Від мрії до Олімпійського п’єдесталу: читаємо уривок з автобіографії «Мій роман зі спортом» Анни Різатдінової

Бронзова призерка Олімпійських ігор та легенда української художньої гімнастики Анна Різатдінова презентувала оновлене видання своєї автобіографічної книги «Мій роман зі спортом». Видання доповнене новими розділами, у яких спортсменка розповідає про зміни особистих цінностей і життєвих пріоритетів після завершення кар’єри.

Пропонуємо читачам ексклюзивний уривок з книги «Мій роман зі спортом», що знайомить читачів з особистим досвідом і поглядами спортсменки.

Момент істини

Я розплющила очі рано-вранці й відчула, як у животі ворушиться грудочка страху. День, про який я так мріяла, настав! І мені раптом захотілося втекти від цього тягаря відповідальності, сховатися десь, просто сидіти й чекати на щось. Так готуватися, стільки пройти, потрапити на свою другу Олімпіаду та зрозуміти: мені лячно! Я зібралася, причепурилася, нафарбувалася і вирушила до їдальні. Зі мною були наш доктор Ігор та Іриша (ред. — Ірина Блохіна, тренерка збірної України з художньої гімнастики). Під час сніданку я поговорила з Ігорем про свій настрій і пішла розминатися. Потрібно було підійти до старту в доброму робочому стані, не боятися, не панікувати, не влаштовувати собі емоційні гойдалки.

У голові безперервно з’являлися тривожні думки, хоча я їх усіляко відганяла. Усю розминку, яка тривала дві години, я, ніби навіжена, розмовляла сама із собою, намагалася перемкнути мозок на позитив.

Атмосфера на арені була шалена. Від бойового настрою гімнасток за майданчик аж іскри сипалися. Щохвилини наростало відчуття боротьби. Я перевдягалася для виступу, розуміючи, що до виходу залишилося хвилин 20, а в скронях стукало: що ж зараз відбудеться?!

Другий день змагань разюче відрізнявся від попереднього, він був набагато страшнішим і бентежнішим. Я розуміла: у мене є шанс тільки сьогодні, адже в художній гімнастиці немає фіналів. І це дуже тиснуло на психіку.

Першою була вправа з обручем — один із моїх виграшних видів. Я виступила без грубих помилок, але з незначними нюансами. У кваліфікації я виконала обруч краще, впевненіше. Після першого виду я опинилася на четвертій-п’ятій позиції. Сиділа в зоні Kiss and Cry з Іришею та розуміла: готувалася-готувалася, а медаль вислизає від мене. У нашому виді спорту неймовірно складно надолужити згаяне. Попереду на мене чекали три вправи, і всі непрості.

Що коїлося в моїй душі — не передати! Настав переломний момент. Важливо було опанувати себе. Мені здавалося: це все, можна збирати валізи, їхати додому і вішатися. Адже я не зуміла зробити бездоганно свій найкращий, улюблений вид, який виконувала із заплющеними очима. За першу вправу я отримала невисоку оцінку. Іриша мене обіймає, а я відходжу від неї зла сама на себе за те, що не змогла ідеально зробити вправу з обручем.

Усі почали хвилюватися. Ірина Іванівна, яка сиділа на трибуні, зателефонувала Іриші. Іриша нервувала, розуміючи, яка на ній лежить відповідальність. Наш дует і так ледве терпіли. І якщо зараз у нас нічого не вийде і ми не виправдаємо сподівань, то скільки бруду на нас виллють. Вона досить жорстко мені сказала: «Так, усе, давай прогін під музику».

Цього вже ніхто не робив. Усі були настільки підготовлені, що залишалося лише перевірити складні моменти й виходити виступати. І тут Іриша ставить мене на прогони під музику. І я роблю все бездоганно, у мене все само ловиться, крутиться. Після третього прогону поспіль я заплакала. Стало так прикро: «Боже, я готова просто ідеально! А страх мені може завадити. Невже через якесь незрозуміле відчуття я зараз здамся, подарую комусь свою мрію?».

Я страшенно розлютилася. У цей момент до мене підійшов Ігор Олексенко (ред. — голова медичної місії Національного олімпійського комітету України) і вимовив: «Іди і зроби! Покажи всім, що ти — татарська морда!». Ігор і раніше жартома казав мені ці слова. Але зараз вони як ніколи мене зачепили. Заграла таки кров предків!

На м’яч я виходила з геть іншим настроєм. Складалося враження, що обруч і м’яч виконували дві різні гімнастки. Я була настільки зосередженою, що здавалося, ніби я залізна людина: без емоцій, серця, внутрішніх органів, почуттів. Важливо було вийти й злетіти, перестрибнути з п’ятого місця мало не на перше, може, тоді вдасться надолужити. Зробити просто добре вже не працювало. Щоб стати на п’єдестал, потрібно було виконати останні три вправи ідеально — перекрутити, перестояти, усе зробити на максимумі.

Можна помітити на відео, що я навіть виходила по-іншому: рухалася повільно, намагаючись відчути кожен крок. Я ввімкнула дихання, повністю сконцентрувалася на собі, максимально врівноважилася. Я немов відгородилася від зовнішнього світу невидимою завісою, не чула глядачів, не бачила суддів — тільки я і м’яч. Я розуміла: зроблю зараз м’яч — у мене з’явиться шанс, не зроблю — можна збирати речі та їхати додому. На кону стояло все моє спортивне життя.

Пам’ятаю, як заграла музика, свої рухи, м’яч у повітрі, а потім якась секунда тиші після завершення вправи, перш ніж зала вибухнула оваціями. І в цій магічній тиші я реально відчувала дихання кожної людини. Неймовірне відчуття! Я зробила м’яч! Коли я востаннє його впіймала, видихнула: «Молодець! Усе відстояла, усе зробила!».

Цієї миті я зрозуміла, що в мене є шанс боротися далі. Я зможу! Я зробила те, що мала зробити, і в мене вийшло! І оцінка суддів була найвищою. Після м’яча я вийшла на третє місце, і хоча всередині вирувало величезне щастя, на обличчі навіть усмішки не промайнуло. Радіти було зарано, попереду очікували ще два види. Коли я опинилася в зоні Kiss and Cry, одразу зосередилася на булавах: «Булави дві, за ними треба стежити, руки слизькі, головне — щоб не випали».

Перевдягнувшись на булави, я зробила кілька прогонів під музику, оцінюючи свій настрій. Я потрапила в потрібну течію, у той правильний стан, я його впіймала й виконала вправу з булавами теж блискуче. Нестямно переживала за рівновагу, коли стоїш, а булава в балансі лежить на нозі, яку трохи трусить, і якісь жахливі думки: «А раптом на початку вправи булава не так полетить, як потім продовжувати? Втрачу булаву — і на медалі хрест». Як це складно! Мені здається, легше народити дитину, ніж витримати таке напруження, виборюючи медаль.

Коли в мене на початку все вийшло і я відчула після першої рівноваги, що булава в руці, то пішла-пішла-пішла… Я виконувала вправу під музику улюбленого Майкла Джексона майже як робот — чітко, вивірено. Тоді було не до емоцій, я мала сконцентруватися на предметі, щоб усе трималося в руках, було дороблено, докручено. Я як професіонал працювала на картку. Зробила булави чисто, зберегла третє місце. В Іриші ще залишалися якісь душевні пориви, а я відчужено сиділа на дивані.

Я налаштовувалася на стрічку. І просила: «Господи, не дай статися якійсь дурниці, щоб стрічка не зав’язалася, нікуди не поділася». Я дуже боялася непередбаченої ситуації. Це було б особливо прикро.

Я працювала на майданчику і не стежила за виступами суперниць, тримала увагу тільки на собі. Я, наче одержима, працювала зі стрічкою та молилася, щоб наостанок нічого не трапилося. Було б нестерпно йти до четвертого виду на третьому місці й після цього опинитися за п’єдесталом.

Виходячи на вправу зі стрічкою, я нікого не бачила й нічого не чула. Повна концентрація на паличці. Стрічка — найскладніший для мене вид вправи в гімнастиці. Її здуває, лампи засліплюють очі. Зробивши чисто першу частину вправи, де ховалися найсерйозніші ризики, я подумки звернулася до себе: «Акуратніше, уважніше на дрібницях, закривай кисть, щоб відчувати паличку, пройшла-пройшла-пройшла далі!». За 30 секунд до завершення вправи, зрозумівши, що всі складні моменти позаду, залишилися оберт і танцювальна доріжка, мене відпустило і я виконала все від душі. У мене навіть настрій змінився. Я проявила всю свою майстерність, відчула, що паличка в руках, і далі — тільки сльози.

Багато хто подумав, що я плакала через те, що посіла лише третє місце, а не вище. Ні! Я плакала від щастя, що в мене все вийшло і що все закінчилося. Іду і поступово приходжу до тями: уже чую емоції зали, гуготіння українських уболівальників, бачу їхні обличчя та відчуваю таке неосяжне щастя — не передати. Я біжу до Іриші, кидаюся їй в обійми й ридаю, бо все-все-все закінчилося! І для нас — добре! Саме так, як я мріяла. Стільки років я до цього йшла, про це думала, уявляла. І все це справдилося. На табло висвічується оцінка, а навпроти мого прізвища з’являється цифра 3, і я розумію, що ми з медаллю!

Ніна Єресько з трибуни перша зателефонувала моїй мамі, щоб потішити її новиною. Іриша стрибала від щастя, а в мене навіть сил не залишилося на емоції. Почуття переповнювали, і я заходилася плачем — моя мрія здійснилася!

---

Читайте також: Читаємо уривок «Помсти» Євгена Стеблівського: роман про тіньовий спротив і український МОССАД