будуть приховувати свої погляди

«Музика поза політикою» – одна з найбільш розповсюджених ідей у теперішньому українському інфополі. Хтось використовує цю фразу як щит від обвинувачень, а хтось – не толерує ні на якому рівні. Маю визнати, що і я довгий час теж плекала віру у творчість заради творчості, аби не відмовлятися від тих, чиї погляди мені не близькі. Але прийшов час поговорити про політику та музику серйозно.

Чи вся музика має бути про політику?

Я б розділила політизованість музикантів на кілька рівнів. Почнемо з тих, хто своєю творчістю ніяк не зачіпає суспільство, в якому живе, ніколи не висловлює власної позиції та ретельно обирає канали, через які свою творчість можна транслювати. Навести приклади таких артистів складно, ще складніше сказати, хто з них не загубився у складках часу.

Другий рівень – це артисти, які стають частиною політичного порядку денного несвідомо, без власного бажання. Тобто їх нейтральні пісні чи фрази здобувають ідеологічне забарвлення через реципієнта. За прикладом навіть не треба ходити за межі України – тарабарщина «Лаша тумбай» Вєрки Сердючки, яку зчитували як прощання з РФ, або романтична пісня Вставай Океану Ельзи, яка перетворилася на один із гімнів Євромайдану.

Третій рівень – це музиканти, які прямо чи опосередковано говорять про політику чи транслюють свої погляди у своїй музиці. Часто-густо вони ж стають обличчям різних організацій, послами ідей у світ та засновниками благодійних фондів. Прикладів таких музикантів безліч – від Бейонсе до Руслани.

Я не стверджую, що у світі немає місця для артистів, які співають лише про власну любов, не є публічними та уникають усього цього громадського дискурсу. Я лише підкреслюю, що за нечастими винятками, це фактично неможливо.

Музика та політика за межами України

Давайте одразу з прикладів.

1960-70 роки у Сполучених Штатах, пікові моменти війни у В’єтнамі та розквіт руху хіпі, фестиваль Вудсток та антивоєнні настрої. Американський фолк розцвітає та отримує нове життя. Це жанр, що говорить ідеями молоді. На чолі Боб Ділан та його альбом The Times They Are a-Changin’, у якому лунають не лише пацифістські ідеї, а й критика бідності, соціальної несправедливості та расизму, а також пісня Blowin’ In The Wind, яка і досі є гімном протестів по всьому світі.

Не хочете Ділана та фолк? Звернемося до кантрі – Джонні Кеша та його стосунків з Ніксоном. На цю тему на Netflix можна знайти фільм ReMastered: Tricky Dick & The Man in Black. Якщо коротко – прихильник американського президента, який спочатку відкрито його підтримував, грав у Білому домі та втілював усе те, що найбільше люблять у республіканцях, в якийсь момент змінив свої погляди і написав антивоєнні пісні What Is Truth та Man in Black. Його творчість стає ще однією зброєю у руках тих, хто виступає проти війни у В’єтнамі.

Не хочете про В’єтнам? Згадаємо рух за права темношкірих у США. Тут вам спочатку блюз, джаз та соул, зокрема представлений Біллі Голлідей та Ніною Сімон, а згодом – хіп-хоп, який наскрізь просякнутий не лише закликами проти расизму, але й соціальними лозунгами.

Не хочете США? Перенесемося у Британію, де гіганти на кшталт The Beatles вплітають у свої пісні політичні послання. Або де формується культура панків та панк-рок як жанр, який стає гімном анархізму та антимонархізму.

Хочете менше в лоб? Згадаємо про музикантів, які своєю музикою підтримували феміністичний рух. Серед них, наприклад, Барбра Стрейзанд чи Доллі Партон. Згадаймо тих, хто ставав рупором ЛГБТ-спільноти – від Елтона Джона до Леді Гаги.

На Вікі є окремі списки пісень на пацифістську тематику, присвячених В’єтнаму, Афганістану, 9/11, Кеннеді тощо. І у цих списках можна водночас знайти Simon & Garfunkel, Ленні Кравіца, Pink Floyd, P!nk, Manowar, Black Sabbath, New Order, Девіда Бові, Imagine Dragons, 50 Cent, Лілі Аллен, Arcade Fire, Beyoncé, Coldplay… Ну що, всі жанри охоплено?

Це не частина історії, яка пройшла, а процес, який продовжується і надалі. Під час передвиборчих перегонів Трамп-Клінтон навіть тут, в Україні, слідкували за тим, кого з кандидатів підтримують знаменитості. На сайтах типу Billboard та Ranker можна знайти списки республіканців та демократів серед артистів. А, наприклад, останній альбом інді-зірок Foals просякнутий політичними темами та критикою Брекзіту.  

Аналогічні процеси відбуваються і у країнах, які значно ближче до нас. Наприклад, у Росії репер Oxxxymiron пише відверто політичні тексти, а FACE перекваліфіковується з бургерів на владу, рейвери Little Big запускають свій гурт саме з сатири на сучасну Росію, Монеточка у хіпстерських треках говорить про ситуацію в країні, а умовні музиканти-опозиціонери збираються на концерт проти обмеження свободи слова «Я буду петь свою музыку». По іншу сторону барикад стоять музиканти пострадянщини та, наприклад, репер Тимати, який співає «Мой лучший друг – это президент Путин».

А як справи в Україні?

Апофеозом висловлювання своєї політичної позиції музикантами можна було б вважати виступи на політичних мітингах та зборах. Логічно, що якщо ти їдеш у передвиборчий тур з кандидатом, то ти його підтримуєш. Ця позиція логічна, але не завжди точна. Найкраще її розвінчує історія з тим, як Кузьма Скрябін відкатав тури за президента Януковича, а потім ще багато років відмивався поясненнями, що їм казали, ніби у них немає вибору – хочете співати у цій країні, співайте під нашу дудку.

Окремо стоять музиканти-політики. У період після Помаранчевої революції списки партій поповнилися іменами Руслани, Білозір, Вакарчука, Повалій та інших. Після Євромайдану таку саму долю собі обрала Злата Огнєвіч, яка приєдналася до партії Олега Ляшка. Але політична депутатська кар’єра жодного з них не була достатньо успішною. Руслана, Вакарчук та Огнєвіч невдовзі після попадання у Раду склали мандати.

Якщо говорити про трансляцію політичних поглядів через музику, то ситуація не краща – воєнізовані та патріотичні гімни від умовних Гайдамак, соціальний реп від андеграундних реперів на кшталт Довгого Пса чи Фріла, загравання з політикою Океаном Ельзи (Скільки нас?), кримськотатарська тема у Джамали, феміністичні потуги YEYO та Panivalkova

Із початком війни частина музикантів висловила свою політичну позицію відмовою від гастролей у Росії. Серед них – Океан Ельзи, Оля Полякова, Тіна Кароль, Бумбокс, Kazka, Джамала та інші. Ната Жижченко в інтерв’ю «Фокусу» казала, що мистецтво – це рупор. Частина артистів транслює «патріотично-правильні лозунги» як Олег Скрипка та його гетто для тих, хто не може вивчити українську. Частина використовує концерти для донесення меседжів – як Бумбокс та Dakh Daughters, які під час виступів згадують Крим та Сєнцова.

Це найяскравіші приклади якоїсь позиції у музиці. І їх категорично мало.

Цього тижня в Україні вибори. Якого кандидата підтримає ваш улюбленець? Які його погляди на ситуацію? Може він хоча б закликав вас іти на вибори (нагадаємо, вони відбудуться 31 березня!)? Скоріше за все, у вас немає відповідей на ці питання. Просто тому, що наші артисти не бачать необхідності їх озвучувати. Тому нам залишається робити лише припущення.

Наприклад, в іншій ситуації я б трактувала виступи артистів на шоу студії «Квартал» як підтримку Зеленського у президентських перегонах, але щось мені підказує, що Дмитро Шуров та Maruv з’являються там не з цих причин. «Квартал» та його похідні у свідомості артистів – це рейтинговий майданчик на телевізорі, де можна засвітитися. Навіть в очах глядачів політична сатира та пародії «Кварталу» стоять якось опосередковано від серіалу «Слуга народу», так наче це не одного поля ягоди. Поки що вершина політичного волевиявлення напередодні виборів глави держави від наших музикантів – це гурт ТІК із їхньою новою піснею про те, що «в шоколаді трохи ліпше, ніж у лайні».

На цьому список артистів з позицією фактично можна закривати. Що відбувається з іншими артистами? Вони мовчать. Вони не висловлюються на суспільно-політичні теми, не з’являються на мітингах чи протестах, не пишуть навіть пости про те, що їх турбує. Вони існують у нашому інфополі, але ніяк не рефлексують на тему того, що відбувається в країні.

Вони їздять у Росію, але на прямі питання про це заводять історію про культурну пропаганду миру. При цьому на своїх концертах у ті й же Росії вони слухачу нічого не доносять. Іноді трапляються ситуації, коли артистів змушують відповісти на запит суспільства, як це було із Сергієм Бабкіним. Але часто-густо це викликає враження лінчування з одного боку та лицемірство з іншого.

Вони приходять на інтерв’ю і або обережно обходять будь-які гострі кути, розповідаючи про те, що не хочуть нікого судити і взагалі мало розбираються у політиці, або зупиняють будь-які спроби поговорити на ці теми. Чи не єдиним місцем, де з музикантів вимагали відповіді став нацвідбір на Євробачення. І на прикладі Maruv та Анна-Марія Притула лише показав, що до подібних питань артисти не готові.

Що насправді трапилося цього року з Євробаченням

Та й, якщо чесно, то є приклади, які скоріше зупиняють артистів від розмов про політику. Найяскравіший з них – Іван Дорн. На інтерв’ю у Дудя музикант фактично висловив свою позицію: виступ на Юрмалі – «чтобы не воняли», а війна – «ссора» двох братніх народів. Потім пояснив віршем про паспорт, що не є зрадником, а просто висловлює непопулярну позицію, хоча є патріотом України. Потім на концерті з Москви у 2016-му попросив слухачів передати вітання Києву. Потім кілька разів з’являвся на державних каналах РФ. Усі ці дії – послідовні, логічні і є повноцінним стейтментом. Просто за свою позицію Дорн вже кілька років відповідає зривами концертів, критикою у соціальних мережах та ігнором зі сторони телеканалів. Або отримує негативну оцінку від журналістів – у Дорна «немає мізків».

Наскільки це проблема?

Мистецтво – це реакція на дійсність та способи цю реакцію переосмислити. У когось це реакція на особисту реальність, у когось – на глобальні речі, але це у першу чергу реакція. За піснями має бути сенс, інакше їхня цінність не перевищує значення поліфонічних рингтонів зі старенької Nokia.

Окрім самої творчості, музикант має усвідомлювати те, що він входить у статус лідера думок. Його слухають, за його думками формують власну позицію, він надихає та веде за собою. Тому кожна фраза, яку він каже за межами власного дому, автоматично перетворюється на заяву. Навіть якщо він каже, що він «за музику без кордонів», то має усвідомлювати – це або глобалістська позиція, тобто позиція, що підтримує не лише солідарність між різними народами, а нівеляцію культурних (а іноді не лише) кордонів між державами як таких. Ну або це відмазка, у яку довго вірити не будуть, якщо вона не збігатиметься з діями.

Як співали The Rolling Stones: «Що може бідний хлопець, окрім як співати у рок-н-рол бенді?». Треба набратися сміливості і визнати для самих себе: гастролі у якусь країну – це політика, виступи на певних телеканалах – це політика, поява у певних телешоу – це політика, підтримка якоїсь акції – це політика, ігнорування якоїсь акції – це політика, виступ на чиємусь корпоративі – це політика. Цей список можна доповнювати довго. Довше можна тільки виправдовуватися за свою чергову безвідповідальність.

Фото обкладинки: Оля Закревська

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.